
фото: Ірина Громоцька
Не вірте історіям, що звучать надто добре. Ярослав Грицак про свободу, правду і Майдан
Чи можлива свобода в умовах постправди, чому постмодернізм не зник та що допомагає зберегти людську гідність, розмірковував історик та публіцист Ярослав Грицак у лекції свободи, присвяченій пам’яті журналіста Олександра Кривенка. Tvoemisto.tv занотувало найважливіше.
Мені запропонували спробувати відповісти на питання, чи можлива свобода в умовах постправди — коли тяжко, майже неможливо розрізнити, де є добро, де є зло і де є правда, де брехня. Моя відповідь коротка — так.
Цього року ми з дружиною були в Каліфорнії, і нас друзі повели в Кремнієву долину. Як це часто буває, те, що ми побачили, не відповідало тому, як я це уявляв. Я сподівався побачити щось на зразок технологічного Голлівуду, але нічого такого там не було — долина як долина, нічого, що б показувало, що там є технологічний центр світу. Нашим провідником був уродженець Києва, єврей, який спочатку виїхав до Ізраїлю, мав стартап і переїхав у Каліфорнію. Говорив він гарною українською мовою, що не дивно, бо він зараховував себе до жидобандерівців.
Однак говорили ми не про українські справи, не про українсько-єврейські стосунки, а про те, що робиться зараз, справи технологічні, що нас чекає. Його теза така: справжня революція сталась не 20-30 років тому, а всього два-три роки тому. Кожна революція не має одного фактору — є збіг факторів. У нашому випадку стався збіг двох. З одного боку, вперше завдяки Google Chrome і смартфонам з’явилась можливість зібрати величезну кількість інформації, яку можна аналізувати як big data. З іншого боку, з’явилися такі комп’ютери, які можуть ці дані аналізувати. Він називає це проривом.
Читайте також: Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи
Він сам працює в галузі комп’ютерного перекладу. Каже, що комп’ютер може перекласти з мови на мову, не розуміючи, що він перекладає. Йому це не потрібно. Йому не потрібно знати граматику, значення слів — він перекладає цілі фрази цілими фрагментами, бо він ловить зміст з емоціями, які дозволяють йому просто вгадувати, причому дуже точно. З будь-якої мови на будь-яку мову. Як він це робить — ніхто не розуміє. Він сам пробує це зрозуміти. Тобто ми перестаємо розуміти, що роблять нові технології.
Про це давно вже говорять. Який може бути висновок — можна лише фантазувати. Переважно фантазії недобрі, навіть загрозливі. Мій улюблений образ був в «Homo Deus: За лаштунками майбутнього» Ювала Ноєма Харарі, де він каже, щоб подивитись як штучний інтелект ставиться до людей, — подивіться, як ми ставимся до тварин. Різниця між комп’ютерами і нашим IQ буде така ж, як між нашим IQ і IQ собаки. Віртуальна реальність стає найреальнішою реальністю, і так виглядає, що це вже безповоротно.
Як це стосується вибору між добром і злом, правдою і брехнею? Як на мене, найточніше це описав Пітер Померанцев у книжці «Нічого правдивого і все можливе», який свого часу не просто поїхав — він втік з Москви, аби зберегти психічне здоров’я і власну гідність. Він каже, що насправді режим Путіна — це певний тип постмодерної диктатури. За його словами, у країні з 9-а часовими поясами, що простягає від Балтійського моря до Тихого океану і займає 1/6 суходолу, телебачення — єдина сила, яка здатна об’єднати, керувати і обмежувати. Відповідно, словосполучення «усе піар» — це улюблена фраза усієї Росії. Померанцев виїхав до Лондона, бо там слова також відповідають речам, тобто є тверда реальність. А в Росії реальності вже не існує. Та Росія, яка є, — то віртуальна Росія, яка набагато сильніша, ніж будь-яка реальна Росія.
Постмодернізм означає різні речі, але зводиться до простої тези — ми ніколи не можемо по-справжньому пізнати світ, бо наші пізнання обмежені нашими почуттями, нашим інтелектом. Те, що ми пізнаємо, рідко відповідає тому, що є реальним світом. Між нами і світом є скляна стіна, яку ми не можемо пройти. Тому жодна наша оповідь не може бути правдою за означенням, бо правда означає перейти через стіну. Кожна теорія, яка хоче розказати, що вона є правдивою, насправді не є такою.
Читайте також: Ярослав про третій Майдан, шлях слимака та стрибок жабки
Френсіс Беккем казав, що знання є сила. Якщо ми пізнаємо, ми отримуємо інструмент, який може міняти весь світ. Натомість постмодерніст Фуко каже, що знання не є силою. Хто вдає, що має знання, той експлуатує того, хто не має знання. Сама концепція правди в такому розумінні є конструктом, який ми робимо з частини скляної стіни, що з нашого боку. Цей конструкт, за допомогою якого розвинутий Захід, намагається домінувати над рештою світу. І то навіть не весь Захід, а лише чоловіки, білі чоловіки. І жертвами цього є не лише чужі народи, а також жінки, зокрема білі. Кожне знання, теорія знання за означенням є домінуванням, насильством. За тим означенням стільки правди бути не може, тому наше знання підважує кожну правду, кожне наше свідчення. Кожна наша теорія — це водночас правда і неправда. У такій ситуації зникає критерій визначення правди і неправди, можна лише боротись проти дискурсів домінування.
Назва книжки Померанцева — «Нічого правдивого і все можливо» — зашифровує концепцію постмодернізму, і звідси є означення режиму Путіна як постмодерної диктатури. Це є проблема епістемології, яка перетворилася в погану політику, що домінує, заперечує нашу можливу свободу, бо ми вибираємо між різними варіантами віртуальної реальності. На щастя, це не єдина можлива філософія. Лешек Колаковский у книзі Husseri пробує подолати цю скляну стіну, щоб дістати певність, на якій можна малювати наше пояснення, розуміння світу. Він пише, що за означенням ця спроба безнадійна, але це не кінець філософствування. Нам ніколи не вдасться подолати стіну, але наші спроби враховуються — це те, що робить нас людиною. Як довго ми не відмовляємось від цих спроб, так довго ми зберігаймо людську гідність, залишаємось людьми і не програємо.
Камю згадує міф про Сізіфа, який котить камінь, що є роботою без сенсу. Але Сізіф не приймає своєї долі, і коли він спускається по камінь, то усміхається, бо не сприймає цю ситуацію абсурдною. Він показує, що його боги не зламали. Також Камю вживає гарний образ чуми: каже, що чума ніколи не зникає. Спроба подолати чуму є приреченою. Але «треба бути божевільним, сліпим або мерзотним, щоб примиритись з чумою». Саме наша перспективна боротьба з чумою робить нас чесними людьми. Звідси висновок: «більше підстав захоплюватись людьми, ніж ставитись до них з презирством».
Марсі Шор написала дуже важливу книжку, яка первісно називалася «Феноменологія Майдану». Вона звертає увагу на історію молодої дівчини Олесі Жуковської, яку поранили 20 лютого в шию і помираючи встигла написати в Твіттері «я помираю». Марсі Шор каже, що це найбільший прорив, який зробило людство на шляху скляного мосту. Вона дуже точно описала ситуацію, яку оповідає. Тут не може бути розходження, навіть віртуальна реальність є безпомічна. Марсі Шор робить висновок — постмодернізм закінчився на Майдані, бо в сутичці з реальністю він не може витримати. Бо є правда, яку варто захищати, жертвуючи життям.
Читайте також: Ярослав Грицак: Не відмовляйтесь від їжі. Пожертвуйте своїм часом
Маємо ситуацію, де те, що є, відповідає тому, що ми про нього говоримо. Це не новий висновок — його зробили 1994 року троє історикинь, які намагалися довести, що правда не є концептом чоловіків, білих чоловіків. Правда є, і історикам варто цю правду пізнавати. Головний меседж їхньої книжки — постмодернізм уже пасе, тобто час його пройшов, вичерпав себе як метод пізнання. Правда є, і її треба шукати. Вона не буде абсолютною, але ми не маємо права відмовлятися від її пошуків. В їхньому значенні історія є ні чим іншим, як змагання між правдошукачами, у якому ми збільшуємо відсоток правди.
Теза, що постмодернізм скінчився, не нова, але Майдан показав емпірично, що ця ситуація може виникати в певних місцях, ця скляна стіна існує, але ми можемо прорватись. Маємо кінець постмодернізму, але проблема в тому, що насправді ніщо ніколи не закінчується. Кінець постмодернізму тривав недовго — доти, доки російські війська не ввійшли в Крим і не почалася Російська весна. І ми стали свідками повернення постмодернізму в Україні, а перемога Зеленського і «Слуги народу» показує, що він не тільки повертається, але і перемагає. Це віртуальна реальність. Як їй протистояти? Існує спосіб, і ми мусимо це робити, бо це робить нас людьми і зберігає нашу гідність. Дам кілька особистих порад.
Порада перша: почнімо серйозно трактувати гігієну мозку. Так само, як ми щоранку чистимо зуби, так само маємо слідкувати за чистотою думки. Не засмічуймо свій мозок, а коли засмітили — намагаймось почистити. Найкращий спосіб — вийдіть з Фейсбуку. Кількість інформації, яка проходить через нього, фрагментує наш мозок, а сим більше ми втрачаємо можливості бачити більшу картину і розуміти, що відбувається, тим легше нами маніпулювати. Фейсбук щоразу підбирає те, що ми хочемо бачити, він посилює ефект віртуальності, яку ми починаємо сприймати її за правду. Крім того, перейдіть на кнопковий телефон. Це найрадикальніший спосіб, але смартфон — комп’ютер у кишені.
Друга порада: не вірте історіям, які звучать надто добре. Останні роки я замаюсь тим, що збираю цитати, які є неправдивими. Є багато цитат, приписаних відомим людям, які їх не казали. Чим естетичніша та септична інформація, то швидше за все вами маніпулюють. Як сказав Оскар Вайлд, правда рідко буває чистою і ніколи — простою.
Третя порада: не вірте тій правді, яка звучить на 100% правдиво. Якщо хтось з вами говорить з позиції абсолютної правди, то з ним щось не так — або він вами маніпулює, або у нього недостатньо інтелекту. В українській мові існує розрізнення між правдою та істиною. Правду ми можемо пізнати, але вона ніколи не є достовірною. Істина є достовірна, але ми не можемо її пізнати, бо вона є позаземною.
Читайте також: Ярослав Грицак про те, як треба розвиватися Львову
Мене тривожать один український історик, один український філософ та один український журналіст. Вони поводяться так, ніби пізнали всю правду. Це дуже небезпечно. Справжня філософія, як і добра історія, зароджується з муки і живе в сумніві. І це є ознакою кожної сфери діяльності. Це не означає, я заперечую можливості пізнання істини взагалі. Вона існує і з’являється, але дуже рідко — і це називається одкровенням.
Я знаю декілька реальних прикладів одкровення в історії. Спільним у них є те, що одкровення приходить у моменти безнадії, болю чи загрози. Чим був Майдан, якщо не моментом такого пережиття? Безнадійності, крайнього супротиву. Тому Євромайданом мають займатись не лише історики, а в першу чергу богослови. Бо це межа, коли в тому досвіді одкровення ми стараємось переходити цей міст і заходимо дуже далеко. Одкровення — це дуже добре. Але я би застерігав вас від цих моментів, бо пам’ятаємо, що їх супроводжує.
Наша цивілізація намагається звести біль і страждання до мінімуму, блокує нам шлях до істини, бо вводить нас у зону комфорту. Ми приймаємо умови нашого цивілізованого життя ціною нашої цивілізації. На щастя, є така річ, як криза, і наша цивілізація перебуває в перманентній кризі. Ми не можемо пізнати істину, але від цього не зникатиме наша спрага, бо ми відчуватимемо внутрішній неспокій, загрозу, тривогу. У сухому залишку залишаються муки неспокою, глибоке невдоволення собою, постійні пошуки виходу. Залишається вибір: прийняти умови нашого життя чи, навпаки, боротись проти них до останнього. Оскільки це є наш вибір, то це є свобода вибору, відповідно, це є сама свобода.
Головне фото Ірини Громоцької
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Громадський простір, комунальний ринок і ТЦ. Як зміниться локація на перехресті Петлюри – Садової
- Нам потрібно вижити. Павло Шеремета про руйнування мереж, втрати і бізнес
- Новий бізнес на Львівщині. Які галузі сьогодні є у пріоритеті
- Треба бути оптимістом. Юрій Андрухович та Генрі Марш про війну, творчість і українців
- Люди змінюють час, а не навпаки. Дорж Бату про новий роман «Коко 2.0»
- Знайшли чоловіка через відео на ютубі. Історія родини, яка евакуювалася з Лисичанська до Львова
- Маршрут двоколісним. Що цікавого можна побачити на шляху від Брюховичів до Жовкви
- Як росія створює псевдоукраїнські канали в Телеграмі і чим він небезпечний
- Полтва, можливо, найбрудніша в Україні. Що у нас з річками та чому це важливо для вступу в ЄС
- Як у вишах працюють військові кафедри і що варто змінити
- Проблема з укриттями. Як вчитимуться львівські студенти в умовах війни
- «Мусимо швидко перемогти, щоб українці повернулися додому». Яка ситуація з міграцією на Львівщині
- Бандерівська замість московської. Як Україна та інші країни перейменовують ковбасу, сир і пиво
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До Свірзького замку та ренесансного костелу
- Автомобілі подорожчають до осені майже на третину. Експерт про повернення мит
- Трамвай поїде швидше. Як може змінитися вулиця Вітовського у Львові
- «Маємо заявок на тисячу осіб щодня». Чому чоловікам стало важче перетнути кордон
- Що має виконати Україна, щоб увійти до Євросоюзу
- Зміна постачальника газу. Чому ми стаємо клієнтами «Нафтогазу»
- Понад 300 тисяч жертв. Як Львів страждав від радянської та німецької окупації
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До старовинного села над річкою
- «Треба довести, що ми боремося з корупцією». Що дасть Україні кандидатство в ЄС
- Кава з душею і кардамоном. Історія херсонця, який у львівському парку варить каву
- «Можемо мати цілу генерацію невпевнених у собі дітей». Чим небезпечний російський YouTube
- Чи справді в Україні виник дефіцит техніки і яка ситуація на ринку
- «Здолає дорогу той, хто йде». Як переселенці на Львівщині знаходять роботу
- Що відбулося із УПЦ МП? Інтерв’ю з митрополитом Філаретом
- Російський бізнес у Львові та області. У кого можуть вилучити майно
- «Львів'яни – чудові», або Як переселенці з Маріуполя відкрили у Львові ресторан
- Потрібен сильний лідер. Як бізнесу долати виклики війни
- Добродії на пів мільйона, або Що відбувається у справі Матиса і Шпитка
- Шкодуємо, що не виїхали раніше. Історії дітей, яких рятують у Львові
- «Компроміс вичерпався». Історик про те, чому Україна вже не може святкувати 9 травня
- «Психопати сотнями не ходять. Йдеться про страшну ненависть». Дослідниця терору про злочини росіян
- «Бог залишив мене живою, тому мушу жити». Історія медсестри, яка підірвалася на снаряді
- Проблему з пальним можна вирішити, – експерт
- Несправжній Козак. Що буде із майном соратника Медведчука у Львові
- Великдень у Львові та селах відзначали по-різному. Старі фото та традиції
- Космічна магія Великодня. На згадку про писанкарку Ганну Косів
- «Такої кількості ще не було». Як волонтерська кухня передає паски на передову
- Купити авто в Європі. Як через новий закон виник ажіотаж на кордоні і ринку
- Історія повторюється. У чому феномен пісні «Ой, у лузі червона калина»
- Швидкі рішення, піт і сльози. Експерти про те, як відбудовувати Україну
- «Хто буде Карфагеном – Москва чи Київ?» Ярослав Грицак про війну за існування
- Важливо, щоб Папа не зустрівся з Кірілом, або Як Україні перемогти росію у Ватикані
- Львівщина може забезпечити сіллю пів України, але будуть проблеми з олією
- «Треба передусім назвати путіна злочинцем», – отець-доктор Михайло Димид про Папу, війну і жертви
- «Навіщо фінансувати культуру, коли війна?» У Львові оживає театральне життя
- «Господи, як я їх ненавиджу! Отак і скажіть». Священник про звірства росіян
- Маємо почати говорити про втрати. Психолог про втому та другий місяць війни
- «Недооцінювати загрозу білоруського удару не варто», – Остап Кривдик
- «Не хочу говорити однією мовою з окупантами». Історії переселенців, які перейшли на українську
- «Мова – це зброя, але не головна». Історик Ярослав Грицак про те, як росія нищила українську
- «Стане великим багатосферним хабом». Як Львів трансформується у час війни
- Як в Україні проходить загальна мобілізація та кого не призиватимуть
- «Якби я змогла забути російську, була б щаслива». Історія харків’янки, яка почала спілкуватися українською
- Залежить від заправки. Яка ситуація із пальним на Львівщині
- Дихати, тренуватися, гуляти і спати. Як переживати стресові ситуації
- Битва за Оперу. Що відбувається із конкурсом на директора головної сцени Львова
- «Це краще, ніж ховатися у підвалі». Львів’янки про те, чому вирішили проходити військовий вишкіл
- «Росія – ворог, який точно програє». Юрій Підлісний про загрозу і наступ
- «Українці скуповують не сірники і гречку, а зброю». Володимир В’ятрович про протистояння з Росією
- «Путін – божевільний, а Росія лежить у паралічі», – експрофесорка МДУ Олена Волкова
- Львівські готелі. Кому належать і чи є там російський бізнес
- Як убезпечити свій акаунт і що потрібно знати про ворожі хакерські атаки
- «Вимкнені телефони, є жива черга». Як працює Генконсульство Росії у Львові
- «Мій вітер повідчиняв усі вікна її життя». Історія кохання політв’язня Зеновія Красівського і правозахисниці Олени Антонів
- «Це загальноєвропейська справа». Іноземці, які лишаються у Львові, попри можливе вторгнення Росії
- «Замість страху та паніки моя відповідальність полягає в тому, щоб бути в Україні», – американець про те, чому він не евакуюється у США
- Усе почалось з пані Наді. Як бабусі з пансіонату «створили» власний бренд шкарпеток
- «Кожен має відчути нерв театру, тоді він успішний». Василь Вовкун про прорив у Львівській опері
- У Львові хочуть зберегти віллу «Сонячну» і відкрити тут музичну галерею
- Проректор, пластун та маркетолог. Історії тих, хто вже записався у Львівську тероборону
- Куди полетіти зі Львова. Еґер – вода, вино і соляна гора
- Львів і його райони. Звідки походять назви та де з’явились перші будинки
- Перехворіють усі. Завідувачка Covid-відділення вважає, що коронавірус може перейти в сезонну хворобу
- За два тижні львів'яни зможуть записуватися на військово-медичні навчання
- Як Винниківське озеро стало «басейном»
- «А хіба інші нації теж їдять сало?» Кілька думок про розвиток української кухні
- Раджу сісти і написати свій план. Психологиня про те, як не впадати у відчай через війну
- «Майдан не може вирішити все – ми мусимо вирішувати», – Мирослав Маринович
- «Був зруйнований, наче Троя». Як на Львівщині три родини викупили занедбаний палац і відновлюють його
- Куди полетіти зі Львова. Всі столиці Литви
- У пошуках свого коріння. Як віднайти предків
- «Остап знову збере усіх на Різдво». Як львівський художник гуртував у себе сотні колядників
- Різдво для Давидка. Історія маленького героя, якому вперше в Україні імплантували стимулятор діафрагми
- Він дуже поспішав жити. In memoriam Остап Лозинський
- Три історії львівських підприємств, яким допомогла COVID-19 Бізнес-клініка
- Чи зникне взимку сніг. Розмова із кліматологом
- Як українці святкують Різдво в Кракові. Фоторепортаж
- «Змінилося би все». Чи зможуть українці святкувати Різдво 25 грудня
- Історія Церкви святого Миколая у Львові, або Як змінювався храм часів XIII століття
- Кожна п’ята дитина відчуває страх, що на неї наїде машина. Як підвищити безпеку біля шкіл
- Їх застануть ще наші правнуки. Чому одноразові підгузки – це погано і як перейти на багаторазові
- «Я тішився, як дитина в Діснейленді, коли відкрив Львів», – власник арткафе Te Amo Lviv
- Перезмінка о 5-ій ранку. Як батьки Юрчика зі СМА борються за життя сина
- «Став серцевиною». Історія першого Гарнізонного храму України
- «Нам треба збільшити рівень очікування до змін у державі», або Чого бракує економіці сьогодні
- Гідність, інклюзивність та рівність. Яким буде America House Lviv і коли його відкриють
- Нас називають «поспішайки». Як у Львові доглядають передчасно народжених дітей