Повернувшись із війни, ветерани нерідко стикаються з нерозумінням і упередженням з боку суспільства. Часто лунає, що саме громадськість має змінюватися, щоб допомогти військовим швидше адаптуватися до мирного життя. Яка роль близьких у цьому процесі? Чи готове суспільство приймати ветеранів? Про ці виклики говорили на публічній дискусії «З війни до звичного життя», організованій медіа-хабом «Твоє місто». На попередніх дискусіях «Твоє місто» вже обговорювало з представниками влади, ветеранських центрів і ветеранами те, як реінтегрувати їх у цивільне життя в контексті реабілітації, працевлаштування і самозайнятості.

Відповідальність і розуміння 

Ветеран і працівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Володимир Рудковський певен, що всі відповіді відомі. Суть лише в тому, наскільки правильно людина формулює питання і чи зацікавлена у відповіді. Це як із чатом GPT: від того, як чітко ти сформулюєш питання, залежить чіткість відповіді. 

Якщо суспільство буде зацікавлене в тому, щоби правильно поводитися з ветераном, налагоджувати комунікацію, ставати безбар'єрним у всіх розуміннях, воно отримає ці відповіді. І що більше їх матимете, то менше буде проблем. Тому будьте проактивнішими, шукайте – все доступно в інтернеті.

Володимир Рудковський

«Усе зводиться до слова «відповідальність». Коли людина ставить правильне запитання, то отримує відповідь і мусить відповідати. Не можна нехтувати отриманою інформацією. Якщо ми щодня не вчимося нового, то втрачаємо ці дні, – каже ветеран. – Коли ставиш питання, як не можна поводитися з ветеранами чи військовослужбовцями, то отримуєш відповіді, наприклад, з інтерв’ю військового чи ветерана, який розповідає про те, що не хотів би, щоб із ним робили. Якщо людина це чує і робить не так або нічого не робить, не передає іншим здобутий досвід – це безвідповідально. Навіть якщо це незручні відповіді та реальність, це теж про відповідальність». 

Ветеран і очільник Офісу у справах ветеранів та їхніх родин при УКУ Павло Коваль нагадує, що триває третій рік повномасштабної війни. І за цей період можна було отримати чимало відповідей на питання, люди просто не цікавляться. 

Ветеран повертається з певним досвідом, бойовим зокрема. Тут йому точно потрібна допомога. Але він має хотіти адаптуватися, повернутися в цивільне життя. Якщо йому потрібна реабілітація, якісь послуги, а в нього нема бажання, то йому потрібна допомога. Для адаптації важливе найближче коло – сім'я, побратими, яких ветеран може почути. Приймати їхню пораду чи ні – це вже інше.

«Але з другого боку теж потрібне бажання. А я бачу суспільство, в якому його щораз менше. Я вже довго говорю про комунікацію з ветеранами, сім'ями, однак люди це свідомо блокують, бо розуміють, що війна – це гра вдовгу. Вони почали жити з думкою «мене пронесе, не піду служити, буде відстрочка», – констатує він.

Як цивільні можуть допомогти ветеранам адаптуватися? Передусім не забувати, що в країні війна. Люди розслабилися. Те, що вони в зоні, куди менше прилітає, не означає, що небезпеки дорівнюють нулю. Комунікація з ветеранами є. Навіть в УКУ постійно проводять дискусії, тренінги, вебінари для викладачів, бо є студенти-ветерани, для працівників, які працевлаштовують ветеранів, для самої спільноти. Але люди це максимально відтерміновують або перекладають на когось іншого. Мовляв, нас це не стосується. 

«Я не дуже сподівався би на цивільних, радше на ближнє середовище –  сім'ї. Це перша точка, куди повертається ветеран. І якщо в сім’ї буде непорозуміння, конфлікт, нестабільність, погана атмосфера, то ми не змінимо це пропозиціями освіти чи послуг. Тому основний акцент на найближче коло, не відкладаючи послуг, яких паралельно потребують ветерани.

Бо навіть якщо ветеран не випиває, нікого не б’є, а просто місяць не комунікує ні з ким, в сім’ї мають ідентифікувати це. Бо ветерани не завжди скажуть, що їм потрібна поміч. Ще щодо фінансів можуть, а от щоби піти до психолога, то ні. Така поведінка матиме наслідки, вона означає, що людині потрібна допомога. Відтак уже долучаються спеціалісти», – веде далі Павло Коваль.

Володимир Рудковський вважає, що роботу з сім’ями треба починати, як тільки військовослужбовець стає до лав ЗСУ. З його слів, за статистикою понад 80% розлучаються якщо не під час служби, то після повернення. І це знову про питання відповідальності. 

«Чи готова дружина розуміти і сприймати чоловіка. Не того, який був охоронцем супермаркету, а того, що з бойовим досвідом, який втрачав побратимів. Людина переживає такий досвід, несе відповідальність за інших людей, а потім повертається до дружини, яка каже: «Залиш цей досвід за воротами, коли заходиш додому, а тут, будь ласка, будь тим, кого я знала». Воно так не працює, тому негативних кейсів більшість. Люди не готові вчитися, чути, любити, сприймати одне одного новими, набагато сильнішими, – пояснює співрозмовник. 

І додає: напевно, всі були свідками ситуацій, коли військовослужбовці агресивно поводяться на вулиці. Та ніхто не хоче враховувати, що тільки завдяки агресії вони живі, це їх урятувало. Вони так реагують на несправедливість, небезпеку, але це інстинкт самозбереження, норма. І якщо люди досі не готові сприйняти базово того, хто такий військовослужбовець, ветеран, то в майбутньому матимемо чимало проблем.

Треба вчити суспільство як дітей

Керівниця першого в Україні абілітаційного центру Lviv Habilitation Center Анна Горкун розповіла, що від моменту його відкриття в березні 2024-го бачила 300 кейсів і вважає значення сім'ї в процесі адаптації надзвичайним. Центр працює передусім із сім'ями і має декілька програм їх підтримки, а також із ветеранами, які були важко поранені, мають інвалідність. Вони можуть проживати з членами родини й отримувати комплексну допомогу. Резидентам надають психологічну допомогу, навчають їх різноманітних практик і адаптації до нової реальності в новому тілі. Паралельно працюють з їхніми дружинами, дітьми і найближчим колом, яке має надавати першу підтримку. Зараз абілітаційний центр розвиває програму підтримки родин воїнів і закликає приїжджати до них. Сюди прибувають на одноденні ретрити. Команда планує покривати Львівську область, особливо націлилася на невеличкі райони, села, де немає доступу до якісної психологічної допомоги. 

Анна Горкун

«Нещодавно до нас приїжджав генерал Далер з дружиною. Понад 20 років вони організовують у Канаді подібні центри підтримки ветеранів та їхніх родин. Розробили покроковий підхід до занять із сім’ями, який починається ще до моменту мобілізації, потрапляння людини в армію. Прописали, що переживає сім'я в цій ситуації: від першого етапу відчуження до того, як військові відправляються в зону бойових дій або служби. Нам треба вивчити, адаптувати й активно залучати цю практику», – стверджує Анна Горкун.

Ідея абілітаційного центру в тому, щоб він був точкою перетину цивільного населення і ветеранської спільноти. Але коли доводиться вийти з «бульбашки», стикаєшся з реальністю: суспільство не готове сприймати те, що відбувається, і проактивно з цим працювати. 

«Центр розташований у житловому будинку. Нас просили заклеїти вікна, бо ветерани з інвалідністю не подобалися мешканцям. Не сприймали, бунтували проти відкриття. Казали, що тут будуть якісь акти вандалізму. Для мене ця зустріч із жорсткою реальністю була шоком. Та ми реагували на це неагресивно і поступово налагодили діалог. Це результат роботи всієї команди, будування правильного образу наших резидентів і нас, відкритість. Треба бути терплячими і покроково вчити суспільство як дітей, – ділиться досвідом керівниця центру. – У нас tailor-made-підхід до кожного. Намагаємося щоразу підбирати саме ті ключики, які спрацюють: від пікніка до риболовлі та мандрівки на конях. Зараз мешканці приходять до нас на спільні заходи, підтримують проведення майстерок. Отака еволюція. Ми акцентуємо на цьому максимально. Проводимо різноманітні заходи, майстерки, концерти, малюємо плакати до недільних акцій на підтримку полонених. І це діє! Це точка комунікації без відділення, побудови кордонів, яка створює прецедент. Люди змінюють свою оцінку, як і наші ветерани-резиденти, члени їхніх родин, цивільне суспільство». 

Анна Горкун бачить великий запит на лекції з комунікації з ветеранами як серед професійних спільнот, так і цивільного населення, організацій. На нього треба відповідати, будувати діалог, вивчати найкращі практики і починати думати про підготовку цивільного населення ще до моменту мобілізації.

Психологиня, консультантка-терапевтка з військової та кризової психології з 2014 року Наталія Павленко каже, що інформації про те, як спілкуватися з військовими, в інтернеті багато. Але чи люди активні, відповідальні, чи шукають цю інформацію? Та й комунікацію треба продовжувати. А люди розслабилися, надягли шори і хочуть відгородитися від війни, бо це важко. І це природна реакція. Так, ця війна надовго. Нам потрібен кожен учасник як у війську, так і в тилу. Психологиня переконана, що тут чимало залежить від інформаційної політики на державному рівні.

«Війна десь далеко, і люди, які не хочуть з нею стикатися, зараз дуже мало чують і бачать. Суспільство до певної міри приспане і згадує про війну, тільки коли вона близько. Коли в місті «приліт», збори одразу ростуть, люди активізуються. Нині ветерани повертаються переважно з інвалідністю, всі інші ще служать. Тому має бути політика, спрямована на обізнаність, навченість, поінформованість перших ланок, з якими стикаються ветерани, котрі повертаються з війни. Бачу, що медперсонал і структури, які працюють з ветеранами, щойно вчаться. Ми дуже запізнюємося», – вважає вона.

Психологиня наголошує: треба, щоби про те, як комунікувати з військовими, говорили навіть у рекламі. Тепер про це мають знати всі – і педагоги в школах, і водії маршруток. Бо часом самі військові не розуміють, що з ними відбувається. Ці зміни лякають багатьох. 

«Військові думають, що з ними щось не те. Насправді з ними все нормально в цій ненормальній ситуації війни, у якій вони опинились. Їх психіка змінюється. Людина не може залишатися такою самою, якою пішла на війну. Навіть сім'ї часто не розуміють, що відбувається з військовими. Не кажучи вже про їхнє оточення. Цього треба навчати, маленькими кроками перебудовувати суспільство», – додає спікерка.

Як навчитися чути

Володимир Рудковський не погоджується з психологинею, вважаючи, що перебудовувати суспільство можна лише знизу. Бо ті, що сидять у бар'єрних кабінетах, не можуть ухвалювати безбар'єрні рішення для безбар'єрного суспільства. 

«Я не хочу чекати чогось від міністерства так званої ветеранської політики, коли ним керує не ветеран. Чого я маю чекати від держави, коли бачу, що в її інтересах, щоби ветерани відійшли на задній план, бо хтось уже готується до виборів? Нещодавно я був на конференції про виклики майбутнього, де говорили про ветеранів і родини військовослужбовців, але рішень не бачив. Серед спікерів не було жодного ветерана. Наприкінці я взяв мікрофон і сказав, що неетично говорити про нас без нас. Проблема суспільства, що воно й далі хоче щось будувати, робити, планувати для нас без нас. Люди хочуть, щоб їх почули, а самі не чують. В українців усе буде добре, коли ми почнемо чути не вухами, а тим, що всередині. Маємо переформатуватися», – вважає ветеран.

Якщо ветеранів запрошуватимуть, чутимуть, якщо буде діалог, тоді можна буде знайти вихід із ситуацій і так званих викликів, про які говорять на всіх конференціях. Але ми не готові одне одного по-справжньому чути. Зараз ветеран – це типу модне слово, але ним не можна маніпулювати. Має бути   так, як у Америці: ветерани – це еліта, до них свідоме ставлення.

«Я як свідомий українець з ранку до ночі вчуся, перебуваючи серед ветеранів, побратимів, бо все змінюється дуже динамічно. Торік і тепер хлопці приїжджають із зовсім іншими пораненнями. Час минає, ми тотально програємо війну в інформплощині. Почали потихеньку говорити про якісь перемовини. У Львові на Марсовому полі скоро не буде місць для поховання наших Героїв. Про них ніхто не думає? Їхньої думки ніхто не хоче спитати? Люди роблять так, як їм зручніше. Ідуть на «Веном», «Фантастичну четвірку», зали заповнені вщерть. А я в цей час іду на фільм про «Да Вінчі» – справжнього, а не вигаданого героя, і у вечір п'ятниці на показі семеро людей у залі… Подивившись цей фільм, ти якось маєш жити з побаченим, а перегляд тих – лише отримання дофаміну». 

Наталія Павленко погоджується, що краще ветеранів ніхто не розкаже, чого вони хочуть, як із ними спілкуватися і працювати. Але багато з тих, що повертаються з війни, не можуть знайти своє місце в суспільстві. І якби вони були задіяні в розбудові правильної політики співпраці, комунікації з ветеранами, то ще й отримали б реалізацію в мирному житті, стали корисними для своїх побратимів, сімей, людей, які хочуть вчитися говорити, чути і будувати цю комунікацію.

Наталія Павленко

Володимир Рудковський стверджує: у справжніх воїнів є досвід, вони повернулися тільки завдяки тому, що в них працює чуття. Вони розуміють оточення, всесвіт. Коли люди поруч них нещирі або щось приховують, вони це відчувають. Через це виникає багато проблем у комунікації. Людина перестає чути, закривається, і починаються проблеми. 

«Я здобув на війні найцінніший досвід, був командиром роти, ніс відповідальність. І коли в бізнесі як керівник ухвалюю неправильне рішення, то мої колеги приносять додому менше грошей. Якщо я зроблю таке на війні, то загине чийсь батько, син, чоловік. Нікому не бажав би такого. Але тут мені кажуть: «Давай ми тебе ресоціалізуємо, реадаптуємо, реінтегруємо». Знаєте про що ці слова? Про рожеві окуляри, в яких цивільні ходять, бо їм у них зручно. Вони не хочуть чути, поважати, сприймати, пропускати через себе мій досвід. Вони кажуть: «Давай ти надінеш ці окуляри, бо нам так зручно. Війна там, а ми тут». Ні я, ні мої побратими в житті не погодяться надіти ці окуляри. Якщо ви не адаптуєтеся, соціалізуєтеся й інтегруєтеся у війну, яка триває і ще точно триватиме, то ми втратимо одне одного і майбутнього в цієї країни не буде», – переконаний працівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій.

Павло Коваль підтримує колегу. Дивується, що на третьому році повномасштабної війни нема ветеранської політики. У нас є гарні кейси для масштабування, як -от перший в Україні абілітаційний центр, які Міністерство ветеранів мало б підхопити як добрий приклад. «Це дуже крутий перехідний шлях. В Америці, коли людина повертається з бойових позицій, ніхто її додому не відпускає. Вона місяць перебуває в спеціальному центрі, куди може приїжджати сім’я і проводити там час, – каже він. – Або мій кейс із УКУ. Круто, що є людина, яка відповідає за ветеранів – комунікацію, якісь непорозуміння, адаптацію. Ветеран не завжди звернеться до колеги. А ми комунікуємо, бо я вже пройшов цей етап і знаю, як це подати такою мовою, щоби їх не образити. Патронатки, які чітко працюють у «Азові», мають бути в кожній бригаді. Людина тільки йде, а патронатка вже працює з нею. Але ніхто не хоче масштабувати історії позитивних кейсів. Треба щось нове придумати, бо на це можна дати гроші. А те, що воно не запрацювало за пів року-рік, то таке».

Павло Коваль

Співрозмовник каже, що ветерани є всюди, їхня історія видима. Треба їх залучати, щоб вони розповідали про досвід, який пережили. Але не перекладати відповідальність, мовляв, ветерани прийдуть і лад наведуть. Коли ветеран повертається, то щонайменше пів року його цікавить лише відновлення – фізичне, ментальне та стосунки в сім'ї. Тому кожен має починати з того, що сам може зробити, запитати, що я роблю на своєму місці. 

«На початках люди старалися максимально. У Львові масово плели сітки, робили окопні свічки. Зараз цього значно менше, а запити є. Прописки і паспорта України недостатньо, щоб бути українцем. Маємо допомагати війську, ветеранам. Це також стосується ветеранів. Ті, що пройшли етап адаптації, мають комунікувати про пережитий досвід, говорити про виклики, але не роблять цього, тому цивільні самі собі щось придумують. Треба починати із себе, говорити із сусідами, одногрупниками, колегами. Можна виходити з питаннями на рівень району. Щоб голос ветеранів був почутий, є ветеранська спільнота, яка готова помогти, – тлумачить очільник Офісу у справах ветеранів та їхніх родин при УКУ. – Тригерить, коли люди імітують роботу. Є такі, що мають гроші, їм море по коліна. Жертвують 100 тисяч гривень, маючи дохід два мільйони доларів. Назовні це круто, але в реальності  нічого. Не люблю цього, відчувається фальш. Я не можу зобов'язати людину включитися, але можу своїм прикладом показати, сказати: «От я воював, ветеран, мав поранення, але я теж роблю окопні свічки чи плету сітки, бо знаю, що там є люди, які цього потребують».

Просто ставтеся з повагою

Анна Горкун пояснює, що постійно запитує себе, чи достатньо вона робить. Хоче, щоби кожен, хто залишається на більш-менш безпечній території, ставив собі таке питання й ухвалював відповідне рішення. Також вона акцентує, що часто ідентифікувати ветерана складно. Для цього треба формувати нові стандарти, підходи. 

«Коли я почала працювати з ветеранками, аж тоді зрозуміла, який у них досвід, історії. То як цивільному зорієнтуватися, хто перед ним, як комунікувати? Ми не знаємо, який досвід пережила людина, я не можу сказати, що розумію вас, бо у мене свій бекграунд, а у вас свій», – переконана співрозмовниця.

Вона не така категорична щодо міністерств, бо вони мають фінансові, політичні, інформаційні ресурси. Вважає, що якщо до міністерств не доносити реальну ситуацію і впливати на його політику, то знизу можна зробити не так уже й багато. 

«Вони мають чути, мають це запроваджувати. От із цієї дискусії я зрозуміла, що нам потрібна школа ветеранського лідерства, підтримки ветеранського руху. Ви були активними до повномасштабного вторгнення і будете активними зараз. Можливо, вам легше цей бар'єр перейти. Але, спілкуючись із хлопцями та дівчатами, бачу, що інколи їм потрібна підтримка, що їх справді готові чути», – резюмує керівниця абілітаційного центру. 

Володимир Рудковський наголошує: щоби суспільство краще чуло ветеранів, треба йти і говорити. Хочете зрозуміти, хто такі ветерани, запрошуйте їх. Для прикладу, хлопець без ноги чекає на протез, і співрозмовник просить його розповісти про власний досвід на ефірах, журналістам, у реабілітаційних центрах, на різних заходах. Не треба соромитися, ветерани відкриті до діалогу. Навіть якщо треба зняти протез і дати помацати, щоби люди зрозуміли, що це не так страшно. А от чи ви готові чути ветеранів – це ключове.

«Коли люди паркують автомобілі на місцях для людей з інвалідністю, я роблю зауваження і питаю, чи є в них інвалідність. Якщо ні, кажу перепаркуватися. Інколи ситуації заходять у конфлікт. Людина опускає очі і каже: «Ой, я перепрошую, я не бачив!». Якщо ти поводишся як худобина, то ветерани мають повне моральне право говорити про це у вічі. Не доводьте нас до цього стану! Не потрібно бачити, що в мене нема ноги. Просто стався до мене з повагою як до звичайної людини, якщо хочеш, щоби тебе поважали, – обурюється він. – Ми з хлопцями бачимо один одного, киваємо один одному, і це серйозний фільтр. Це про вміння чути. Просто треба навчитися поважати, любити, цінувати одне одного. Не відводити погляд. Не так важливо, ветеран я чи ні. Якщо ви вже подивилися в очі, кивніть, привітайтеся. Це ж окей обмінятися класною енергією, усмішкою. Так має жити справжній українець. Якщо кожен так робитиме, в нас усе буде класно». 

Дуже важливо чути одне одного, вчитися чогось нового. Правильна комунікація з ветеранами може дати суспільству багато корисного. Ветерани – це, напевно, найвідповідальніші працівники. Але їм потрібен час на адаптацію. Ветеранам теж варто бути проактивними, спілкуватися, пояснювати, починати з вузького кола і виходити на максимально широке. Відстоювати свої інтереси. Особливо добре працюють зміни з нижніх ланок догори. Від держави потрібна зрозуміла ветеранська політика, кошти для неї. В структурі Міністерства ветеранів мають бути ветерани. Ну і, звісно, необхідна відверта комунікація.

Для кращої адаптації суспільства і ветеранів потрібна щоденна максимальна участь кожного в нашій майбутній перемозі (раніше ми організовували опитування людей на вулиці «Що ви сьогодні зробили для нашої перемоги?»). Маємо максимально чути одні одних.

Текст: Марічка Ільїна

Модерував Тарас Яценко

Фото: Твоє місто

Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. 

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

__________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.