Повернення з полону правозахисника та військовослужбовця Максима Буткевича стало однією з найочікуваніших подій для української та міжнародної спільноти. Пройшовши колонію і повну ізоляцію, він набув не лише гіркого досвіду, а й глибокого розуміння того, що саме ми захищаємо. У відвертій розмові для «Клубу експертів та експерток» Максим Буткевич аналізує пройдений шлях і виклики, які чекають на Україну. А саме листи як рятунок, мову в ізоляції та в Києві, анатомію «русского міра», межу між справедливістю та помстою, майбутнє спільноти та український курс на суб'єктність.

Дякую вам за позицію і за те, що, повернувшись, ви говорили про свободу, гідність і висловлювали вдячність за підтримку. Ви згадували про листи, чи давали вони вам надію?

Дякую, що запросили. Не міг не говорити про підтримку – це те, що тримало. Листи змінювали багато чого, та я отримував їх лише за останні пів року. Більшість наших полонених не можуть їх отримувати, але мене засудили за сфабрикованою справою до 13 років. У колонії нам втовкмачували, що ми більше не військовополонені, а звичайні ув'язнені, що на нас поширилося право листування.

Я відповів на кожного листа. Це змінило все: порядок денний, мої думки, а згодом і роботу над текстом. Перші листи були кострубаті, бо я забув, як тримати ручку й формулювати думки. Потім розписався, і це стало важливою практикою комунікації з вільним світом. Писали незнайомці, друзі, приходили звістки з України. А оскільки «Меморіал» вніс мене до переліку політв'язнів, то люди дізнавалися про мене з їхнього сайту. Листи пересилали через треті країни або електронною поштою, бо з України напряму це неможливо.

Може здаватися, що написати листа – незначний вчинок, але це варте багато чого. До полону я роками брав участь у кампаніях на підтримку Олега Сенцова, Сашка Кольченка. Ми просили людей писати їм, а потім я опинився в ситуації, де зміг особисто підтвердити, як це важливо.

У Львові вам вручили відзнаку «Світло справедливості» УКУ. Що для вас тепер означає справедливість?

Ця відзнака стала несподіванкою, було навіть трохи ніяково. Справедливість для мене передовсім пов'язана з гідністю. Коли людина не може вплинути на власне життя, робити власні вибори, то про яку гідність можна говорити?

Почуття зневаженої гідності – це почуття порушеної справедливості. Коли тобі щось нав'язують, розтоптуючи твою суб'єктність, це стає стимулом до боротьби. Революція Гідності почалася саме з цього – відчуття кричущої несправедливості, яка викликає бажання не лише чинити спротив, а й відновити вільне життя.

Ми з трьома дітьми через війну кілька місяців були за кордоном. І моя 11-річна донька зауважила різницю між українськими дітьми, що стежать за ракетами, та їхніми однолітками, які плетуть браслети. Вона сказала: «Я зрозуміла, що справедливості нема». Що може бути для нас справедливістю після війни?

Справедливість не існує окремо у впорядкованому світі, вона залежить від нас: це те, що ми привносимо. Вона не завжди перемагає в конкретній ситуації, ми надто реалістичні, щоб не розуміти цього, але це не означає, що не треба намагатися.

Для нас справедливістю буде передусім збереження самих себе як спільноти вільних людей із власними цінностями. Ця війна – не лише за фізичне виживання, а за наш світогляд, який агресор прагне знищити. Нам потрібне суспільство, яке житиме у взаємній повазі без страху – справедливіше, ніж до 2014 року. Також є величезний запит на відповідальність за злочини. Безкарність, яка пропонувалася в деяких мирних планах, є заохоченням до нових злочинів.

Чи можемо ми сподіватися на репарації та покарання злочинців, як це було в нацистській Німеччині?

Німеччина зазнала повної катастрофічної поразки та окупації, що й уможливило денацифікацію. Поразка росії в такій перспективі навряд чи можлива зараз. Проте варто працювати з міжнародними інституціями: кримінальним судом та універсальною юрисдикцією. Злочинці мають знати, що вони не в безпеці поза межами росії, бо такі злочини не мають строку давності. Щодо репарацій: використання заморожених активів залежить від доброї волі партнерів. Це технічно складне завдання, але це матеріальний вимір справедливості.

Чи ми досі в позиції жертви на міжнародній арені, чи нас чують?

Ми в різних ролях. Для багатьох ми є спільнотою, що викликає захоплення своєю стійкістю. Але через тривалу війну відбувається баналізація конфлікту: люди співчувають, але їхня увага розсіюється. Тут ми маємо посилювати голос. Нам треба достукатися до тих, хто ще не з нами, але й не проти нас. Важливо поширювати усвідомлення, що це не локальна війна, а ширша історія, в яку Європа уже залучена. Маємо стимулювати Європу віднайти власну суб'єктність через підтримку України, особливо з огляду на зміну позиції США. Багато хто над цим працює, але можна робити більше.

Багато людей, зокрема письменники, зробили міжнародну адвокацію особистим обов'язком. Вони їздять за кордон завдяки власним контактам без участі держави. «Твоє місто» роздавало англомовну газету на Мюнхенській конференції. Ми привозимо сюди іноземних журналістів, щоб показати не лише війну, а й те, як ми живемо, розбудовуємося, упроваджуємо нові стандарти. Що ще ми можемо зробити на міжнародній арені?

Треба шукати різні шляхи. Ваші приклади про «Твоє місто» прекрасні, це вже важливий внесок. Дуже багато людей орієнтуються на свої можливості і міжнародні контакти у царині, в якій працюють. Потрібно більше скоординованих державою зусиль, організовувати не лише політичні зустрічі та поїздки. Культурна дипломатія відіграє дуже важливу роль, в нас з'являються потужні проєкти, завдяки яким український голос дедалі частіше звучить за кордоном.

Останні декілька років неймовірно складні для українців. Щоразу, коли думаєш, що гірше бути не може, це гірше чатує за рогом. Як зберегти в собі людяність?

Передовсім важливо триматися за свої цінності – те, за що боремося. Якщо вирішимо поступитися своїми правами й свободами, щоб ефективніше вести визвольну війну, то перетворимося на наших ворогів. Коли люди поступаються свободами, їх дуже важко забрати назад. Тоді ми не дуже відрізнятимемось від «русского міра», який нам приносять.

Ми насправді підтримуємо одні одних. Для нас дуже важлива спільнота, думки про це підтримували мене в полоні. Коли я звільнився, то усвідомив, що вільний завдяки зусиллям величезної кількості людей. Маємо триматися одне одного і втілювати наші цінності. Якщо почнемо ненавидіти, бажати лише помсти, то можемо зруйнувати бажання відновлення справедливості. Помсті не цікава справедливість, хіба що відплата. А нам важливо триматися за наше основне.

Росія бажає загарбати Україну, бо вважає, що імперія не обійдеться без нас. У них є певний ресентимент, бажання відплати колективному Заходу. Але водночас вони намагаються вказати нам на місце маленької людини, від якої нічого не залежить.

Це ідеологія «русского міра». Спілкуючись з людьми, які роками перебували в полі дії російської пропаганди, я переконався: вони розуміють, що від них нічого не залежить – ні стан справ у країні, ні їхні життя. Зате є цінність номер один – не людина, а держава. Лише належність до неї може дати якусь сатисфакцію.

Путін щиро не вірить у суб'єктність людини і те, що вона може щось змінити. Вони розглядають Україну просто як інструмент, який треба перехопити в Заходу. І те, що цей інструмент раптом почав виявляти власну волю, чинити спротив і казати: «Ні, ми тут самі собі зробимо» – це не вкладається в їхні наративи, розлючує їх.

То це так працює пропаганда, їхні інформаційні кампанії чи вкиди?

Пропаганда так працює, але вона формує та віддзеркалює ідеологію, де держава – все, а людина – витратний матеріал, який без держави не має цінності. Показово було в полоні, коли нас змусили вивчити гімн сучасної росії. Мені це давалося непросто, бо я радянська дитина: текст схожий на радянський, однак сама мелодія і нові рядки мені заступали «партія Лєніна – сіла народная».

Ми обговорювали це в камері та звернули увагу, що в тому тексті все про державу й вітчизну, лише в одному місці є відсилання до людини: «Нам сілу дайот наша вєрность Отчізнє. Так било, так єсть і так будєт всєгда!». Тобто не держава сильна, тому що ми їй вірні, а ми сильні, допоки вірні державі. Щойно припиняємо – ми безсилі. Держава сильна завжди, а люди – залежно від лояльності. Це і є «русскій мір» і це кардинально відрізняється від того, як ми бачимо світ.

Коли путін ішов сюди, то думав, що українці такі самі, як зараз росіяни. Для нього ми зіпсовані росіяни, яким треба нагадати, хто вони. Важко зрозуміти, що у нього в голові, але в частини російського керівництва були щирі сподівання, що все буде легко, що російську армію зустрічатимуть як визволителів. А виявилось, що ні.

Один доброволець розповідав, що мав за приклад дідуся-упівця, бо батько був зламаний Союзом і вчив сина «не висовуватися». Союз зламав багатьох. Як залишились ті, які сказали, що їм важливі права людини, свобода і гідність?

У радянські часи була меншість тих, які не погоджувалися «не висовуватися». До певного моменту я був гарною радянською дитиною, бо вірив у цінності солідарності, взаємодопомоги і турботи про інших. Та виявилось, що все це облуда. Паралельно насаджувався конформізм: не йти поперед батька в пекло, моя хата скраю. З такою позицією довгий час, включно з 1990-ми, асоціювало себе багато людей.

Але були дисиденти. Сплеск зацікавленості дисидентським рухом почався недарма: ми повертаємо собі цінності боротьби за власну свободу всупереч ризику. Починаючи з Помаранчевої революції повернення гідності в спільне поле посилювалося. В нас відбувалися процеси, які повертали нам дух боротьби, поки в росії відбувалися протилежні речі.

Перед нами виклик: збудувати інституції так, щоб була довіра і закон, а не намагання українців обійти правила. Чи можемо ми легко перейти від людини Майдану до людини права?

Легко це не відбувається. Але мене тішить анархічна лінія в українському світогляді. З радянських часів держава робила все, щоб їй не довіряли і сприймали як щось, що лише заважає обмеженнями. Це стало на заваді побудові інституцій.

Натомість у нас не було відкату до патерналістської моделі, як у росії, коли ти віддаєш свободу в обмін на те, що держава про тебе «попіклується». У нас спроби закрутити гайки, навпаки, зустрічають спротив. Це привід для оптимізму: держава не стане найвищою цінністю. Ми воюємо за спільноту і країну, а держава для нас є інструментом для покращення життя, а не вигоди обмеженому колу людей. Звідси протести проти корупції і популярність розслідувань.

Інституції напрацьовуються поступово. Велика роль тут належить довірі, а вона в суспільстві зараз на небаченому рівні. Наш волонтерський рух побудований на горизонтальних зв'язках: люди довіряють іншим ресурси, сили і час задля спільної мети. Довіра є величезним капіталом. Політикам доведеться це зрозуміти.

Приклад – мітинги на підтримку САП і НАБУ, інституцій, які втручаються, коли починається беззаконня.

Багатьох обурило, як намагалися обмежити повноваження НАБУ і САП у законопроєкті про зниклих безвісти. Обурення спричинило саме відчуття порушеної довіри – що нас намахали і спробували нами скористатись.

Україна зафіксувала курс на Євросоюз. Чи пришвидшить це розбудову інституцій? Адже без держави нам буде складно самоорганізуватися.

Наразі цей курс допомагає. Через євроінтеграцію частина політиків та чиновників змушена приймати правила гри, які є необхідною передумовою. Та лише на прагненні стати частиною ЄС ми не виїдемо. Важливіше самоусвідомлення України як країни, яка зараз найактивніше захищає європейські цінності. Це важить навіть більше, ніж виконання формальних вимог.

Зараз ми бачимо поляризацію суспільства, до якої долучається російська пропаганда. Як зрозуміти, що тебе не використовують у суперечках в соцмережах?

Це неминуче. Нових рецептів нема: критичне мислення, кілька перевірених джерел, контроль над емоціями. Важлива роль якісної журналістики, яка додержує стандартів. Завдання журналістів – дати людям доступ до інформації поза межами їхнього особистого досвіду, щоб вони могли робити власні висновки.

Ліній поділу зараз багато. Прірва між тими, що поїхали, і тими, що залишились, часто перебільшена. Люди за кордоном залишаються частиною спільноти і є нашими містками у світ. Значно реальніша лінія між захисниками й тими, що намагаються ухилитися. Питання «що ти робив під час війни?» звучатиме довго. Не можна заплющувати очі на те, що відбувається, але треба думати, як не дати цьому розколоти супільство.

Ті, що уникають призову, також говорять про права людини і про те, що вони «не народжені для війни».

Під час війни права людини можуть бути обмежені. «Не народжені для війни» – це вже мем. Більшість тих, що стали на захист у перші дні, могли б сказати про себе те саме. Наші Сили оборони – це не професійна армія, а вчорашні водії, програмісти, вчителі, журналісти. Люди, які ніколи не мали наміру воювати.

По-людськи можна зрозуміти страх за життя. Але тут питання пріоритетів. Захисники йшли боронити не абстрактну країну, а конкретних близьких. Ті, що ухиляються, часто свідомо не хочуть розуміти наслідків окупації. Режим змусив би їх воювати за себе, як це є на окупованих територіях.

Чи зустрічались ви з людьми з окупованих територій, яким довелося перейти на бік росії?

У колонії під час полону я зустрічався з людьми, які приєднувалися до російських військ. Це були в'язні, засуджені за кримінальні злочини. Мало в кого була ідеологічна мотивація, в основному хотіли звільнитися з місць позбавлення волі й випробувати свій талант. Якщо пощастить, то за короткий проміжок часу в них зникає судимість і вони можуть жити на волі. Передовсім це підрозділи «Шторм-Z», «Шторм-V», які використовують у так званих м’ясних штурмах. Рівень поранень і загибелі цих людей величезний.

Це були переважно вмотивовані абсолютно прагматичними міркуваннями люди. Дехто з них до відправлення зберігав непогані стосунки з українськими військовополоненими. Деякі казали: «Якщо ваші візьмуть мене в полон, ви ж скажете, що ми з вами нормально сиділи разом, щоб усе було гаразд». Окрім очевидних причин можна було чути, що вони не відповідальні за цей вибір чи за війну, бо все вирішують там нагорі. Навіть людина, готова взяти до рук зброю і вбивати інших, які нічого їй не зробили, пояснювала цей вибір нав'язуванням ситуації з боку держави. Таке відчуття особистої безпомічності характерне для багатьох речей в ідеології «русского міра». Фактично це завчена безпорадність.

Ви розповідали, що боялися забути англійську і навіть втратити навички спілкування українською.

Так, це було в період, коли я перебував з українськими військовополоненими і затриманими цивільними з новоокупованих територій. У нашій невеликій камері всі були російськомовні. Я зрозумів, що навички спілкування українською дещо втрачатимуться. Говорити нею можна було лише тоді, коли наглядачів немає. А коли в камері з'явився новий військовополонений і я почув у нього сильний український акцент, то одразу запитав: «Ти говориш українською?». І після його ствердної відповіді ми одразу почали нею спілкуватися. Це була така розрада.

Ми говорили про мову, особливо коли місяцями сиділи в одній камері. Я не бачив гострих політичних дебатів про українські процеси, інколи ми навіть домовлялися не говорити про політику. Але про мову говорили. Я не зустрів нікого, хто гордився б тим, що не говорить українською. Люди часто казали, що їхня українська недостатня, бо її не було в їхньому досвіді, родині, на роботі – ніде. Їм було важко нею спілкуватися, вони не тішилися з цього. Були й такі, котрі намагалися довести, що знають мову добре, просто не послуговуються нею, однак частіше це було видаванням бажаного за дійсне.

Єдиним, про що справді дискутували, було нав'язування спілкування в публічному просторі. Це в багатьох викликало відторгнення. Якщо люди вважали рідною російську, але від них вимагали ніколи нею не спілкуватися, їм було кепсько. Ці дискусії були неоднозначними, але ми не давали їм зіпсувати атмосферу в камері, бо ворог не тут, а за дверима.

Ворог не розумів української?

Місцеві колаборанти розуміли. Деякі, особливо ті, що воювали проти нас з 2014-го, казали, що не розуміють, але це була ідеологічна позиція – вони одразу вживали фрази, з яких ставало зрозуміло, що все вони розуміють. З росіянами було інакше: допитувачі казали, що не розуміють окремих слів, або ж мали шароварні уявлення. Якось під час допиту росіянин спитав, як в Україні вітаються. Я відповів. Він перепитав: «А когда у вас говорят «здоровенькі були»?». Я сказав, що у нас так не вітаються, немає такої повсякденної культури. І коли прийшов його колега, допитувач одразу йому сказав: «Виявляється, в них не вітаються «здоровенькі були». На що той відповів: «Ми справді нічого про них не знаємо». Тож для деяких росіян мова була викликом, вони її справді не розуміли.

Ви народжені в Києві. Завдяки інтерв’ю з вашими батьками знаю, що у вас біля дому було дві школи – російська та українська, гірша. Вас віддали в останню. Як ви вивчали дві мови в Києві?

Тоді Київ був російськомовним, але я білінгв, знав українську з дитинства завдяки батькові, який наполягав на знанні рідної мови, і бабусі з Черкащини. Черкащина – моя мала батьківщина щодо мови. Хоча через літературну вимову з мене іноді кпили. Бувало, я намагався купити в магазині цукор або оцет, а продавчиня не розуміла, що я хочу.

Зі школою пов'язане моє перше здивування мовною політикою. З чотирьох паралельних класів українською навчався лише А-клас, решта – російською. В сусідній російській школі жоден клас не вчився українською. Я дивувався, чому школа називається українською, якщо нею вчиться лише чверть учнів. В україномовний клас була величезна черга, я туди не потрапив. Але мені була цікава українська література, особливо Розстріляне відродження. Потім ми з батьком удома перейшли на українську, а згодом і з обома батьками спілкувалися нею.

Як ви оцінюєте теперішню ситуацію в Києві? Є ініціативи заборонити російську на перервах. Це питання свободи чи певний відкат?

У багатьох школах російська досі звучить на перервах. Важливо, якою мовою вчителі говорять з учнями, бо тиск може спричинити спротив. Треба усвідомлювати межу, за якою заборонений плід стає привабливим для підлітків і молоді. Російська не має бути заборонена, вона має бути небажана. Це мова держави-агресора, яка чинить з Україною страшні речі. Якщо дивитися через цю призму, бажання її використовувати не виникне.

Коли я повернувся після полону й реабілітації до Києва, то вперше опинився в майже тотально україномовному місті. Українською говорили всі: таксисти, продавчині, офіціанти. Де б ти не був, нормою було вітатися «Доброго ранку!». Російська зараз викликає легкий подив. На мою думку, є тонка межа між нав'язуванням і тим, щоб теперішній україномовний Київ залишався таким.

«Могилянка» запроваджує студії з вивчення російської пропаганди. Чи це хороший крок ?Наскільки глибоко нам треба розуміти, що там відбувається?

Нам треба розуміти, що відбувається в росії, в їхньому суспільстві, державі. Розуміти, який вплив має російська пропаганда не лише на нас, а й на них. Так можна побачити світогляд росіян завтрашнього дня. Історично це наш ворог, який намагається нас знищити, тож маємо розуміти спосіб його мислення, бо це теж навички, зброя. Нам це потрібно, бо вести оборонно-визвольну війну, не розуміючи противника, означає не мати можливості проаналізувати його наступні ходи. А нам це дуже важливо знати.

Ви часто буваєте за кордоном, берете участь у різних заходах. Нас майже завжди намагаються посадити за стіл з росіянами. Хтось вважає, що це погано, коли ми не беремо участі, бо ми не скажемо свого слова. Але яку б ти участь з ними не брав, можеш опинитися в програшній ситуації. Якою є ваша думка з цього приводу?

Багато залежить від конкретних ситуацій, бо росіяни різні. Мене час від часу питають, чи є росіяни, з якими є сенс провадити діалог або підтримувати контакти. Для мене це не питання, бо поки я був у полоні, міг комунікувати із зовнішнім світом завдяки людям з росії. Є російські правозахисники і правозахисниці, які намагаються допомагати, зокрема й нашим полоненим. Вони не мають політичних амбіцій, не говорять від імені «прекрасної росії майбутнього», а намагаються вести майже безнадійну справу у ворожому середовищі. Найчастіше мовчки, зціпивши зуби. Зараз бути правозахисником у росії означає не лише налаштувати державу проти себе, а й велику частину суспільства. Та, попри це, вони намагаються обстоювати права людини.

Стосовно спільних подій за кордоном: дивно, коли організатори вважають, що про Україну без росіян говорити неможливо. Про Україну варто говорити без росіян, вона сама може говорити про себе! Зрозуміло, коли наші представники кажуть: «Ні, ми не будемо на одній панелі з росіянами, які тут просто, щоби поговорити про нас». Бувають ситуації, коли участь російських представників справді є сутнісною. Залежить, хто присутній з їхнього боку. Ті, що прирівнюють український і російський народи як жертви політики путіна? Це облудно й несправедливо, бо це неправда. Але є й ті, котрі розуміють, що насправді відбувається, і не бояться артикулювати, зокрема, те, що основна боротьба з режимом путіна зараз – це боротьба Сил оборони України. З ними є про що говорити.

До повномасштабного вторгнення ви займалися питанням біженців в Україні. Маємо в цьому ненайкращий досвід. Та зараз мовиться, що Україна буде змушена запрошувати до себе іноземців. Запрошувати – це створювати умови?

Безумовно. Коли я побачив тему круглого столу «Яка міграція потрібна Україні», а не «Чи потрібна вона взагалі» – це мене потішило, бо це реальність. Маємо розуміти, що треба робити, щоб до нас приїжджали й ставали частиною нашої спільноти. Не можемо дозволити собі підігрівати ксенофобські настрої. Я працював з цією тематикою 15 років, і раніше вона сприймалася як дещо не наша. Тепер ми маємо біженців від війни і знаємо, як це – бути біженцями. Ніхто ніколи не планує покидати домівку, але це сталося з багатьма нашими співгромадянами. Тепер у нас є такий досвід. Можливо, він дозволить краще зрозуміти тих, що проситимуть притулку в нас.

Демографиня Елла Лібанова вважає, що після закінчення війни до нас можуть приїхати й росіяни, які казатимуть, що постраждали внаслідок падіння режиму путіна. Чи можемо ми робити таке припущення, готуватись до цього?

Це один із сценаріїв. Якщо росія припинить існування в теперішньому вигляді, то багато росіян будуть змушені виїхати з територій, де зараз проживають. Це дуже непросте питання до безпекових структур. Хто ці люди, що вони робили під час загарбницької війни, чи зможуть вони стати частиною нашої спільноти? Але багато росіян і самі розуміють, що приїзд в Україну протягом тривалого часу небажаний. Події після 2014-го, особливо після 2022-го, створили прірву між нашими країнами.

Військові часом кажуть, що найскладніше почнеться після завершення війни, зокрема щодо окупованих територій і людей на них. Чи напрацьовує Україна дорожню карту в цьому питанні? Бо українці іноді готові вчиняти самосуд, не дочекавшись рішення суду.

Багато залежить від того, якими будуть умови завершення війни, що буде з територіями, чи залишаться там люди, скільки й чому. Важливо створити інституції, які працюватимуть для відновлення справедливості. Зараз ми напрацьовуємо досвід, хоча він досить суперечливий. Громадський сектор вкотре став watch dog: вказує на те, що треба виправити, бере на себе частину тягаря та документування воєнних злочинів. Я ніколи не бачив такого рівня співпраці між громадським сектором і державними структурами. На цьому перетині народжуються найважливіші речі, і ми стаємо найбільш адаптивними. Це важливо зберегти.

Нам здається, що зараз важко. Коли ви були в полоні, напевно, також шукали силу це витримати? Я часто згадую приклад зв’язкових Романа Шухевича: Дарії Гусяк, яка прожила 98 років, з яких 25 у в’язницях, і Ольги Ільків, яка дожила до 101 року, з яких 14 перебувала в ув’язненні. Вони до останнього виходили на мітинги, зокрема на підтримку військовополонених, зберегли віру та гідність. Їхні історії життя захоплюють, дають віру в те, що світло попереду.

Безумовно. Люди, діючи всупереч обставинам, своїм ставленням демонструють, наскільки присутніми в нас є найважливіші речі: прагнення до свободи, справедливості, цінування інших людей і любов до них. Ми зараз даємо багато таких прикладів. Це світло є! Бачимо його щоденно в діяльності багатьох людей в Україні.

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_______________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.