Які теми замовчувані в українському суспільстві, чому у нас не прийнято говорити про чоловічу крихкість, вразливість, біль, радість і право бути почутим, розповідаємо у спецпроєкті «Читанка з Твоїм містом».

Сьогодні Tvoemisto.tv розповідає про збірку «Про що він мовчить» від видавництва Creative Women Publishing, передпродаж якої триває зараз.

У цій книзі зібрані особисті історії, які руйнують стереотипи, показують очікування від чоловіків з боку суспільства і розвінчують міф про «справжнього чоловіка» від 50 українських авторів: письменників, музикантів, віськових, освітян, журналістів, психотерапевтів, менеджерів, фасилітаторів, блогерів, коміків, кінокритиків, батьків і синів. Вона розповість , про що точаться розмови на кухні і відверті роздуми про важливе. Це можливість авторів озвучити те, про що ви завжди мовчали. Це книжка про і для чоловіків,  а також про те, про жінки точно запитували чи хотіли б дізнатися у чоловіків.

Видання розділене на десять розділів: «Бути мужиком», «Кохаймося, чорнобриві», «Бути сином», «На межі», «Бути татом», «Труднощі перекладу», «Сам собі компас», «Інакшість», «(Про)мовчати» і «Велика війна».

Воно стало продовженням книги «Про що вона мовчить» про табуйовані в українському суспільстві теми жіночого досвіду і також народилося з бажання діалогу між жінками та чоловіками.

Історії збірки демонструють те, що чоловіки теж потерпають від стереотипів і шукають нової маскулінності, яка дає свободу відчувати та емпатувати. Вони хочуть поділитися справжністю, без пафосних історій успіху.

Передісторія від укладачки збірки Ірини Лісової

Коли ми вирішили робити чоловічу збірку особистих історій на замовчувані в нашому суспільстві теми, я скрикнула: «Я, я, я, я хочу бути кураторкою цієї книжки!». У мене були фантазії, як це буде: що робота йтиме як по маслу, що чоловіки дуже чуйні до дедлайнів, і головне – я точно не могла уявити, що повномасштабне вторгнення зірве наші видавничі плани. Друкувати найближчі книжки ми планували в Харкові, в одній з найкращих в Україні типографій «Глобус», з якою вже щасливо співпрацювали раніше.

В гугл-календарі на 24-25 лютого у мене стояла робота над збіркою, невдовзі після якої ми мали здати її в друк. 24-го я прокинулась від вибухів, а далі ви все знаєте.

Ми не знали, як і що буде далі з видавництвом. Ми тільки стаємо на ноги, а це форс-мажор. Частина команди в евакуації, частина ховається від тривог. Але ми не думали опускати руки. Просто зрозуміли, що швидко не буде. А ще вирішили додати нових історій у збірку – вже з воєнного часу.

І знайшли шість проникливих, щемких і сильних текстів. Про чоловіка, який провів у підвалі свого будинку в Бучі окупацію аж до звільнення міста. Про чоловіка, який разом з дружиною і дочкою евакуювався на автомобілі лісами і болотами. Є кілька історій з фронту.

Але й решта 45 історій – це ого-го! Там історія темношкірого українця і історія ЛГБТ-активіста з Донбасу. Історії про (не)сприйняття свого тіла і про прийняття інвалідності. Про домашнє насильство і подолання залежностей, про батьківство і буття сином,  про піклування за невиліковно хворою мамою. Про вразливість, силу духу, але й про слабкість, м’якість. І про любов також є.

Здається, я знаю усіх їх напам’ять. Вони пройшли через мене, і тепер я на 50 історій багатша. На 50 чоловіків, з якими ми були на зв’язку останній рік і які, я надіюся, так само сильно чекають на вихід цієї книжки, як ми. Відчуваю велику вдячність до команди, з якою ми пройшли шлях від ідеї і до сьогодні.

Павло Вишебаба «Марсіанин»

… На дверях знаходимо записку українською, наче написану саме для нас: «Усі працівники садочка евакуювались, але ми віримо, що повернемось. Якщо вам потрібно переночувати, будь ласка, не ламайте двері, ключі заховані там-то. Вода вмикається там-то (потім перекрийте)».

Відмикаємо ключем двері та заходимо всередину. Там молочний запах, маленькі стільчики, м’які іграшки, манежі та крихітні ліжка з білими простирадлами. Наче діти були тут ще зранку…

Дмитро Безверхній «Краплина в грудях»

…Чи знайоме вам відчуття поступового, але неминучого зникання? Ось-ось вас не залишиться – буквально. Схожі емоції не полишали мене впродовж двох років, коли вага опустилася до майже критичних сорока шести кілограмів у ста восьмидесяти сантиметрах тіла. Сил не вистачає не те що на роботу, а навіть на те, щоб встати з ліжка. Горять дедлайни, згорає час, всередині тотальне вигорання і докучає думка: «Хто все це підпалив?». Кола під очима розтікаються темною аквареллю втоми та цілковитого нерозуміння, чому все це відбувається і чому саме зі мною.

Теж так хочете? Тоді варто почати зі зразкового навчання та поведінки, двох «червоних» дипломів, постійних компромісів із собою заради зручності оточення, біганини, шалених темпів, написаної книжки й постійного відкладання тривожних дзвіночків заспокійливим «ось іще це дороблю і відпочину». Але насправді все почалося (як виявилось) значно раніше – із сорому та комплексів…

Роман Коляда «Хороший хлопчик»

… У 42, коли важив 122 кілограми і при цьому відчував повну порожнечу всередині, я пішов до кар’єрної консультантки Уляни Ходорівської з запитом про те, де я можу заробляти більше, бо грошей постійно бракує, та що взагалі не так з моїм життям (це друге – радше підсвідомо). І раптом серед іншого я виявив у себе панічний жах, коли мені бракує ще сто гривень на гамбургер. Хтось пропиває гроші, а я – проїдаю, виходить? І тут Уляна раптом сказала: «Слухай. Поїдь на могилу до діда з бабою. Подякуй. І скажи, що ти далі вже якось сам розберешся, а?» Через пів року я важив 88 кг…

Остап Сливинський «Друкарська машинка»

​​… Є я – дорослий чоловік із цілком непогано розвиненим тілом, не так уже й зле влаштований у житті. Тільки чогось мені й нині буває ніяково знімати футболку на пляжі чи у спортзалі, а зачувши гупання футбольного м’яча з поблизького майданчика, я досі інстинктивно пригальмовую або звертаю в бік…

Олександр Елькін «Ти маєш бути кращим!»

…Часто газові труби виходять на поверхню для робочого доступу. Це не та зона, в яку можна посадити п’ятирічну дитину, закрити і поводитися з нею, як із тваринкою, яка розважає інших. Але саме таке трапилося в моїй дитячій історії. Мене саджали туди. Тоді мені здавалося, що зі мною таким чином граються, мені було весело. Але мені кричали, що я єврей, щоб і інші подивилися, які євреї на вигляд. Із таким же запитанням я прийшов тоді до батьків. «Що це означає?» – питав я у них. Ми переїхали з того району…