У Збройних силах України Руслан Панезьоров понад 25 років. На війну з росією пішов ще в 2014-му, воював у Слов'янську, а під час повномасштабного вторгнення – у Миколаєві, брав участь у битві за Вознесенськ, контрнаступі на Харківщині, коли ЗСУ звільнили майже всю область від російських окупантів. Напередодні Дня Незалежності сапер і командир групи інженерного забезпечення 80-ї окремої десантно-штурмової бригади отримав звання Героя України. Зараз майор проходить реабілітацію у Львові і встиг провести перший урок в одній зі шкіл міста, розповідаючи про стійкість та героїзм саперів.

Про роботу, службу, реабілітацію, адаптацію, підтримку та очікування після війни, а також про те, що варто покращити у ветеранській політиці, щоб створити для ветеранів гідні умови життя, Тvoemisto.tv розповів Герой України Руслан Панезьоров. 

Ви цього року проводили перший урок для школярів. Розкажіть, про що він був, що ви розповідали дітям?

Урок про Героїв нашого часу я провів для шестикласників школи №97. Говорили з дітьми про бойовий шлях 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади, побратимів, набутий досвід, наші успіхи і невдачі, що таке стійкість і незламність на прикладі відваги та героїзму львівських десантників. Розповідав, що практично всі наші успіхи залежали від майстерності та стійкості на полі бою. Діти уважно слухали, особливо про бойові операції і про те, як ми звільняли землю від окупантів на лінії фронту.

Як, на вашу думку, найбільш ефективно викладати дітям та молоді захист Вітчизни?

Такі заняття треба проводити, щоб розвивати патріотичне виховання. А не так – раз на тиждень чи раз на місяць водити дітей в тир чи проводити впродовж цілого дня тренінги. 

Навчально-матеріальної й технічної бази для проведення занять та уроків досі не вистачає. Заклади і відповідні осередки відкривають, але забезпечення покладене на плечі вчителів. Так не повинно бути.

Дітей мають навчати основ національної безпеки, керування дронами, домедичної допомоги, а також показувати й давати розуміння, чим кожен може бути корисним у захисті країни.

Ви воюєте з 2014 року. Можете пригадати, як почалася війна і ваш бойовий шлях? 

У Збройних силах України я з 3 грудня 1998 року. Був призваний на строкову службу в Хирові. Тоді це був 80-й аеромобільний полк.  Відтоді у війську. Служив сапером, командиром відділення, начальником майстерні, старшиною інженерно-саперної роти, командиром взводу. З 2003 року нас перевели з Хирова до Львова на базу 7-го механізованого полку 24-ї механізованої дивізії, і бригада вже проходила службу тут.

Коли почалася гібридна війна взимку 2014 року, я був на полігоні. Проводячи злагодження бригади, отримали наказ про висування на схід. На ешелонах військової техніки для демонстрації сили, охорони кордонів, ведення боїв виїхали 8 березня. Тоді я вперше побачив і відчув, що таке обстріл з пневматичної зброї. Вночі, коли наша тактична рота висувалася в бік Слов’янська, у лісі на нас зробили засідку з використанням стрілецької зброї. Пригадую, як по нас стріляли зусібіч, але ми давали гідну відсіч. Ось тоді й прийшло перше усвідомлення, навіть шок, що це не навчання, а справжній бій, і почалася війна. На жаль, тоді були й перші втрати…

Повномасштабну війну також зустрів на полігоні, але вже на Широколанівському, що на Миколаївщині. За планом проводили злагодження бригади, щоб замінити іншу, в Станиці Луганській та Щасті, що у Луганській області. Проте не встигли. Вранці 24 лютого прийшов наказ розосередити техніку в межах полігону. Наші підрозділи перекинули для стримування ворога на Херсон, Антонівський міст і Нову Каховку. Точилися важкі, жорстокі бої, бо сили були нерівні: авіація і артилерія противника була потужнішою, а наша не встигала. Ворог пересувався колонами, маневрував, його було важко підловити. Ми робили все від нас залежне, навіть більше.

Що для вас було найважчим за ці роки війни? Які періоди?

Найважчим був початок війни. Тоді ми не зовсім розуміли, що робиться і що на нас чекає. Дуже важко було психологічно, бо усвідомлюєш, що ворог близько, він сильніший, у нього переважає артилерія, авіація, ракетні війська. Але таке відчуття було до перемоги у Вознесенській битві, коли ми разом із 123-ю бригадою ТрО відстояли саме місто Вознесенськ. Після того стало психологічно легше, бо ми довели самі собі, що ворога можна бити і перемагати.

Зараз так само важко. Війна прогресує. Коли стоїш на ділянці, що навпроти ворога, і розумієш, що в нього переважає людський ресурс, кількість БпЛА, Mavic, «Орланів», протистояти складно. Але ми злагоджені й не відступаємо.

Розкажіть про роботу саперів, адже вони не лише заміновують, а й розміновують, а отже, це дуже великий ризик…

Так, сапери мінують, розміновують, роблять проходи для піхотинців, працюють зі штурмовими групами, знищують і підривають різні об’єкти, мости, будівлі, канали. Інколи доводиться виконувати завдання в сірій зоні.

Ризик є завжди, а права на помилку немає. Якщо йдеш ставити мінно-вибухові загородження для руйнування об’єкта, мусиш бути впевнений, що все гаразд. У разі помилки можеш або не виконати завдання, тобто не знищити об’єкт, або загинути сам.

Коли я виходжу на роботу, то завжди розумію, що можу не повернутися.

Як за ці роки війни змінилася українська армія?

Якщо порівнювати 2014 рік і початок 2022-го, то зміни є. В АТО/ООС було шість хвиль мобілізації. Ми підготували велику кількість людей, які добровольцями йшли у бойові частини, готувалися і йшли в бій. Зараз підходи змінилися: новобранців вчать тримати зброю, воювати, використовувати сучасні засоби й технології. Наприклад, у 2014 році БпЛА практично не було, наша артилерія стріляла за нормативами Радянського Союзу. Зараз відчуваємо прогрес, зміну й покращення в підходах до ведення бойових дій. Із 2022 року у нас відбулося підсилення озброєнням, прийшов більш навчений особовий склад. Ми стали однозначно сильнішими, краще укомплектованими. В нас більше безпілотників та інших пристосувань, які допомагають розвідці й наступу. Це дає змогу давати відсіч і просуватися далі. Але будь-який бій вважається переможним, якщо піхотинець пройде ногами до тому селу, місту, позиціях, що були захоплені.

Ви зазнали поранення і зараз проходите реабілітацію. Чи важко повертатися до цивільного  життя?

Я дістав поранення 28 травня цього року на Донеччині від РСЗВ (реактивна система залпового вогню. – Ред.). Мав опіки, рани живота, розрив барабанних перетинок, постраждала рука. Практично всі рани загоїлися, рука відновлюється, на одному вусі зробили операцію, попереду ще одна – на другому. Після реабілітації піду на ВЛК (військово-лікарська комісія. – Ред.). Все-таки маю надію повернутися на поле бою.

Людина, яка пробула 25 років в одному колективі, 10 років провоювала, повністю повернутися до цивільного життя не може. Так, я сумую за своїми побратимами, колективом, часто до них телефоную, питаю, як справи, у мене питають поради.

Як родина ставиться до того, що ви хотіли б повернутися? У вас же нещодавно народилася донечка.

Звісно, не дуже добре ставиться. Навіть негативно.

Які три поради можете дати хлопцям, які вступають у військо, адже за вашими плечима досвід.

Наша війна затяжна, тому думаю, що всі чоловіки рано чи пізно підуть воювати: і ті, що не хочуть, і ті, що ховаються. 

Повірте, ніхто не хоче йти на війну. Але якщо чоловіка спіймають, він не матиме вибору бригади, а так можна піти самому й обрати рід військ. Потрапляючи у певні бойові колективи, хлопці стають більш мотивованими, у них сильніший бойовий дух.

Тому мої поради такі: перша – бути фізично підготовленими, бо забрати у військо вас можуть уже завтра. Наприклад, якщо чоловік у хорошій фізичній формі, то зможе завжди втекти від ТЦК (Сміється). Але якщо таки зловлять, буде легше витримувати фізичні навантаження, які чекають на війні: носити зброю, протитанкові засоби, заходити на позиції і штурмувати. Дуже часто бійцям доводиться обладнувати позиції, будувати бліндажі, копати траншеї тощо. А це все фізична праця.

Друга порада – бути психологічно стійкими, тоді легше сприйматиметься те, що ви серед військовослужбовців, що прийшли нищити ворогів.

Третя порада – бути вмотивованими. Це дуже важлива складова воєнного успіху. Коли чоловік патріотично налаштований, знає, за що воює, переймається іншими побратимами, налаштований на перемогу, це збільшує шанс на перемогу.

На вашу думку, як створити більш позитивне ставлення суспільства до війська, щоб люди не боялися мобілізації й не виникало конфліктів?

Нас 70 років тримали у вакуумі при Союзі. Казали, що ми брати, що в нас одна національність, притім стирали українську національну ідентичність, садили за ґрати нашу інтелігенцію, активістів. Радянський Союз добряче зазомбував суспільство, і навіть тоді, коли Україна стала самостійною, ми все одно були залежними від росії, бо вона всюди просувала своїх можновладців, у всі органи влади, в спецслужби. Робилося все, щоб ми були під її контролем.

Щоб вийти з цієї ситуації, потрібно всім активно включатися. Насамперед проводити інформаційні патріотично налаштовані дії та кроки, особливо серед дітей, тобто розповідати ще з дитсадка зі шкільної парти про Україну, права людей, позитивне ставлення до війська. Не менше бесід треба проводити і з людьми старшого віку, бо якраз вони чи не найбільш зазомбовані. 

Людей різного віку і статі треба мотивувати до захисту Батьківщини, всіма засобами: чоловікам долучатися до армії, дітям і старшим людям дати розуміння, як можна любити й поважати Україну.

Гадаю, що позитивне ставлення до війська можна покращити, коли про захист України говорити більш відкрито. Тобто щоб чоловік, який вирішив вступити до лав ЗСУ, з першого дня розумів, куди потрапив, які в нього права, обов’язки, яку він проходитиме підготовку, скільки вона триватиме, де його навчатимуть і в який підрозділ він потрапить. А якщо піде в сапери чи артилеристи, то яку додаткову підготовку проходитиме і яку зарплату отримуватиме. Тобто має бути відкритість на всіх рівнях. Тепер це радше невідомість. Люди думають, що коли чоловік долучиться до армії, то його на другий день кудись відправлять на підготовку, через тиждень він потрапить на лінію зіткнення і там загине. Звісно, від такого всім стає страшно. Тут потрібні зміни. 

Ви отримали звання Героя України. А хто для вас особисто є Героєм?

Для мене звання Героя України – це розуміння того, що вище військове і державне керівництво оцінило твою роботу і роботу твого колективу. Я сам тієї нагороди не здобув, а спільно із солдатами, офіцерами та всією рештою. Але так, звання Героя України за мужність і героїзм мене надихає.

Таке визнання було для мене несподіванкою. Зранку 24 серпня, у День Незалежності, мені почали писати й телефонувати знайомі, вітати. Спочатку я не повірив, а коли переконався, що це правда, сам зв’язався з хлопцями, сказав їм, що тепер у нас солідна організація і ми маємо й надалі все робити якісно, бажано з першого разу й до кінця.

Героями для мене є всі військовослужбовці, які втратили на цій війні життя і здоров’я.

За даними онлайн-опитування Українського ветеранського фонду ветерани та ветеранки, які демобілізувалися, назвали три найперші свої потреби: санаторно-курортне лікування, фінансова підтримка і покращення стану здоров’я. А на питання, якими послугами найбільше невдоволені, відповіли, що медичним обслуговуванням, отриманням земельної ділянки та розміром і одержанням грошової допомоги. Що, на вашу думку, варто покращити у ветеранській сфері?

Практично все – від лікування до реабілітації. Якщо говорити конкретніше, то варто розділяти потреби тих, що вже звільнилися зі служби, і потреби поранених військових, які зараз проходять лікування й реабілітацію. А ще залишаються потреби самих військових, які ведуть бойові дії, адже всіх під один ранжир підганяти не можна.

Що стосується ветеранів і поранених, то їм потрібно пропонувати різні послуги з реабілітації: психологічної, щоб не почувалися покинутими, лікувальної, щоб могли обирати місце лікування. Бо ж військові чи колишні військові можуть лікуватися не лише у військових шпиталях, а й у цивільних медзакладах. Важливим є й протезування. Якісний протез коштує дуже дорого, не всі хлопці чи дівчата, які зазнали ампутації, можуть пройти протезування. Центри, які відкрили у Львові чи області, не покривають потреби поранених. Чимало бійців і ветеранів стоять у чергах, шукають місця протезування за кордоном або з допомогою родичів і друзів збирають кошти, щоби протезуватися тут. Однозначно має бути більше організацій і центрів, які надавали б послуги з лікування й реабілітації. Ось це вкрай потрібне для покращення у ветеранській сфері.

Допомагати війську мусить кожен українець. Щоби ті, що на передовій, і надалі якісно захищали кордони та боронили українців, має бути підтримка. Теперішня війна більш технологічна, багато успіхів залежить від наявності техніки, устаткування, тих самих БпЛА, Maviс. Коштують вони дорого, в межах 180–200 тисяч гривень, і є на війні часто витратним матеріалом. За добу бригада може не втратити жодного безпілотника, а може й усі 10, які має. Їх треба завжди багато. Це рятує життя і здоров’я військовослужбовців будь-якої спеціальності: розвідки, ураження противника, саперів.

Також потрібні РЕБи, тобто засоби, які створюють перешкоди для звʼязку між оператором та всією зброєю з радіоелектронним обладнанням: БпЛА, системою ППО чи артилерією. Щоб переміщатися на полі бою, кожній групі піхоти потрібен переносний РЕБ. Без нього ворогу легко знищити наш особовий склад. Держава не може все покрити, тому включаються волонтери, пересічні люди. Це все треба нарощувати.

Якою ви уявляєте перемогу України? Що для вас буде свідченням перемоги?

Це коли ми виженемо ворога зі своєї території, відновимо кордони 2014 року і почнемо відбудовувати населені пункти, які зруйнував ворог. Треба, щоб люди повертались у свої домівки. Багато знайомих, які вимушено виїхали, кажуть, що хочуть повернутися туди, де виросли, навчалися, народили дітей. Звісно, це не станеться одразу, потрібен час. Але ми однозначно переможемо ворога і повернемо свої території. Іншого варіанта немає!

Щоби перемогти, потрібно, щоб суспільство і Збройні сили України об’єднались і йшли до спільної мети. А для цього потрібно знову ж таки більше інформації, розуміння і менше чвар.

Про що мрієте, на що надієтеся і що зробите насамперед, коли настане перемога?

Мрія у всіх одна – щоби закінчилась війна. Хочу повернутись, як і більшість військових, додому, щоб більше часу проводити із сім’єю, родиною. Бо коли ти у війську 25 років, мало уваги їм приділяєш. Хотілося б уже набутися вдома й надолужити той час, коли мене не було поруч.

Перше, що зроблю після перемоги, це об’їду могили всіх своїх солдатів і побратимів, які поклали життя за нашу перемогу. Подякую їм і скажу, що ми перемогли.

Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

____________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.