Твоє Місто / Іван Станіславський

Твоє Місто / Іван Станіславський

Напруга між культурами в Україні рятує нас від тоталітаризму – Андрій Шкраб’юк

176 0
Редакції Tvoemisto.tv вдалося побувати на старій домініканській Месі і поговорити із керівником хору – Андрієм Шкраб’юком про домініканські піснеспіви, про силу українства у культурній різноманітності, чому Україна інакша від росії, про те, що варто робити із російською культурою.

 

Андрій Шкраб’юк – дуже відомий серед львівської інтелігенції керівник хору Вірменської церкви Львова та аспірант богослов’я. Андрій – син відомого львівського письменника та поета Петра Шкраб’юка. Зараз хор під керівництвом Андрія часто співає у каплиці Розена стару домініканську Месу латиною. Старі домініканські піснеспіви у виконанні його хору сміливо можна назвати витвором мистецтва.

Для багатьох львів’ян та гостей міста каплиця Розена продовжує залишатися своєрідною terra incognita, до якої не доходять багато туристичних маршрутів.

Редакція Tvoemisto.tv раніше писала про інтер’єр каплиці – Рай на Землі – яку розписував видатний художник Генріх Розен. Щоби поговорити із керівником хору більше роблю «хід конем» – завчасно записуюся до нього на репетицію хору. 

Хоч у моєму дипломі й написано, що я магістр мистецтв, проте я ніколи не займався музикою. Тож це виглядало для мене як велика авантюра. Зрештою, журналістика, письменництво, як і музика – мистецтво, тому зрештою я наважився на це і через спільних знайомих познайомився з Андрієм і домовився про участь у репетиції.

Бадьорий літній ранок. Зустрічаюся із хором під склепістою стелею каплиці. Зі стін каплиці повіває свіжістю і містицизмом. Від розуміння, що мені зараз доведеться співати старі григоріанські хорали по спині пробігає холодок. Я раніше бував на старій Месі, але слухати хор і співати – дві великі різниці. 

Андрій бадьоро тисне руку і говорить, і говорить, щоби я не переживав, бо музичної освіти не має практично ніхто у його хорі.

«В сучасних консерваторіях такої музики не вчать. Сучасна консерваторія формує оперного співця, якщо йдеться про спів, або хоровика, керівника хору. Але розуміння, що таке літургійна музика, як вона поєднується зі Словом, як його висловити та подати у церкві – цього всього не вчать. Я маю консерваторську освіту і не шкодую про це, але воно мені особливо не допомогла, я маю в загальному гуманітарну освіту, але не музичну», – говорить мені Андрій Шкраб'юк.

Він дає мені папку із піснеспівами старої домініканської Меси. Я вивчав латину у духовній семінарії і розумію її, але замість нот на аркушах дивовижні знаки. Тримаю це в руках як варвар у саду. Десь так, як першокласник, якого вперше ввели у музей вишуканого мистецтва. В очах, тілі та голосі заціпеніння і розгубленість. Хор же починає репетицію. 

Намагаюся на слух визначити логіку нотоподобних знаків та слідкувати за мелодією. Зрештою Андрій перебиває мене і просить взяти декілька нот. Невпевненим тремтячим голосом «хто в ліс, хто по дрова» беру якусь жалюгідну пародію на задані мелодії. 

Андрій робить глибокий видих і каже, що дарма не послухав мене раніше. Розумію, що я дуже переоцінив свої можливості і мені краще помовчати. Освоїти те, що вчать музиканти за багато років протягом одного дня – це, як би то не було би гірко визнавати, все-таки понад мої таланти. 

Тож жартую, що все ж таки, судячи з усього, я – магістр слова, і тому краще послухаю репетицію. Тож поринаю у мовчазну медитацію у оточенні симфонії домініканського багатоголосся. Говоримо вже після репетиції. 

– Львів’яни передусім знають вас як знаменитого музиканта. Розкажіть трохи більше про те як давно ви займаєтеся співом? 

Це криється у мороці мого дитинства. Приблизно з 13 років я постійно співаю в церковному хорі. Я просто християнин – для мене це головне. Можна жити у різній формі практикування літургійного християнства. Я можу жити у візантійській формі, у вірменській, яку я вважаю найкрасивішою і найкращою для себе, чи римській. 

Останнім часом я зі своїм хором часто співаю у каплиці Розена стару домініканську Месу латиною. Я духовно її переживаю дуже містично. Періоди мовчання, зосередженість, яка є у західній Месі, певним чином споріднює її для мене з буддизмом, з пережиттям повної тиші і відсторонення. Звичайно, не у догматичному, але у певному метафізичному сенсі. Це є дуже важливо і дуже цікаво. 

Сучасна реформована Меса після Другого Ватиканського собору дуже посторальна. Вона дуже заточена під те, щоб усім було добре. Вона вже перестала виховувати, пристовувати людей до величі Божої, а пристосовуватися до людей в їхніх забаганках і намірах.

Ми у Львові маємо унікальну ситуацію, що ми можемо давню домініканську Месу та триматися цього давнього обряду. Адже ця традиція сягає XIII століття! 

Найперша музична книга – це як раз так званий домініканський прототип, де записані чотирилінійні ноти. Вона зберігаються у Римі у домініканській базиліці святої Сабіни. Ця книга датується орієнтовно 1250 роком. Вже у 1990-их роках світські люди та священики, які хотіли відродити древній спів, віднайшли ці книги. 

Вони зробили ксерокопії і почали їх досліджувати. Я знаю цих людей та дружу із ними. Це Марцін Боруц Щецінський та покійний Роберт Пожарський.  Я вважаю, найбільш талановитий у Європі співець Григоріанського хоралу, взагалі і домініканського, зокрема. Як казали мої друзі, в голосі Роберта була поезія. 

– Розкажіть більше про середовище де ти формувався, про свого батька та що тебе оточувало?

Мій тато – Петро Шкраб’юк – письменник. З одного боку – він частина підрадянської української інтеліґенції, яка виникла в часи радянської влади і яка намагалась існувати так, щоби мати якісь блага. Проте мій тато не був дисидентом і не йшов задалеко у співпраці із владою. Він нікого не зраджував і не ходив на побігеньках. Він шукав собі можливість існування, щоб міг не кривити душею і в той же час і не наражатися занадто. 

Це була позиція дуже багатьох людей. Я дуже люблю свого тата. Він завжди був для мене таємницею і в дитинстві, і в юності. Його оточувало море книжок – робочий стіл завжди був запруджений книгами. Я завжди намагався зануритись в його світ. Він мені дав дуже багато книжок. Читати серйозну літературу я навчився, якраз, завдяки батькові. 

Проте я не можу його назвати його форматором у християнському сенсі цього слова. Я став першим з сім’ї активною церковною людиною. Ні тато, ні мама не були такими церковно активно. Мама хрестилася тільки після 50. 

Тож я би сказав, що я є людиною на зламі. З одного боку – виходець з української інтеліґентської сім’ї, з іншого боку той, хто дуже сильно перейнявся українськими національними речами. З третього боку – походив із середовища рок-музики 1960-х. Це теж, без сумніву, на мене впливало. Ну і пошуки істини, пошуки того найглибшого, що може тебе втримати в житті. Я шукав це в Церкві. 

Я шукав те, що мене би тримало, що би дозволило розуміти те, що відбувається із самим собою, зі світом, з життям навколо, з людьми. Я шукав таємний код, який дозволить читати Всесвіт. Я знайшов це в літургійній Церкві, проте я також дуже швидко збагнув, що почасти всі ці літургійні явища існують на автоматизмі, вони не осмислені. Церква дуже часто щось зберігає не особливо задумуючись чому. Ми зберігаємо якийсь обряд, якусь літургійну форму, але ми вже зовсім втратили розуміння, чому вона в нас існує і чи вона щось для нас означає.

– А що для вас у вашому церковному житті є музика? 

Тим самим чим є і культура, – вона робить нас божественими істотами. Завдяки культурі ми відкриваємо, що належимо не лише до земного світу. Культура утилітарно не потрібна, вона не служить жодній утилітарності. Написати гарний вірш чи симфонію – це не служить ніяким утилітарним потребам. Але це означає, що нас не можна мінімізувати до того, що ми тільки виживаємо. Натомість і культура і музика унаочнено показують, що ми існуємо заради якихось вищих речей. 

На моє глибоке переконання, людина належить до двох світів: людського, матеріального і нематеріального, хоча нематеріальний світ є не менш людським. Людина є межовою істотою. Переважно люди цього не знають і намагаються пояснити все від матерії, від землі. Те, що у них це не виходить свідчить лише про те, що вони забувають, що ми є межовими істотами. 

Бруківка у Львові не потрібна з точки зору біології, ліпше було би ходити босим по землі. Все це вказує на те, що ми є істотами, які постійно щось шукають. Це є туга за іншим світом, до якого ми теж належимо. Вона проявляється у тому, що ми творимо культуру, ми творимо міста, ми творимо цивілізації. 

Це те, що для мене є музика. Вона є одним із царських виявів непотрібності. Музика царськи є не потрібна. Музика взагалі є не потрібна з практичних міркувань. Вона не потрібна для розмноження, чи для існування. Але саме зайві речі роблять нас царями, тобто дають нам ту гідність, якої нам хтось інший не дасть. 

– В чому полягає сила українства завдяки якій ми маємо перевагу над росіянами?

Я не згоден із думкою, що ми маємо відмінити російську культуру, позаяк вона не вплинула на народ. Якщо «велика» російська культура: Чайковський, Достоєвський, Толстой, не вплинули на абсолютно жорстоких злодіїв, руйнівників, ґвалтівників, то російська культура повинна бути відмінена. 

Як на мене, це інфантильний погляд. Люди, які його поділяють, очікують від культури, що вона буде рятувати і що вона буде якось виховувати. Проте культура лише до певної межі може мати педагогічну функцію. 

У випадку всяких катастроф, чи то природних, чи то рукотворних, таких, як війна, будь-яка культура не працює. Німецька культура, так само не вберегла німців від нацизму. Дон Кіхот не завадив тому, щоб Франко жорстоко нищив республіканців, а республіканці жорстоко нищили фалангістів у Іспанії. Це так не працює. Ми бачимо з історії світу, що жодна культура не рятує нас від скочування до авторитаризму, тоталітаризму, тощо. Що тоді рятує? 

Якби парадоксально не звучало, але, як на мене, рятує напруга, коли вона існує між різними культурами. Тоді ця напруга не дозволяє жодній культурі зробитися всеохопною. Завжди знаходиться група людей, котрі будуть опонувати і казати, що вони не погоджуються. 

Ба більше, щоби різні культури могли існувати, потрібна така політична атмосфера, яку ми називаємо свободою. Історики європейської цивілізації, кажуть, що європейська свобода виникла тому, що в Середньовіччі в різних середовищах існували різні юрисдикції. До прикладу: існувала юрисдикція великого сюзерена, який жив у замку. Його вассали мали іншу, обмежену юрисдикцію. Міста мали ще іншу юрисдикцію. Міста могли бути королівськими, могли мати магдебурзьке право. В містах могли існувати чернечі ордени, кожен із яких мав свої правила. 

В результаті співіснування цих різних речей утворювались такі собі дірки, де віяло вітром свободи. Це є моя гіпотеза, але я можу помилятись. Це просто те, що я намагаюсь осмислити. 

Чому Україна інакша від Росії? Тому що в нас не може бути панівного дискурсу. Існує галицьке уявлення того, як має виглядати українство, київське уявлення, можливо, якесь харківське. Тим не менш, це все вариться в одному котлі і тримається разом. Ми думали, що немає спільного знаменника між Львовом і Харковом і російська пропаганда нас в цьому переконувала. Національно зорієнтовані люди вважають, що нас єднає якась глибинна українськість. Проте я вважаю, що ні. 

Думаю, що це свобода. Саме відмінність і відчуття того, що ми мусимо співіснувати і приймати трошки інший образ українства один одного, витворює в нас оці подуви свободи у шпарах між різними уявленнями. 

Це і спрацювало, на мою думку у цій війні, тому ми і перемагаємо. На духовному рівні ми вже перемогли, бо ми обороняємо свою землю. Але ми також обороняємо і свободу бути собою, сперечатися між собою всередині країни. 

Це тяжко, бо дуже багато людей були би схильні до такого підходу, що все має бути цілісним. Вони весь дорікають, що ми не є монолітний народ. Проте те, що ми є різні, дає нам можливість відчувати і оберігати ту свободу. Бо свобода – це коли я в тій конкуренції і напрузі. 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський



+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!