Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Право на щастя. Історія подружжя, яке всиновило десятьох дітей

2145 0
14 років тому родина Інни та Сергія Кривко ухвалили важливе рішення, яке змінило їхнє життя – маючи кровного сина, вирішили взяти у сім’ю дітей з дитячого будинку. Спочатку планували, що це буде одне немовля, але через певний час у їхньому домі з’явилось десятеро дітей, троє з яких рідні. Неабияке випробування на сім’ю чекало у перший день повномасштабної війни, адже вони прихистили понад 80 людей, частина яких були діти з будинків сімейного типу.

Зграя милої дітвори грається поблизу одного з чотирьох однакових рожевих будинків. У всіх мали б мешкати діти з ДБСТ – дитячих будинків сімейного типу. Миле юне дівча швидко їде на самокаті, троє доганяють, а маленький худорлявий хлопчик вслід викрикує, аби його почекали. Виглядаючи з-під окуляр, він мило усміхається, як тільки нас побачив. Виявляється, що це все – діти однієї великої родини Кривко.

Історія великої сім’ї розпочалась ще на Дніпропетровщині, звідки родом Інна та Сергій. На Львівщині вони мешкають лише три роки. Зараз у просторому двоповерховому будинку живуть двоє батьків та десятеро дітей – двоє 19-річних підлітків, 16-річний Сергій, 15-річний Сашко, 14-річна Мілана, 13-річний Миколка, 7-річний Тарас, а також Маруся і Наталя, яким по 6 років, та 4-річний Андрійко.

Перераховуючи дітей, 49-річна господиня і багатодітна мати сама себе спиняє і додає, що, насправді, дітей не десять, а трохи більше. Кровний 27-річний син, його молода дружина, а ще 16-річний юнак, який у березні евакуювався з Краматорська і якого тимчасово довлаштували у їхній будинок сімейного типу. Рятуючи сина, мама посадила дитину на поїзд, а сама залишилася. Що з ним буде надалі – наразі невідомо. Також з ними живуть два коти – сфінкси, яких, аби не заважали, замкнули в одній з кімнат.

У просторій вітальні відразу помітно довгий обідній стіл. На запитання, а чи всі поміщаються, жінка з усмішкою каже, що ні. Тож спочатку їдять діти, а потім вже дорослі. Коли ж свято, то стіл розкладають посеред кімнати, а на гостину часто кличуть сусідів, друзів, знайомих, приходить син з невісткою, які мешкають неподалік.

Читайте також: У Львові шукають охочих прийняти дітей, які через війну залишилися без батьківського піклування

Інна каже, що якби колись їй сказали, що матиме таку велику сім’ю, то ніколи б не повірила.

«У нас є лише один біологічний син, більше дітей Бог не дав. Але я все життя мріяла про доньку, тож коли сину виповнилося майже 15 років, почали думати про усиновлення. Питання визріло через два роки, раніше ніяк не могли наважитися», – коротко намагалася описати ситуацію, як усе почалося, Інна.

Так, у 2008 році у родині з’явилась Ангелінка, яка тоді мала 4 роки. Вона була з неблагополучної родини, мала вади розвитку, важкі психологічні травми, серйозні порушення здоров’я, зокрема серцеві вади. Увесь час Інна та Сергій займалися виключно її здоров’ям – лікували, реабілітували. Зараз, як каже Інна, дівчинка нічим не відрізняється від інших і вчиться у виші.

Наміру брати більше дітей тоді не було, але Ангеліна росла, їй було сумно без братика чи сестрички, тому вирішили взяти у сім’ю ще дитину.

У Службі у справах дітей отримали два скерування – до трьох здорових дітей з однієї родини та хворої дівчинки, в якої діагнозів було на цілу сторінку. Вона мала інвалідність із дитинства – практично нічого не чула і не бачила, та все ж Інна та Сергій захотіли її провідати. Щойно жінка її побачила – зрозуміла, що вона їхня, проте наважитись сказати чоловікові Інна відразу не змогла. Те саме відчув і Сергій.

«Я боялася сказати чоловікові про свій намір, але на вокзалі, сидячи в електричці, ми якось одночасно повернулися один до одного і обидва промовили – «забираємо», – пригадує Інна, щоразу витираючи сльози на очах.

За словами жінки, коли перетелефонували у Службу у справах сім’ї, то там не повірили. Більше того, кілька разів перепитували. Як з’ясувалося, Мілану «дивилися» 5 чи 6 сімей і ніхто не захотів її брати, а тут ствердна відповідь.

Дівчинка була дуже квола і худа – у неповні 5 років виглядала, як на два. У неї була нервова анорексія і, як каже мама, по ній «можна було вивчати анатомію». Але худа і виснажена дівчинка була не через те, що її погано годували, а швидше через психологічні моменти. Забравши дитину до себе, батьки почали її не лише лікувати, а й реабілітовувати, консультувати у психологів та психотерапевтів.

Аби дитина набиралася сил, жінка вирішила купити козу, хоч жодного разу не те, що не доглядала і не доїла, а й вживу не бачила – лише на картинці.

«Всі, хто бачив Мілану, казав, що вона не виживе, бо була дуже худа, бліда. Її всі жахалися. Оскільки спецхарчування тоді не було, а сусідські бабусі сказали, що козяче молоко дуже корисне і помічне, я й купила. І дитина потрохи почала його пити, їсти каші на козячому молоці», – каже співрозмовниця.

Стан Мілани нормалізовували близько трьох років. Далі постало питання, де вона вчитиметься. Віддавати в інтернат батьки не хотіли у жодному разі, довелося йти і домовлятися у звичайну школу. Жінка потрохи навчала дитину за спеціально придбаною літературою, цікавилася методиками викладання, а ще, каже Інна, багато молилася. І вимолила. До дівчинки стали приходити вчителі, які навчали її за індивідуальним розкладом. Зараз Мілані уже 14, вона перейшла у 9 клас і вчиться майже на відмінно.

Мама Інна покладає на дівчину великі надії, бачить всі її сильні сторони і впевнена, що та багато чого досягне в житті. Мілана ходить у музичну школу, грає на акордеоні, досконало займається деякими предметами і хоче відкрити свою клінінгову компанію, бо любить чистоту і порядок.

Є у родині ще одна «особлива» дитина, яка має психічні розлади, розумову відсталість та ФАС (фетальний алкогольний синдром). Зараз вона навчається за полегшеною програмою, але пише, читає, також ходить у музичну школу. Їй важко вдається шкільна програма, але сольфеджіо виконує добре.

Друге рідне місто

Оскільки сім’я з п’ятьма прийомними дітьми жила у районному центрі, далеко від навчальних закладів, а поблизу ще й не було церкви, їхнє ДБСТ запросили у проєкт «Міст життя». Зваживши, що Інна та Сергій надалі хотіли розвиватися і брати ще дітей у сім’ю, вони таки погодилися на переїзд. Це сталося у 2019 році. Двоповерховий будинок, в якому 12 кімнат, це дозволяв.

Приблизно через місяць після переїзду вони взяли у сім’ю перших трьох рідних дітей. Інна розмірено розповідає, що діти, яким на той час було 3, 4 та 11 років, мали «не дуже гарну репутацію», адже їх описували як психічнохворих і вже раз повертали з іншої сім’ї.

Читайте також: Чи можна під час війни прихистити дитину, яка залишилась без батьків. Пояснення

Найскладнішим, зі слів жінки, був перший рік – менші «вихори», старший надто замкнений, наче очікував чогось поганого. Вперше він усміхнувся через три місяці перебування у них. Чому попередні батьки не знайшли з дітьми спільної мови, невідомо.

Рідні брат і сестра – Маруся та Тарас, наче голка з ниткою – ні кроку один без одного. Цього року вони підуть у перший клас. Загалом першачками у сім’ї Кривко будуть аж троє – ще Наталя. Мама Інна за кожного переживає – які ті вчитимуться, чи буде спокійно і не тривожно за них через війну. Жінка сама наразі активно з ними вчить цифри, букви, потрохи склади, далі думатиме, яким буде для дітей новий навчальний рік.

Наймолодший у сім’ї Андрійко. Рік тому трирічну дитину забрали з дитячого будинку у важкому стані – худий, кволий, важив 8 кілограмів. Зараз завдяки догляду та спецхарчуванню набрав 13 кг і надалі поправляється.

Війна прийшла у лютому

У час, коли сім’я Кривко із дітьми переїжджала на Львівщину із рідного Верхньодніпровська, що на Дніпропетровщині, воєнних дій там не було. А ось повномасштабна війна Інну та Сергія застала у перший же день – 24 лютого.

«Для мене війна – це шок. Я не могла в це повірити. Коли кілька днів до того путін сказав, що вас декомунізуємо, найбільше запам’ятався його погляд. Він був наче у сатани. Тоді зрозуміла, що таки щось буде. Але не думала, що так швидко», – каже Інна, перебираючи пальці обох рук.

О 6-й ранку 24 лютого на телефон Інни прийшов перший дзвінок, де пролунало: «По нас стріляють, ми їдемо до вас». Це була така ж сім’я з ДБСТ, з якими зналися лише у вайбер-групі. Через годину уже дзвонили з іншого ДБСТ і знову: «Ми їдемо до вас». У відповідь родини почули ствердне: «Так, рятуйте дітей і приїжджайте».

У будинку почали приготування – дітей ущільнювали і «підселяли» один до одного, готували їсти. Перші біженці, де було 8 дітей і дорослі, приїхали 25 лютого о 2 годині ночі. Попри комендантську годину та розставлені блокпости їх довелося зустрічати і забирати. Наступні приїхали тієї ж ночі о 4 годині. Прибуло 15 дітей, де більшість 1,5-2-річні, які «висипалися, як горох» та дорослі, серед яких старенька бабуся.

Одномоментно у будинку могли розміститись близько 45 людей. Загалом у будинку прийняли 5 ДБСТ – з Ірпіня, Гостомеля, Краматорська, міст Луганщини. Крім того, були й інші – понад 80 людей. Як зізнається Інна, після 60 вона вже перестала їх у домі рахувати. Хтось приїхав лише із сумочкою, хтось із дитиною та котом, яких потім залишали.

Читайте також: Львів’ян просять прихистити дітей, які через війну залишилися без батьків. Як це зробити

Дітей клали по четверо-п’ятеро на широких ліжках, декого на м’які іграшки. Матраців, ковдр, подушок, одягу, підгузків, харчування не вистачало. Оскільки через війну практично всі магазини були зачинені, постало питання – що робити? Тоді Інна написала у місцеву групу пост про допомогу – і люди почали приносити. Дехто по одній речі, а жіночка Оксана за день пошила 10 подушок і 10 ковдр та принесла. Інна каже, що стояла на порозі та плакала. Від щастя.

Небайдужі не лише допомагали речами та продуктами, а й приносили готові страви. Наприклад, щодня сусідка ліпила вареники, їх варила і в дім приносила гарячими просто у каструлі. Це було дуже зворушливо.

«У мене інколи складалося враження, що ми нічого не робимо, а лиш варимо їсти. Якщо удома завжди були запаси, то їх миттю не стало. Те, що нам би вистачило до двох місяців, закінчилося через три дні», – з усмішкою розповідає жінка, відразу згадуючи, як до них заїжджали сім’ями, парами, а також у ті, яких випадково підібрали на вокзалі. Серед них – 4-річна дівчинка, двоє жінок і 78-річна бабуся у безнадії на допомогу просто стояли на пероні і не знали, що робитимуть далі. Квитки на автобус до Варшави були через кілька днів, вони – під відритим небом. Відразу після приїзду у бабусі різко піднялася температура до 39 градусів, а тиск до позначки у 250. Швидка не їхала, лікарі не приходили, в аптеках майже нічого не було, тож довелося рятувати самим. Жінку відпоювали, давали жарознижуючі, сусіди принесли інші ліки і жінка одужала.

Інна каже, що інколи було вкрай важко, особливо психологічно, адже чи не усіх доводилося вислухати, перейняти їхній біль на себе. Не показуючи це вона виходила з будинку, тихенько плакала у кутку і поверталася до людей. Тоді стресували усі – як свої діти, які звикли до щоденного побуту, власних кімнат, розміреного життя, розпорядку дня, казок на ніч, довгого купання, так і біженці, до яких увірвалася війна і принесла чимало сліз і болю.

Коли місць у будинку вже не було, людей допомагали поселяти Служба у справах дітей та фонд «Ріні». Вони також скеровували психологів для старших, а аніматорів для молодших.

Інна каже, що пережила важкі моменти, але якщо б довелося це робити знову, то неодмінно погодилася б.

Питання безпеки у родинні обговорюють часто – як діяти у тій чи іншій ситуації, куди бігти, що брати зі собою. Наприклад, у кожного в родині є складена тривожна валіза, де є одяг, медикаменти, інші необхідні речі. Укриття в будинку не має, у разі повітряної тривоги йдуть через дорогу – у Дім молитви.

Усе, як у всіх

На запитання, чим особлива їхня сім’я і чи є в них певні ритуали, жінка не задумуюсь каже, що вони – «сім’я, як сім’я, у нас все, як у всіх». Як доньки, так і сини вміють прибирати, куховарити і поглядіти за меншими.

«Правила прості: хто плаче – того обійняти, хто сумний – того розвеселити і підтримати, якщо є брудне – то помити. Мабуть, як у всіх. Ми з чоловіком завжди вчимо дітей любитися і знаходити спільну мову. І, звичайно, намагаємося, все показувати власним прикладом. Просто прочитати їм мораль, що щось не так – це не вихід. Наше основне завдання – навчити жити і обходитися без нас, щоб на старості були спокійні, що наші діти все знають і вміють дати собі раду», – каже Інна.

Багатодітна мати наголошує, що особливих труднощів із прийомними дітьми, на відміну від біологічних, не має. Просто перші – більш травмовані долею, адже більшість з них не з благополучних сімей і вони зазнали психологічних травм і навіть насильств.

«Сім’я, яка хоче взяти дитину до себе, має налаштуватися, що буде не просто, не швидко, але це все можна пережити. Головне, не забувати дбати про свій ресурс. Він має бути, бо з пустого горнятка нічого не наллєш», – додає вона.

Свій ресурс Інна черпає у хоббі. Їх кілька. Це квіти, за якими треба доглядати, садити, пересаджувати і поливати, а також реставрація старих ляльок. Для них у домі є окремо відведена кімната. Старі, пошарпані і поломані ляльки приносять друзі і знайомі, інколи жінка купує «суповий набір», коли ноги, руки і голова окремо. На почесному місці відреставрований пупс 1935-1937 років виготовлення, в якого не було пів голови. Коли діти лягають спати, Інна береться до роботи – клеїть, доробляє деталі з пап’є-маше, фарбує. Каже, що це її розвеселяє додає сил і відновлює.

Також, час до часу, Інна та Сергій стараються певні дні присвятити виключно собі, тож ходять у кіно та на прогулянки. А ще жінка мріє про тишу, але не тривалу.

Нашу тишу порушує наймолодший Андрійко. Дитина хоче зі всіма попити чаю. Для нього це ритуал. Розуміємо, що розмова з Інною затягнулася. Хоч обоє розуміємо, що є ще про багато що розповісти і запитати, проте, чай із великою родиною мусить бути.

Ольга Шведа

Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!