«Нам треба захистити своє тіло, щоб не загубити душу», – Павло Гудімов
Павло Гудімов – український галерист, куратор і засновник артцентру «Я Галерея» в Києві та Львові, в минулому музикант, лідер гурту «Гудімов» та гітарист «Океану Ельзи». Сьогодні займається популяризацією сучасного українського мистецтва й випробовує нові форми мистецьких проєктів. Був куратором таких проєктів, як «Тіні забутих предків. Виставка», «Проєкт Енеїда», «Леся Українка: 150 імен», «Лабіринти ЛКСФ», «Ангели», «Чорнобиль. Подорож» та інших.
Павло розповідає, чому «категорично проти» знесення радянських пам’ятників та ділиться своїми роздумами про переосмислення культури.
Артцентр «Я Галерея» у Києві ви відкрили 16 років тому – 12 квітня 2007 року. У Львові – в жовтні 2019-го. Розкажіть, чи змінилося ставлення українців до мистецтва за ці майже 16 років вашої кураторської роботи?
Так, 16 років – це половина нашої епохи незалежності. За цей час змінилося вже два покоління, прийшла молодь, яка не має радянської «прошивки». Ці люди більш розкуті, сприймають мистецтво зовсім не за тими критеріями, як попередні покоління, котрі вивчали у школах соцреалізм. Підходи до мистецтва стали більш новаторськими. І, звісно ж, українці люблять мистецтво, можуть виходити із зауваженнями та критикою, але є цілком культурно орієнтованим народом. Ставлення до сучасного мистецтва змінюється поступово на більш розкуте й толерантне. Проте в нас ще багато роботи щодо формулювання поняття «що таке українське сучасне мистецтво». Це стосується не лише досліджень, а й діяльності музеїв, які мали б збирати цю інформацію, популяризувати й доносити до ширшої аудиторії. Тому за 32 роки незалежності України це ще не виконана місія, також і мною.
Яким був початок повномасштабного вторгнення для «Я Галерея»?
Ми розташовані на цокольному поверсі з бетонними перекриттями. Тож, не знімаючи виставки Дмитра Молдованова, працювали як бомбосховище для жителів і відвідувачів. Люди могли зайти й пересидіти повітряну тривогу. А львівський філіал став хабом, який протягом двох тижнів приймав людей, що їхали з Києва та інших міст України. Ми не знімали виставку «Євген Лисик. Драма», яка тривала тоді в артцентрі. З асоціацією галеристів та міськрадою почали проводити ознайомчі екскурсії містом і виставки для переселенців «Львів зустрічає. Мистецтво, прогулянки, спілкування», щоби допомогти їм адаптуватися, переключитися. За два тижні продовжили виставкову роботу у Львові й відкрили в підвалі бомбосховище, куди спускалися на випадок повітряної тривоги. В червні у Пороховій вежі відкрили виставку «Музи не мовчать», де показали твори періоду початку війни. У Києві робота почалася трохи пізніше й пасивніше, проте зараз із новою виставкою Володимира Семківа «Від коріння» відвідуваність знову збільшилася. До речі, триватиме ця виставка до 21 травня.
На відкритті виставки Володимира Семківа «Від коріння» в Ya Gallery Kyiv
Чи змінилося сприйняття людьми мистецтва після початку повномасштабного вторгнення?
Є дуже багато речей, які сприймалися до війни по-одному, а тепер зовсім по-іншому. Змінився контекст, культурний, політичний і патріотичний стани. Ми не можемо дивитися на мистецтво так, як до 24 лютого. Війна стала одним із ключових історичних моментів нашого становлення і, відповідно, вплинула на сприйняття всього.
На вашу думку, мистецтво тепер на часі?
Фраза «не на часі» вже стала таким собі мемом. Зазвичай про те, що культура не на часі, говорить хтось із недалеких чиновників. Але, на мою думку, мистецтво точно на часі, бо це другий фронт, наша душа. Якщо ти маєш сильне тіло, але слабку душу, ти надзвичайно вразливий. Є таке поняття, як арттерапія. Нещодавно мені сказали, що це тавтологія, бо арт – це вже терапія. Вважаю, що змістовні твори, які оперують до концепції, філософії та дійсності, шукають нову виразну форму, справді мають лікувальну особливість для суспільства. Якщо люди будуть більше долучені до мистецтва, то стануть більш мислячими, критичними, відкритими. Саме завдяки культурі ми маємо розвивати суспільство. Можливо, це голосна декларація, але так воно і є – наш розвиток залежить від нашої культури.
А мистець може бути поза політикою?
Будь-який громадянин не може бути поза політикою, бо це стосується його умов життя, свободи, безпеки, можливостей. Зазвичай так висловлюються люди, які не ходять на вибори, не платять податки. Ця позиція дуже слабка, і я думаю, що в наших нових реаліях ніхто не може бути поза соціумом, поза політикою, поза війною, поза країною.
Теперішній держбюджет більшою мірою спрямований на оборону країни. Чи вплине це на якість українського мистецтва?
Мистецтво і культура як ґрунтові води – завжди знайдуть вихід. Держава й раніше особливо не підтримувала незалежний сектор, тому зараз ніхто не розраховує на допомогу. На додачу теперішній Український культурний фонд – це пасивна інституція з невиразною позицією та невеликим бюджетом. Замість того, щоб у перші тижні війни швиденько нафандрейзити грошей на підтримку культури в кризових умовах, як, для прикладу, це робить United24, фонд просто «впав у сплячку». Звісно, сьогодні нам треба захистити своє тіло, щоб не загубити душу. Тому мистецтво житиме доти, доки існує Україна. Адже в нас дотримані всі свободи, ми можемо вільно виражати свою думку і творчість. А мистецтво найбільше занепадає там, де немає свободи. Наприклад, у тій же росії, де практично тоталітарна система, яку неможливо легко виправити.
Як ви ставитеся до декомунізації?
Позитивно. Але категорично проти знесення радянських пам’ятників. Навіть мав виступ про це декілька років тому на профільному засіданні Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Вважаю, що їх руйнування – найгрубіша помилка. Ці артефакти є дуже цінними свідками історії, ми не можемо відхреститися від них, сказавши, що просто були окуповані радянською системою. Україна була значним гравцем радянської реальності. На додачу уродженці нашої країни були генеральними секретарями комуністичної партії. Тому маємо зберігати нашу спадщину, якою б трагічною і тоталітарною вона не була. Я з колегами пропоную створити центри тоталітарного минулого, куди ці пам’ятники будуть перенесені, а музеї нарешті очистять свої фонди від соцреалізму. Вони мають виконувати просвітницьку, а не пропагандистку функцію. Ми пережили радянську реальність, розуміємо її сутність, нам треба це збирати й розтлумачувати людям, щоби потім не зародилася фальшива ностальгія. Бо іноді зустрічаю молодих людей і чую від них дивні речі про минуле, про які їм колись розповідала бабуся із сентиментом до радянського союзу. Її слова – якась дуже спотворена ілюзія пам’яті.
Як ви ставитеся до вилучення російської літератури з українських бібліотек?
Вважаю, що українські бібліотеки вже давно могли очистити свої фонди від застарілої пропагандистської літератури, яка найчастіше за радянських часів безкоштовно потрапляла туди. Обов’язково мають лишатися приклади такої літератури для вивчення, а центри тоталітарного минулого мусять узяти на себе функцію її збереження. Окреме питання полягає в тому, щоби держава, вилучаючи це, закуповувала нові книжки, підтримувала українські видавництва. Видавці краще розвивалися б, якби знали, що з кожного тиражу 100-200 екземплярів підуть у бібліотеки.
Які подальші плани в «Я Галереї»?
У Києві хочемо показувати нові виставки молодих художників, у Львові запускатимемо низку виставок класиків сучасного мистецтва, не забуваємо й про наївне мистецтво. Хочемо виходити за межі стін артцентру, проводити цікаві дискусії, програми, зокрема освітні, мистецькі фестивалі. Зараз я працюю над запуском двох освітніх проєктів на базі «Я Галереї» для колекціонерів-початківців сучасного мистецтва. Протягом курсу з п’яти лекцій хочу розповісти, як працює ця система в світі та Україні, які є юридичні й економічні основи. Та невеликий курс для галеристів-початківців.
Які мистецькі книги можете рекомендувати нашим читачам?
Обов’язково звернув би вашу увагу на лінійку книжок від ist publishing. Це дуже цікаві роботи: філософія, культурологія, історія. У них багато перекладів закордонної професійної книги, майже всі їхні видання заслуговують на дуже високу увагу аудиторії. Також чудові книги видавництва «Родовід». «Видавець Олександр Савчук» та видавництво ArtHuss теж варто взяти до уваги. Не оминайте й наше видавництво «Артбук». Можна дивитися на YouTube ті канали, що займаються мистецтвом, зокрема наш Ya Gallery. Він наповнюється від кожної виставки, записуємо лекції, кураторські екскурсії. Можна переглянути документальні фільми про виставки та художників.
Анастасія Коваль
Фото: Ya Gallery