46-річна Юлія Ірофєєва із Запоріжжя вдома працювала головною бухгалтеркою у будівельній компанії. Жінка переїхала до Львова і тепер тут працює швачкою, шиє сумки. «Було дуже важко. Ти не у своєму місті, не у своєму житлі, без роботи, без звичного спілкування з друзями і знайомими. Коли я побачила курси шиття, вирішила піти. Коли у 46 років починаєш ручне шиття, сідаєш за машинку, не легко, але треба пробувати. Здолає дорогу той, хто йде», – каже Юлія. Найперше, що пошиє до перемоги, синьо-жовтий прапор. А зараз, каже, що планує шити те, на що є потреба – сумки, бронежилети, якщо дозволять.

Від початку повномасштабної війни на Львівщину офіційно переїхали понад 242 тисячі внутрішньо переміщених осіб. Як свідчать дані соціологічного дослідження групи «Рейтинг», тільки 7% обирали регіон через можливість отримати тут роботу. 19% ВПО вже працевлаштувалися, водночас 54% переміщених українців не мають наміру шукати роботу. ;Tvoemisto.tv дізналося, чи складно переселенцям знайти роботу на Львівщині.

За понад три місяці війни підприємства на Львівщині працевлаштували майже 400 мешканців з інших регіонів. Далеко не всі, хто вимушено покинув домівки та переїхав сюди, мають намір шукати тимчасову роботу, адже планують повернутися назад. Так само не у кожного роботодавця є відкриті вакансії, а хтось спеціально допомагає саме переміщеним українцям. Частина компаній орієнтуються на двомісячну компенсацію від держави, проте є підприємства як-от лікарні, яким така допомога не нараховується, тому беруть працівників виключно за їх фаховістю та досвідом. Окрім того, люди, які переїхали, наприклад, до Львова не бояться кардинально змінювати свою діяльність, і навіть у старшому віці пробують щось нове. 

Як підприємці допомагають переселенцям

Станом на 6 червня підприємства на Львівщині працевлаштували понад 380 мешканців з інших регіонів, з них майже 250 осіб зареєстровані як внутрішньо переміщені. Не всі люди, які знаходять роботу, мають статус ВПО. Наприклад, якщо вони переїхали з іншого міста, у центрі зайнятості їх просто відстежують за місцем проживання. Частина з них вже має статус ВПО, відтак, працівники центру лише фіксують це. Загалом за отриманням статусу безробітного до центрів зайнятості населення на Львівщині звернулося більше 2 600 переселенців.

Історії працевлаштування переселенців – доволі різні. Деякі компанії беруть на роботу лише кількох осіб, оскільки на більше не мають можливості. Власник фермерського господарства «Натурале», що у Кам’янка-Бузькій громаді, Вільгельм Куровець каже, що взяв на роботу чотирьох переселенців – двох мешканців Краматорська Донецької області, одного з Ірпіня на Київщині та одного з Барвінкового Харківської області. Своє підприємство чоловік створив раніше, але запустив його фактично тепер. На господарстві займаються вирощуванням та зберіганням екологічної їжі.

«Як на мене, не всі роботодавці хочуть брати на роботу переселенців, чомусь бояться. Так, серед переміщених людей теж є різні, але я дивлюся безпосередньо на їхні моральні якості. Ці люди приїхали сюди не з доброї волі, і таким потрібно допомагати. Знаєте, ми разом працюємо, разом їмо, вони розповідають мені про свої проблеми. Уявіть, коли хлопець з Ірпіня каже, як його будинок зруйнували до тла, а тепер, пройшовши по ньому, просто горить взуття. Це ж катастрофа. Коли я спілкуюся з цими людьми, бачу зовсім інші очі», – каже Вільгельм Куровець.

Наразі в «Натурале» працюють тільки четверо переселенців. Власник додає, що розглядає варіанти, аби ще працевлаштувати людей.

Дехто з рободавців чи не на половину розширив штат, саме задля того, щоб допомогти людям, які втратили житло та роботу. Серед таких – дочірнє підприємство «Савсервіс Карпати», що займається наданням в оренду транспорту та здійсненням митних операцій. До початку повномасштабного вторгнення в компанії працювали близько 20 людей. Згодом тут вирішили працевлаштувати ще 23 осіб, які переїхали на Львівщину з інших регіонів. Більшість – мешканці Київщини.

«Раніше ми займалися торгівлею по Україні, але потім дещо зменшили обороти і закрили напрямки. Оскільки деякі переселенці шукають можливості працевлаштування, ми вирішили, що можемо допомогти. Розуміємо, що це тимчасово, й люди не працюватимуть два-три роки. Багато хто каже, що як тільки покращиться ситуація, будуть повертатися додому. А поки ми їм допомагаємо, вони – нам. Добре всім – і державі, і підприємцях», – каже головна бухгалтерка підприємства Ольга Шевченко.

Окрім бажання допомогти, для чималої кількості підприємців важливою також є програма компенсації від держави, коли роботодавцю упродовж двох місяців виплачують 6 500 грн за кожного працевлаштованого переселенця. Деяким підприємствам доводиться навіть скорочувати своїх працівників, оскільки вакантних місць немає. Така ситуація в управлінні ЖКГ та побутового обслуговування населення у Меденичах Дрогобицького району. Директорка Стефанія Сусяк каже, що завдяки державній допомозі працевлаштували, хоча і тимчасово, п’ятьох переселенців.

«З Грушева до нас звернулася сім’я із трьох осіб. Вони не можуть собі зарадити, тому ми їх прийняли. Також одну людину прийняли у Вороблевичах. І ще одного чоловіка у Меденичах. Просто ми хотіли їм допомогти, і тимчасово на два місяці прийняли їх на роботу. Загалом це четверо переселенців з Харківської області і один з Маріуполя», – каже вона.

З її слів, дуже багатьом людям потрібна робота – як переселенцям, так і місцевим мешканцям. Через те, що багато хто, зокрема чоловіки, раніше їздили на роботу за кордон, натомість зараз залишаються вдома.

Зуважимо, що не всі підприємства можуть отримувати компенсації за працевлаштованих людей, тому орієнтуються на їхню фаховість та досвід роботи. Наприклад, компенсаційний механізм не поширюється на бюджетні неприбуткові установи, зокрема на лікарні. Хоча у Першому медоб’єднанні Львова кажуть, що працевлаштували вже 27 медиків. Завдяки цьому деякі напрямки у лікарнях вдалося посилити, і навіть відкрити нові.

«У нас зараз дуже посилилася онкохірургія, з Харкова переїхали дуже класні онкохірурги у різних напрямках. Також переїхав лікар з Києва, завдяки його переїзду і працевлаштуванню у нас з’явився напрямок – онкомамологія. Працевлаштувалися і судинні хірурги. У дитячій лікарні почала працювати крута офтальмологиня. Також переїхала з Києва до нас у дитячу лікарню команда кардіохірургів. Підсилилася команда нейрохірургів, адже зараз створюється центр дитячої нейроепілепсії. Ми розуміємо, що люди приїжджають до Львова з досвідом, і ми не маємо просто інших варіантів, аніж брати їх у свої команди. Так ми стали сильніші, і для наших пацієнтів з’явилося більше можливостей», – каже директорка з розвитку Першого ТМО Ірина Заславець.

Як знаходять роботу переселенці

За даними соціологічного дослідження групи «Рейтинг», 19% внутрішньо переміщених осіб вже знайшли роботу на Львівщині. Ще 39% безробітних переселенців мають намір шукати роботу. Загалом 26% опитаних кажуть, що хотіли би залишитися жити або знайти роботу у Львівській області.

Як правило, шукаючи роботу через центри зайнятості, вакансії пропонують відповідно до запиту професії шукача. Не завжди люди можуть знайти місце праці із задовільними умовами. Тому вирішують шукати самостійно, часто проходячи курси для перекваліфікації зайнятості. Дехто навіть наважується на це у доволі немолодому віці. Як-от 60-річна Ольга Гречуха з Нової Каховки на Херсонщині, яка працювала вихователькою у дитячому садку, а після переїзду до Львова стала піцайоло.

«Коли приїхала до Львова, побачила в інтернеті оголошення про вакансію піцайоло, і вирішила спробувати себе в цій спеціальності. Зустріла на новій роботі дуже хороших людей, які коректно спілкувалися і дуже багато мене вчили, я їм за це дуже вдячна. Навчання тривало два тижні, було багато практики. Надалі хочу працювати за цією спеціальністю», – каже жінка.

Додає, що після повернення додому хоче продовжити займатися новою спеціальністю.

Кардинально змінити діяльність довелося і 46-річній Юлії Ірофєєвій з Запоріжжя. Вдома вона працювала головною бухгалтеркою у будівельній компанії. Оскільки об’єкти підприємства були на тепер тимчасово окупованій території, продовжувати діяльність вони вже не могли. Тоді жінка переїхала до Львова.

«Було дуже важко. Ти не у своєму місті, не у своєму житлі, без роботи, без звичного спілкування з друзями і знайомими. Коли побачила ці курси, вирішила піти. Шиття на зараз – дуже важливо. У нас всі, хто вчився, були різні – за віком, за спеціальністю. Коли у 46 років починаєш ручне шиття, сідаєш за машинку, не легко, але треба пробувати. Здолає дорогу той, хто йде», – каже Юлія.

Найперше, що пошиє до перемоги, синьо-жовтий прапор. А зараз, каже, що планує шити те, на що є потреба – сумки, бронежилети, якщо дозволять.

28-річний Родіон Баранов з Харкова працював у сфері торгівлі, але коли переїхав до Львова, теж змінив діяльність. Чоловік завершив навчальні курси та став сантехніком. Тепер має намір залишитися у Львові і працювати за новим фахом.

«Коли потрапив на Львівщину з початку воєнних дій, вирішив без діла не сидіти, тим більше, добрі люди порадили, що проводитимуть такі курси. Фах вирішив змінити остаточно, велика ймовірність, що працюватиму вже сантехніком. Тим більше, випробував справу на практиці, в себе вдома», – каже чоловік.

Наразі на Львівщині вакансій не бракує, вважає керівник центру «Львівський регуляторний хаб» Тарас Хавунка. Дехто з переселенців обирає місце для переїзду саме за конкретною можливістю працевлаштування. Разом з тим, через низку обставин не всі переміщені особи починають працювати. Імовірно, частково через те, що отримують фінансову допомогу (2 тисячі гривень – ред.).

Також частина переселенців планують повернутися у свої міста, тому не дуже хочуть працевлаштовуватися тут на кілька місяців. З іншого боку, важко стверджувати, добре це чи погано, оскільки немає портрету переселенця з погляду психологічних та соціальних викликів.

«Вакансії, як і раніше, є більш привабливі чи менш привабливі. Цікавий аспект, що деякі групи переміщалися більш цільово. Наприклад, ВПО з шахтарських регіонів на сході України намагалися переміститися саме у Червоноградський район для того, щоб мати змогу там працевлаштовуватися. Як на мене, це дуже круто, адже люди орієнтувалися на роботу, не лише на гуманітарну допомогу чи матеріальну допомогу від держави», – пояснює Тарас Хавунка.

Нюанс також в тому, що через воєнний стан та мобілізацію чоловіки призовного віку повинні залишатися в Україні. Від цього деякою мірою страждає економіка, адже вони не можуть заробляти кошти за кордоном і передавати сюди. Попри все, вважає експерт, це була частка національної економіки, яка допомагала розвиватися. 

Юлія Осим

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.