«Українці – це спів». Уляна Горбачевська про моду на українське у світі

4836 0
Чому нам потрібні різні шари культури, базовані на народній; що зараз варто везти в Європу і як втримати хвилю моди на українське; як при Союзі народну пісню робили «пластмасовою»; як подавати пісенний матеріал так, щоб молодь чула в ньому і архаїчне, і сучасне; як україномовне середовище і давні коляди вплинули на дітей зі Станиці Луганської; звідки брати гроші на правильну освіту для дітей і чому це треба робити вже, попри війну, в ефірі Tvoemisto.tv розповіла акторка, співачка, режисерка, дослідниця української автентичної пісні Уляна Горбачевська.

Добігає кінця так званий український Рамадан – від Романа до Йордана. Перед записом цієї програми я бачив, що повз вікно нашої редакції йшов вертеп.

Заблукали (Сміється). То ті, що ще з 25-го ходять.

А як у вас? Ви напевно наколядувалися цього року.

Ну як наколядувалися? Я на свято переважно працюю, як усі співаки або режисери. Для профі це час, коли ти твориш Різдво для великої кількості людей. У цьому році зробила велике, навіть за масштабом, дійство за участі 50 співаків. Його назва – «Коло раю», прем’єра відбулася в Гарнізонному храмі на Василя, 13 січня. 

Я один із тих, що там були.

Так, воно поєднало як аматорів, так і професіоналів, волонтерів, дітей переселенців зі сходу України, які опинилися у Львові. Це був дуже довгий процес. Із вересня були такі сесійні збори, люди на декілька днів з’їжджалися з різних міст. Записали чотири треки в Домініканському храмі, прем’єра одного з них вже пішла у світ. Мені здавалося, що це такий лабораторний проєкт, дослідження. Я взяла найархаїчніші взірці коляд, щедрівок, які взагалі існують у нашій співочій традиції.

 

Скільки їм? Століття?

Та ви що! Деяким із них понад тисячу років! Мені здавалося, що це буде дуже локальний продукт, радше для учасників – підтягнути свої скіли як співаки. А ще як сеанс спільної психотерапії, бо це в часі війни. А воно «вистрілило». У тіктоці лиш один фрагментик концерту має зараз 240 тисяч переглядів. Цього я не очікувала ніяк.

Перебуваючи в Гарнізонному храмі, я насправді теж відчував якісь вібрації, що вони дуже-дуже старі, дуже древні, ніби дихають архаїкою. Але хочу трошки змістити акцент розмови: як узагалі зараз можна поєднати фольклор і чи він ще актуальний?

Він якраз «допіру», як казала моя бабця, стає суперактуальним. Ми можемо бачити, як наша «Стефанія» прогриміла на весь світ, «Шум». Хоча це попформат, але саме український мелос був включений у різні форми музики. Цим ми будемо цікаві світу і собі самим, якщо не будемо вторувати світовому європейському продукту, а творитимемо свій контекст, впираючись і розуміючи світовий музичний контекст. Але для того треба добряче копнУти своє. «Коло раю» й було призначене для того, щоби копнУти ще глибше. Дуже гарний відгук мені дав у «приваті» й дозволив, зрештою, його цитувати Олег Стефан – відомий актор Театру Курбаса. Зараз він працює у київському театрі. Він сказав: «Відчуття, що минули європейські нашарування вже барокової музики і музик, які прийшли в нашу культуру, якісь нашарування, впливи епох… Те, куди копнУло «Коло раю», – там сам корінь.

 

Понад тисячу років цим мелосам і текстам, вони працюють на рівні нашої ДНК. Якщо ти їх слухаєш, то можеш до кінця не розуміти сюжети, але ці мантри з тобою працюють. Зрештою, це може звучати дивно, пафосно. Хтось подумає: «Боже, скільки метафізики». Але ми шукаємо в світі якихось духовних практик: в Індію їздимо, йогою займаємося і так далі. Я завжди кажу: це треба, але «і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Якщо ти грамотно заспіваєш ритуальну веснянку, правильним звуком, а є певна система, як це співати, вчу цього на майстер-класах, це, зрештою, знали наші бабці й прабабці, то це зцілює. Насправді, окрім того, що це наша культура, на основі якої можна творити новий контент, невідомий світу. Зараз Україна «на хвилі», на її вершечку. Мені здається, що ми вже заявили, взяли цей шар – співати на площах Європи гімн, «Червону калину», «Стефанію» і всю решту. Далі треба пропонувати світові серйозніші, глибші культурні проєкти. У нас із командою в планах везти створену нами оперу-міф у європейський тур.

Є, наприклад, сучасна італійська музика, французька XX – XXI століть. В ній дуже мало їхнього специфічного року, майже немає. Очевидно, існують теорії про те, що це така дуже англосаксонська річ, запліднена африканським блюзом. Але це напевно означає, що є якісь стилі, більше притаманні певному мелосу якогось етносу.

Так. Я взагалі кажу, що кожний народ сублімує свою енергію і менталітет в певний вид мистецтва. Якщо це іспанці – це танець фламенко, якщо румуни – це інструментальна музика, а якщо українці – це спів. 

Україна може бути рок-н-рольною країною, наприклад?

Може. Наші народні пісні – це реально часто рок і рок-н-рол. Зрештою, навіть трек, який ми «Коло раю» робили.  В мене такий композиторський принцип: беру народні пісні, наприклад щедрівки, і комбіную чотири-п’ять треків в один, не змінюючи кожний окремо, повністю зберігаючи їхню структуру. При певному нашаруванні, для прикладу, як у «Попод ліском» – це просто Африка, це звучить прадавнє джерело людства. Я сміюся, що це Африка, але ця музика стає зрозуміла будь-кому в світі, це те, що стосується взагалі human being, світобудови і того, як людина існує в світі відносно неба, землі, де ритм об’єктивний, де присутня взаємодія співаків. Якщо копнУти глибше, в усіх культур є цей спільний корінь, зокрема індоєвропейський. Колись була одна прамова і одна прамузика. Україна є унікальним носієм цих взірців, їх не так багато збереглося в Європі.

А чому, до речі?

Глобалізація, гасло просвітництва, особливо в XVIII – XIX століттях. Вважалося, що народне – це щось дуже простацьке, багато народів не зважали на нього, пішли в композиторську музику. Зрештою, і в наших храмах витіснилися давні духовні напіви, а зайшла барокова музика і композиторське мислення. Але оскільки ми були на периферії європейських процесів, то у випадку з нашою співочою традицією це зіграло добре. Десь по селах воно глибоко законсервувалося, навіть попри сталінські репресії. Спів настільки потужний і притаманний українцям, що його навіть радянський «коток» не зміг подолати. 

Наскільки Україна різна, якщо казати про фольклор? Чи є якісь різні темпи, ритми, чи все-таки фольклор у якихось прадавніх речах сходиться до одних джерел, якщо говорити про різні регіони?

Можу сказати про те, що об’єднує.

Навіть у Гарнізонному храмі  було щось із Гуцульщини, щось зі східної України.

Так, і однією з цілей цього проєкту було – зберігаючи особливості звуковидобуття кожного регіону, зробити такий концерт, де навіть ці межі стерлися б, де ми взиваємо до наших архетипів, сенсів, які об’єднують всю українську музику. Ну, не знаю, «Воїн на коні – Іванко, який мечем махає, коня сідлає, їде в чисте поле» – оце звитяга чоловіча, вона оспівана в усіх колядах, усіх регіонах України. Чи «Господиня як сонце, ґазда як місяць» – теж. Тобто архетипні штуки, які об’єднують, треба «підсвічувати». Такого закону нема, але мені як мисткині цікаво, як, спираючись на музичні особливості всіх регіонів, робити концерти, на які піде людина зі східної України і людина із Закарпаття. Та вони порозуміються, будуть бачити, що це все зшите сенсами, вібрацією цієї землі, однією ментальністю. Сподіваюся, що в «Коло раю» це вдалося.

Колись я прочитав інтерв’ю одного японського дослідника слов’янського фольклору, який спочатку дуже захоплювався росією, очевидно, Достоєвського читав, іще щось. Він приїхав у росію досліджувати її глибинний фольклор, а через деякий час переїхав до України. Пояснюючи, чому так сталося, він каже: «Виявилося, що найстаріше там – це XVIII –XIX століття».

Тут іще старіше – щедрівки, весільні пісні, колядки.

Але там далі російського фольклору вже нема.

Так.

Щось, що можна ідентифікувати як російське – якась берьозка, російська мова. А далі починається уже щось специфічне іншими мовами, якась музика…

…корінні народи.

Власне. Він приїхав сюди, тут йому відкрилася якась тяглість. Це потужна історія. От, наприклад, такі речі, як народна пісня «Копав, копав криниченьку» – це фольклор?

Фольклор, звичайно. Але він не здається таким старим. Є різні пласти фольклору. Мені здається, що тепер узагалі дуже мало українського контенту, який спирається на традицію. Дехто каже: «Ой, це попса, а це таке…» Я вважаю, що всі ці шари мають бути щільно заповнені своїм контентом. Десь треба копАти глибше, а десь робити суперелітарний продукт. Восени 2021 року відбулася прем’єра опери-міфу в нашому оперному театрі. Я є авторкою цього проєкту, лібрето писала, партії голосів створювала разом із композиторкою Марією Олійник. Там дуже гарний співочий склад, все було супер. Замість традиційного італійського бельканто я поклала в основу українські народні пісні з їхнім специфічним звуковидобуттям, з мелосом. Таку оперу треба зараз ввести у Європу. Вона називається «Ukraine – Terra Incognita» в п’яти міфах, тому що ми для них справді terra incognita, вони нічого про нас не знають. Це показали, зрештою, останні події, війна. Вони казали, що ми за три дні здамося. Я думаю, вони були дуже здивовані, ба більше – здивовані були й ми, бо навіть до кінця не розуміємо своїх потуг, як і цінності, сили нашої культури. Великою мірою дуже багато закладено саме в нашій пісні, через пісню ми проявляємося найяскравіше. Звичайно, є й танець, інструментальна музика, але пісня – це ніби наша філософія, світобачення, наш епос, енергетичний згусток, і з нього треба черпати.

Будьмо відверті, коли ви до війни вмикали телевізор або й тепер вмикаєте М2, де є тільки українська музика… Добре, у вас нема телевізора, знаю. Але теоретично десь на заправці чи в кафе крутять якусь музику. В мене був випадок під час якогось там місяця війни: ми зайшли кудись випити кави, і раптом я почув російський реп. Я запитав офіціанта, що відбувається, і він відповів: «Ні-ні, це український реп». Ось до чого це я: чи завжди пісня українською мовою, створена українськими громадянами, несе український мелос, чи цього замало?

Не завжди. Це процес. Щось виходить шедевральне, а щось… Створених треків є велика кількість, щось «вистрілює», щось просто популярне, відповідає сьогоденню, дає правильний «кач», щось геть чисто низькопробне, а щось узагалі будуть і через років 15 слухати. І це нормально, таке відбувається в кожній країні.

Але якщо брати популярну музику, там же ж може бути мелос, наприклад арабський, індійський. Вони хвилями популярні, вони «заходять».

Балканська музика була після війни на Балканах. І зараз, мені здається, піде хвиля моди на українське в світі. Ось тут ми добираємося до самої суті. Мені здається, що український слухач уже готовий, оскільки навіть пісні «ДахиБрахи» – вже саундтреки до багатьох популярних серіалів і фільмів: «Спіймати Кайдаша», тепер «Коза Ностра» з Вітовською. Чути їх уже стає нормою, як і нормою стають народні елементи в «Сію-вію» чи «Стефанії». Мені здається, що аудиторія готова сприйняти глибшу, серйознішу українську народну музику, сучасний продукт, створений на основі ще архаїчніших взірців. Це треба робити, тому що можна цей момент проскочити, і ця хвиля так чи інакше трошки спаде – це закони життя. Зараз триває оця хвиля українізації, популярності української музики, повернення до джерел…

…цікавості до української культури на Заході…

…і в світі, і в нас. Зараз важливо не впадати у прокрастинацію, незважаючи на стрес і війну, творити максимум щораз крутішого й мудрішого українського контенту. Це підтримує, підживить цей процес. Треба везти вже серйозні кантати на основі нашої оперної традиції, особливо в Європу, і далі працювати в цьому керунку.

Якщо взяти «Сію-вію» і так далі. В нас тепер дуже багато пропозицій на основі якогось фольклору, і деколи думаєш, чи не забагато. Візьмімо Фрая і Лорі. В їхньому прекрасному шоу був персонаж, який щоразу з’являвся тільки для того, аби посміятися з людей, які захоплюються старим англосаксонським і британським фольклором. Я, в принципі, розумію, що ось ми сидимо і говоримо в редакції медіа, яке називається «Твоє місто». І ви, зрештою, є представницею міської культури, саме тому творите як частина міської культури. Так чи інакше і майбутнє урбаністичне місто творить цивілізацію, у тому числі українську. Як тут знайти баланс?

Зараз в Україні не треба шукати жодного балансу. Ми ще не заповнили ті культурні шари, вони ще занадто рідкі, прозорі. Треба ще дописувати і дотворювати академічну музику, хорову, проєкти, які спираються на автентичну давню музику. Я багато років копАю народну і розумію, що насправді навіть для композиторів, які пишуть сучасну академічну музику, творять джазові проєкти, це невичерпне джерело. Ми будемо творити своє обличчя перед світом і для самих себе. Бо дуже часто чуєш: «Заспівайте Summertime ще ось у такім виді». Що це дасть вам і світу? Чи виконайте симфонію, навіть круту… Якщо вона не матиме «соку» і певних вібрацій, неподібних ні на кого, ну, буде ще одна симфонія. Я свято переконана: хто зараз розумний, він копнЕ і братиме з цього невичерпного джерела, і творитиме новітню українську культуру. Перебору не буде, тому що цього не добрали навіть за роки незалежності. Ми щойно доходимо до моменту, коли з’явиться величезна кількість таких проєктів. Нехай буде перебір, як ви кажете. Боже, я дуже хочу, хай буде дуже багато! І тоді з цього можуть викристалізуватися якісь геніальніші шедевральні штуки. А якщо нема валу, маси, процесу, буде складно, дуже ріденько.

У совєцькі часи українська культура зводилася до фольклорної, але поганої фольклорної.

Дуже. Спеціально була підміна. Мені здається, що пластмасові віночки і колгоспниці, які співають оцими стисненими голосами – це було зроблене дуже хитро. Думаю, над тим працювала не одна інституція. Вони розуміли, що українську пісню заборонити нереально. Це таке потужне і прошите в українцях, що співали у вагонах дорогою на Сибір, і в Сибіру, і по хуторах. Що вони зробили? Ти ж не заборониш співати людям у хаті? А можна залізти в їхні мізки, підмінити, що таке народна пісня. Бабцю, яка співала якусь прадавню коляду, підмінити «Ой на горі два дубки». І щоб обов’язково таким неправильним звуком, і ще щоб був якийсь незрозумілий перекошений вінок, і вишивка кричуща, некрасива. Вони зробили багато зла. Багато хто дивується, коли вони приходять до церкви, а потім кажуть: «Боже, яка може бути українська пісня крута! А ми думали, що це…» Звісно, як на тебе кричать десять голосів і звуковидобуття по горизонту, яке «відрізає» голову слухачу, то ти кажеш: «Я не люблю народне».

Я недарма згадав «Копав-копав» і закопав. Мене тіпає з дитинства…

Так, але її можна круто заспівати. Ви послухайте, як її співають кубанці, запис кінця 1980-их – обридаєтесь. Так само «Віє вітер, віє буйний», яку радянські псевдокобзарі співали. Це така «тоска», ці вуса-сльози України… А потім слухаєш Кубанський хор, запис початку 1990-их. В оперу-міф, у фінал, пішов цей трек. Коли я почула, як співають кубанці… Там воля до життя, дофамін у чистому вигляді, там вертикаль, там духовний акт, а не спів. Навіть звичайний «Цвіте терен» можна заспівати геніально, а можна попсово, в тому радянському стилі…

…або якомусь американізованому.

Так, дуже важливим, як на мене, є спосіб співу. Одне – взяти взірець співочий, а зовсім інше – заспівати правильним звуком, мати правильне відношення, респект до пісні. Не витиснути, як цитрину. «Давайте зробимо щось цікавеньке» – цим зараз часто грішать, думаю, ви на це намагаєтеся спровокувати розмову. Беруть народну – і в рок, джаз, ще кудись. Часом недостатньо копАють, витиснули і беруть швидко традицію. Але цей процес неможливо оминути, хай він іде. Мені ж, як тій, що досліджує цю пісню багато років, хухає на неї, дуже важливо, щоби серйозні процеси йшли, щоби етномузикологи далі виносили скарби на поверхню. Наприклад, пісню в незмінному вигляді, яку записали від бабці, те, що роблять «Божичі» і багато інших ансамблів. Так само важливі проєкти, коли з цієї традиції створюють нові треки. Я цим грішу, але не втручаюся в саму пісню. Можуть бути й композиторські обробки, але класно було б, якби людина все-таки занурилася в традицію, а не бігла по вершках. Сьогодні весь мій спіч можна підсумувати одним гаслом – «ПокопАйте народну пісню!» Тепер вже є багато крутих сайтів. 

Важливо, щоби ми розуміли, що насправді кожна народна пісня без винятку мала автора, просто ті автори накладалися, кожен додавав щось своє.

Тут нема одного автора…

… не одного, але все одно хтось був на початку.

Так, до когось прийшла ідея, лейтмотив, хтось доклав, а наступне покоління ще декілька куплетів додало, а потім поліфонію зробили. Точно, це процес довгий, але, може, хтось на хуторі Моцартом народився, не став тим Моцартом, але дав життя якимсь супервідомим зараз народним пісням…

…які пережили його.

Він дав лейтмотив, як і поштовх, а далі – довгий процес творення фінальної версії. Але жива традиція немає фінальної крапки. Я багато років їздила в Крючківку, вчилася у бабусь, перебирала спосіб співу. Ганна Якимівна Попко була найстаршою співачкою і казала: «Цей куплет я придумала». Є відома поліфонія «Сніжки». Кожен, хто займається народною музикою, знає цю пісню. Вона каже: «Я собі вечером засинала і подумала, що добре було б, якби ще соловейко тут з’явився». Тобто я бачила людину, яка додала один куплет до пісні, що прийшла до неї від прабабці.

Традиція – це те, що треба робити зараз із піснями. Треба творити наступне, інакше ми зробимо з цього музей, муміфікуємо, помолимося, справимо поминки по народній пісні і скажемо: «Були ж у нас колись пісні!» І якщо ми на цьому зупинимося, то традиція помре. Традиція – це коли вертепи ходять попід вашими вікнами, коли беруться щедрівки, як я робила з хором «Жайвір» і почула там реп, нічого не змінюючи. В певному порядку поскладані щедрівки – це абсолютний реп. Молодь це підхопила, вертепи ходять, це вже хіт. Там закладено дуже багато таких речей, і якщо їх правильно подати сучасній молодій людині, вона почує в цьому і архаїку, і сучасний бік чи сучасний мелос. Треба працювати з матеріалом. 

Правда. Хотілося б вірити, що, може, з наступного року Україна більше перейде на григоріанський календар з усіма висновками і наслідками. Відповідно й Маланка припадатиме на календарний Новий рік.

Ага, «совпадєніє».

І тут цікаво, яка традиція виявиться сильною, чи ми не втратимо, чи воно може стати частиною новорічного святкування.

Було б класно. Є ж якийсь карнавал на Кубі чи ще десь?

Італійці, в яких є Бефана. Вона не прив’язана до Нового року, вона була, здається, п’ятого числа, а вони її «притягнули» на перше.

Так, а ще вони старі меблі викидають, ще щось… Вважаю, це було б класно. Є ялинка, є загальні європейські традиції, як святкувати Новий рік. У далекі 90-ті в мене був задум, слава Богу, воно вже багато разів десь якось втілювалося. Але я уявляю, якби на Новий рік був усенародний Маланковий карнавал. Уявіть собі: йде коза на 50 метрів центром міста, яка виконує певний карнавальний танець, і йдуть 100 гуцулів, які співають. Оце карнавал! На це би приїхали подивитися всі туристи світу. Василько і Маланка перевдягнені, Бабця, Дід, Циганка, всі ці персонажі та сучасні моменти.

У мене аж мурашки по тілу пішли. Слухайте, нам треба це зробити!

Звичайно. То так, як усі їздять в село на Закарпатті й на Буковину – дві Маланки, які ще святкують. Але якщо це перевести на високий художній рівень, зробити з хорошим режисером, задіяними коштами… Уявіть собі, щороку на Новий рік – Меланковий календар. 

Суперово було б. І насамкінець, завершуючи розмову, повернімося все-таки до коляди. Українська коляда – це і мій такий особистий досвід, і моєї дружини. Ми, наприклад, довший час жили на Київщині, в багатостраждальній Бучі. І тепер виявилося, що українська коляда, в принципі, може бути страшно привабливою. Дружині вдалося організувати невеличкий гурток дітей, більшість із яких – переселенці після 2014 року з Луганщини та Донеччини. Їм було дуже цікаво, вони включалися, хотіли колядувати, вивчили колядки, ходили-збирали з колядою, ходили з вертепом. Це щось, що легко перебиває «гроші чи цукерки» на Гелловін. Як справи з цією традицією? Питання в тому, чи ця коляда має вижити і поширитися на всю Україну?

Має. І діти – дуже вдячний ґрунт» для цього. Насправді вже треба починати працювати з дітьми. Вони як губки, вони страшенно чутливі. Дитина буде ту попсу в навушниках слухати, ти її крутої коляди навчиш, і вона буде з кайфом. Здається, та де, вони тут того не захочуть… Захочуть! Бо реагують на чесне, енергетичне і сенсовне, бо в них ще є оця правильна «антенка» (Сміється). У мене був різдвяний проєкт «Мозаїка». Після 2014 року з фондом Жадана і агенцією «Артполе» виникла ідея поїхати в Станицю Луганську до дітей поколядувати, а потім привезти їх сюди і об’єднати з львівськими колядниками, з хором «Жайвір». Цей концерт навіть є на ютубі, діти зі Станиці Луганської приїхали до Львова, колядували. І коли я приїхала в Станицю Луганську, їхній будинок культури був наполовину розбомблений. Зійшлися російськомовні діти, які якщо й чули якісь українські пісні, то хіба на уроках музики. Такі «заполіровані», «пластмасові». Нічого, крок за кроком, я їм провела тренінг по звуку, я їм – коляду круту… І знаєте, яку вони найбільше полюбили? Закарпатську! Я їм привезла і їхні, східноукраїнські. «Мама, мамочка, послушай, что ми пойом!» – дівчата включали мобілки, щоби вони чули, що співають. А там була «Межи кедрами, там колисочка шуміла». Для них було дивно, бо вони розуміють мову, а мелос – зовсім екзотичний…

…такий якийсь «горбатий».

Ба більше, частина з них вже у Львові почала українською говорити – ніхто ні слова їм не казав, це відбулося природно. Один хлопець, такий вже підрощук, вагався, куди вступати: у донецьку «консу» чи львівську. Я йому кажу: «Львів». Він українською заговорив, у Львові поступив у «консу», і потім я його зустрічала на великих проєктах. У «Ковчезі» він грав в оркестрі. Одна така поїздка в Станицю Луганську «перепрошила» декількох людей. Я не кажу, що всіх дітей, але я казала: вони мають побачити, що в них за плечима є велика країна. Вони на самому форпості, за ними Київ, Львів, за ними є тили. І я вважаю, що для них україномовне середовище було дуже правильним і навіть світоглядним. А в них ще такі степові дзвінкі голоси, вони як щедрівку з Донеччини заспівали, яку я їм повернула, то львів’яни не просто кричали: «Браво!», весь храм «стояв на вухах». Ще був такий щемливий момент: я їх відправляю в Станицю Луганську, стоїмо з їхніми викладачами і чуємо з переходів на вокзалі наближається «Щедрик-щедрик, щедрівочка». На перон до нас виходить, не повірите, дитячий хор, який приїжджав виступати до Львова, здається, з Вінниці. Ці діти теж знають, підхоплюють, нічого не говорячи, а просто співаючи. Всі на перон сходяться, знімають, діти обнімаються між собою… Це був подарунок, це тривало секунди. От і на останній «ластівочка» чути звук поїзда, він під’їжджає, діти сідають до Вінниці, а через 20 хвилин приїжджає другий – на Луганськ. І все, діти роз’їхалися.

Оце флешмоб, який не планується.

Звичайно, але діти це на все життя запам’ятають. Треба у них вкладати, давати їм якісний, а не нудний процес, класні народні взірці, вчити їх. Хтось із них стане музикантом, хтось – композитором і точно буде знати, звідки копАти, хтось – режисером, а хтось просто навчить своїх дітей цих коляд. Зараз війна, я розумію, що ніби й не на часі, та треба вже вкладати в культуру. Не знаю, з яких жил, з яких ресурсів, але вже готувати центри для юні, дітей по всій Україні, де би ненудно виховували в них любов до традиції. 

Є, в принципі, ідея. Стали вкладати по мільярду на рік в український кінематограф – і маємо зараз нових людей, акторів, з’явилися режисери. Щось подібне напевно треба робити і з цим.

При Міністерстві культури треба якийсь відділ зробити, який займався б тільки цим. 

Бере Україна півтора мільярда цього року…

…репарацій. Давайте візьмемо репарації!

Все, ніби вирішили…

… частину їх – у культуру, щоби не було більше війни.

А яка ваша улюблена колядка з таких більш-менш загальновідомих?

З відомих, які співають по всій Україні, це «Небо і земля», я її обожнюю.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Іван Станіславський / Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!