У десятирічному віці я перечитала усю батьківську бібліотеку

Пригадую, у тата була дуже велика бібліотека, у тому числі із творами, заборонених на той час – Грушевського, Лепкого. Під час перших «совєтів» за зберігання таких книг одразу відправляли на Сибір. Відтак, тато був вимушений спалити ці твори. На той час мені було лише десять років, але вже тоді я встигла усе те перечитати. Навіть пам’ятаю, як читала «Війну і мир» Толстого у польському перекладі – запалювала свічку вночі, йшла до іншої кімнати і читала, читала, читала…

Одразу після школи – на роботу

У школі вчителі радили мені продовжити вивчення тих чи інших наук у майбутньому, наприклад, вчитель математики завжди агітував обрати математику, але так склалося, що ніхто не зміг збити мене з обраного шляху.

 У 1947 році я закінчила школу в Бучачі і, звісно ж, захотіла продовжити навчання, але, натомість, була змушена працювати, щоб допомогти матері (батько помер у сорокарічному віці), яка на той час дуже багато працювала, щоб прогодувати мене та двох молодших сестер.

Навіть на думку не спадало, що я маю бути професором університету

Спочатку я працювала бібліотекарем, потім у 1947-48-х роках вчителювала у молодших класах у приміському селищі Нагірянка, а далі розпочала заочне навчання у Кременці. Звісно, що тоді мені навіть на думку не спадало, що я маю бути професором університету, таке навіть у сні не приснилося. Але життя якось складалося, як у поемі «Мойсей», сказано устами Мойсея:

Мов планета блудна, я лечу

В таємничу безодню

І один чую дотик іще –

Дивну руку Господню.

І так ця рука Господня вела мене. Далі я розпочала навчання у Львівському педінституті на відділі української мови та літератури. Хоч спершу мене не хотіли приймати, мовляв, що я вже «стара». Спочатку я навіть стипендії не мала, але згодом після навчання мене рекомендували в аспірантуру. І сьогодні я дуже рада, що доля склалася саме так. 

У 1959 році почала працювати на філологічному факультеті Львівського університету, де  захистила дисертацію про юридичну термінологію української мови. З студентами-журналістами почала працювати у 1959 році, тоді філологічний факультет почав забезпечувати викладання мови на факультеті журналістики. Згодом на журналістиці відкрили кафедру стилістики та редагування, і я перейшла працювати туди.

Про студентів факультету журналістики

Тоді як філологи аналізують текст, журналісти його творять, тому, у порівнянні з філологами, студенти-журналісти були дещо іншими – більш творчі, дотепні, жваві. Спершу на факультет приймали лише 25 студентів, згодом – 75, більшість із них були хлопці. Демократичні процеси принесли інші норми. Однак, на вченій раді декана факультету журналістики Володимира Здоровегу продовжували «за звичкою» «сварити» за те, що він прийняв мало хлопців. На цьому засіданні я теж була присутньою і дозволила собі сказати: «Так це ж порушення людських прав! Чому хлопці мають більші права, а дівчата менші?» Але, як бачите, природа мстить і сьогодні дівчат на факультеті є більшість.

Проблеми усного мовлення:

«Усмішка, погляд, жести – усе це говорить»

Спершу я досліджувала українську термінологію, пізніше – мову української преси, а сьогодні працюю здебільшого над усним мовленням. У школі на цю проблему не звертають уваги, а натомість сучасні дослідження показують, що через усне мовлення можна швидше пізнати людину, аніж за її писаними речами.

Коли людина говорить – її видно усю, адже усне мовлення має два канали: власне усне мовлення і мова тіла. Усмішка, погляд, жести – усе це говорить. До того ж деякі дослідники вважають, що на обличчі людини є навіть так звані центри брехні. Тому не дивно, що усне мовлення сьогодні щораз більше привертає увагу, бо саме через нього проявляється рівень знань, освіти та виховання.

Про дар голосу

У цьому контексті я почала досліджувати голос як подарований людині дар Божий. Ми кажемо «соловей щебече», «собака гавкає» – це теж голос. Але собака каже «гав», але «г-а-в» вона не скаже. Тільки людина отримала унікальну можливість маневрувати власним голосом, як заманеться, і в дарунок за це витворила речі, які мають теж голос: «Скрипка грає – голос має». Та й усі музичні інструменти мають голос. Щодо самого слова «голос», то, зауважте, воно має понад триста означень. (див. «Словник епітетів української мови»)

Про семантику мовчання

Відтак, під час усного мовлення людина повинна мати великий запас слів, добру пам’ять, вміти мовчати і, найважливіше,– слухати. Як, мовляв, у Біблії сказано, що можна слухати і не чути, можна говорити і нічого не сказати. Дихотомія цих двох понять є дуже важливою і ще Христос у своїх притчах звернув на них увагу.

Мовчання теж має свою семантику і навіть у журналістиці сьогодні існує термін «спіраль мовчання», коли людина мовчить з певною метою, тобто спостерігає поведінку інших людей, зокрема вивчає політичну ситуацію, щоб обрати найзручніший момент чину, діяльності.

«Що не візьму – усюди є Франко»

Зараз одним із моїх зацікавлень, які не були дисертаційною темою, є Франко. Що не візьму – усюди є Франко. Для мене він є незбагненним. Не те, що він стільки написав, але як він багато знав. Таких, як Франко, Бог посилає народові раз на століття, а то й рідше. Але чи достатньо пошанований? Якби інші народи мали такого генія, то очевидно б робили все для того, щоб якомога ширше вивчати його творчість.

«Франка треба читати і вчитуватися»

Франка треба читати не один раз, треба читати, вчитуватись, і говорити його слова як мантру, повторювати як певні гасла, адже вони є унікальними мовними кодами, певними символічними системами, пов’язаними з енергією людини та енергетикою космосу. Ось, наприклад, у поеми Франка «Мойсей» читаємо:

Якби ти знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Ще сучасники Франка вважали, що ці слова, які Мойсей говорить до ізраїльського народу, є насправді словами Франка до народу українського. Отже, як їх трактувати? «Рід» означає те, що він (Мойсей/Франко) причетний до цього народу, відчуває спорідненість з ним і є частиною його біологічної суті. А кажучи слова «ти дитина моя», очевидно, Франко має на увазі те, щоб саме провідники мають плекати народ, показувати йому правдиву дорогу, адже, щоб належно виховати дитину потрібно докласти чимало зусиль.

Далі йде «ти честь моя і слава, в тобі дух мій, будуще моє, і краса, і держава». Тут поет оперує абстрактами, з якими пов’язана сутність народу, його високі духовні якості, мораль, традиції. Адже тільки тоді, коли рід пізнав ціну гідності, життя пов’язав із честю, виховав у своєму роді почуття любові до рідної землі, пошану до історії та національної мови, навчився дбати про своє «будуще». А ці виплекані та збережені властивості стають добрим «будівельним матеріалом» для майбутнього – держави.

Слово «міністр» в етимології означає «слуга»

Також читаємо у поемі дуже цікаві рядки:

Я без вибору став твій слуга,

а далі – вже як клятва, тверда постанова:

…а від тебе собі

Нічогісько не хочу.

У цих словах дуже глибока суть. У повсякденному значенні «слуга» – це той, хто прислуговує своєму господарю. Сьогодні ж ми повинні звернути увагу на те, що слово «міністр» етимологічно означає «слуга», тобто усі міністри повинні усвідомити, що вони є слугами народу. Зауважте, коли один із кандидатів на посаду міського голови сказав: «Візьміть мене на службу», то це люди дуже гарно сприйняли.

Франко – мовознавець

Як тільки Івана Франка не називають: і громадський діяч, і поет, і драматург, і політик, і науковець, і філософ, і економіст, але мало хто додає мовознавець. Натомість Франко все життя цікавився мовними проблемами і у дитинстві в нього було дуже розвинене мовне чуття. Згодом у гімназії Франко мав дуже хороших вчителів, які навчили його прислухатися до народної мови.

Втім, праць, де Франко спеціально досліджував українську мову – небагато, не більше двадцяти. Але він, як справжній енциклопедист, розсівав свої думки –  дорогоцінні перли – по наукових, публіцистичних та художніх творах.

Про унікальність збірки «Галицько-руські народні приповідки»

У цьому контексті варто згадати працю «Галицько-руські народні приповідки», над якою Франко працював близько сорока років. Ця збірка довгий час залишалася маловідомою, оскільки її було видано перед війною і значний період часу вона просто пролежала в бібліотеках. Лише десять років тому, до святкування 150-ліття від дня народження Івана Франка, інститут франкознавства філологічного факультету видав прекрасне тритомне видання. Ця праця цінна не лише масштабами зібраного матеріалу, але й поясненням самого Франка та пошуком відповідників з багатьох інших мов.

Мовні уроки від Івана Франка

Франко не лише засвоїв концептуальні положення тогочасної лінгвістики, а й виробив своїх погляди на суть мови, трактуючи її як психофізичне явище, як засіб порозуміння між людьми. Особливо плідним виявився кінець ХІХ – поч.. ХХ ст. Франко осягає біблійну суть Слова, говорить про зв’язок мови і духовності, заглиблюється в секрети поетичного слова, підкреслюючи його роль, а також проникає у мовну лабораторію багатьох письменників, текстотворців минулого, творить науку про теорію і практику перекладу.

Загальновизнаними є його заслуги у виробленні єдиної літературної мови, що «відповідає національному типові». Франко науково обґрунтовував переваги фонетичного правопису, розкрив значення усного мовлення у житті нації.

Варто згадати окремі слова, які Франко активно вживав у мовленні, зокрема, такі як «бесідник», «дивоглядний факт», «дивовижа», «доляни» і «підгіряни», «драма була дуже люблена», «міряти іншим ліктем», «писати в злій вірі», «потомні покоління», і не вживав слова «племінник», бо вважав що це слово походить від слова «плем’я», а казав натомість «стрийчаник», або «братанич». Також Франко вважав, що потрібно вживати лише складні форми ступенів порівняння, наприклад, «розумніший» і «найрозумніший», замість «більш розумний», «самий розумний».

Отже, українська мова, у трактуванні Франка, надзвичайно мелодійна, унікальна, і нам не достатньо просто казати «солов’їна», потрібно вивчати, що таке милозвучність, її параметри, складники, що таке гармонічність і плавність мови.

Погляд Франка на мову Андрея Шептицького

Попри дещо відмінні погляди на соціальні питання Франко дуже глибоко шанував мову митрополита. Тоді як інші церковні служителі не говорили з народом а, мовляв, возвіщали якоюсь незрозумілою та дивною мовою, Шептицький говорив з людьми, як рівний з рівним, чистою народною мовою.

У цьому контексті, на думку Франка, новаторство у мовній практиці андреч Шептицького особливо яскраве: він користувався «чистою галицько-руською народною мовою», іноді не цурався промовити навіть діалектом; говорив «попросту як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, упоминає ,іноді й полає».  

Франко наголошував, що Шептицький умів дати своєму мовленню «живе дихання», а його проповіді – послання пересипані фактами з життя самого народу. Багато власних спостережень, вдалих їх тлумачень. Митрополит не боїться, де річ цього вимагає, енергійного слова. Загалом у його мові, на думку Франка, відчутна велика прихильність до людей, щира турбота про культурне, національне піднесення люду.

Про проблему «відрадянщини»

Під поняттям «відрадянщина» слід розуміти відповідний рівень мислення людей. Перша група – це люди похилого віку, які ніяк не можуть розлучитися з радянським минулим, друга – так звані «емігранти» пристосуванці, які йдуть туди, де добре, і третя група – «імітатори», які імітують патріотизм. Тому сьогодні ми переживаємо вкрай важкий час, коли доводиться виборювати право будувати сильну державу. Для цього кожен повинен зрозуміти, що ця справа вимагає великих зусиль.

Культура мінімалізму

Також сьогодні ми часто чуємо вислів «культура мінімалізму», але чи правильно розуміємо його. Культура мінімалізму – це вміння аристократично жити, маючи дуже малі вимоги. Люди, що живуть у цій культурі є аристократами духу, які обходяться мінімумом у життєвих справах.

Про креативність

Креативність – це, насамперед, здатність людини користуватися віддаленими асоціаціями. Тобто, креативні люди володіють здатністю мислити оригінально, зберігаючи гнучкість та образність. Це також вміння побачити той чи інший предмет так, щоб сказати про нього більше, аніж відомо усім. А для цього слід добре знати предмет, щоб подивитися на нього по-іншому. Це і є так звана гнучкість у мисленні.

До того ж у креативних людей загострене сприйняття недоліків, вони є дуже чутливими до нових проблем. Ці люди активні у мисленні, сміливі, незалежні в діях і думках, а також вміють відстоювати власну точку зору, небайдуже ставитися до навколишньої дійсності та отримувати задоволення від результатів самої праці.

Що варто знати про Львів?

У нашому місті завжди було багатомовне середовище. У минулому львів’яни добре знали польську, німецьку мову, були обізнані з різними говірками південно-західного наріччя. Але завжди найбільше любили своє. Варто загадати хоча б тогочасні довоєнні організації, такі як «Просвіта», «Січ» та численні газети українською мовою. Але сьогодні потрібно детальніше придивитися не лише до усного мовлення та письма, але й до оформлення самого Львова, що теж є невід’ємною умовою збереження його самобутнього обличчя. 

«Я люблю Львів, мені здається, я люблю кожен його камінчик»

Львів є справді унікальним містом, яке має свій голос та свій затишок. Хоч народилася я на Тернопільщині, дуже люблю Львів. Мені здається, я люблю кожен його камінчик. Це місто для людей, і кожен львів’янин повинен берегти цю спільну цінність, а розпочати потрібно з малого, наприклад, не смітити. А далі розвивати цю здатність до загостреного відчуття справедливості і таким чином провадити безперервну боротьбу зі злом, не мовчати, а знайти спосіб протидії. Бо якщо дивитись на зло і мовчати – це називається ганебне мовчання.

Також львів’яни повинні стати твердими націоналістами. Якщо шовінізм та безліч інших ідеологій створили люди, то націоналізм є вродженими почуттями, дуже органічним для людей, адже усім природно любити свою родину, свою мову, свою малу батьківщину і свою країну.

Підготувала Оксана Лісна

Фото Мар'яни Валько

Оператор, режисер монтажу Дмитро Тарадайка