Тvoemisto.tv уже розповідало про двох переселенців з Ірпеня та Бородянки, які відкрили в центрі Львова заклад із пирогами «Кііт». Тепер розповідаємо історію про те, як підприємиця з Маріуполя разом із шеф-кухарем та його дружиною релокували до Львова свій японський ресторан BLUEFIN.

Ресторан BLUEFIN нещодавно з’явився у середмісті Львова стараннями переселенців із Маріуполя. Марина Кондратенко – власниця ресторану. Раніше в неї було два заклади з аналогічною назвою в Маріуполі. Тепер у цьому місті в неї не залишилося ні бізнесу, ні квартири – все зруйноване. Вона разом із шеф-кухарем Стасом та клієнт-менеджеркою Дашею виїхала з Маріуполя у перший день російсько-української війни. Стас і Даша також втратили у Маріуполі все, але не опустили рук і знову відкрили з друзями свій ресторан BLUEFIN, але вже у Львові.

Кінець травня. Львів. Вулиця Івана Федорова. Білий цвіт каштанів, звук трамваїв, усмішки на вустах перехожих… Цьому торжеству життя навіть не дисонують закриті від вибухових хвиль російських ракет вітражі Успенської церкви. Прямую до площі Коліївщини. Ліворуч мене заклад із новенькою вивіскою BLUEFIN. Це ресторан японської кухні, який відкрили переселенці з Маріуполя – Марина Кондратенко, шеф-кухар Стас і його дружина Даша, менеджерка з роботи з клієнтами. 

Відчиняю засклені двері закладу. Привітна жінка в окулярах запитує, чи я щось шукаю і чи може вона мені чимось допомогти. Спершу спілкується зі мною неохоче, бо ж «горять» замовлення. І справді, з кухні смачно пахне, чути, як шеф-кухар орудує ножем, переставляє баняки і тарелі.

Відтак із кухні лунає його голос: «Марино, готово!» Лише після того, як я запевняю її, що наша розмова займе не більш ніж 15 хвилин, жінка погоджується говорити зі мною.

Це Марина, власниця закладу. Два ресторани з аналогічною назвою –  BLUEFIN – вона відкрила у Маріуполі рік тому. Відкрити суші-бар, каже вона, було мрією її чоловіка.

«Він довго шукав доброго шеф-кухаря, який вміє робити роли. Через друзів ми знайшли Стаса, який хотів розвиватися і творити. Ми його спонсоруємо, а він уже втілює свої ідеї, розвиває задуми», – розповідає власниця закладу.

24 лютого їм усім довелося залишити все і поїхати з рідного міста. 

«Ми зі Стасом жили через будинок. Зараз там цілковита руїна. Наш будинок згорів повністю, будинок Стаса зруйнований. Сам він із Донецька, переїхав до Маріуполя в 2014 році. Уже вдруге втікає від «русского міра». 24 лютого вранці ми зібралися і виїхали з Маріуполя трьома сім’ями на двох машинах», – веде далі Марина.

Поки ми говоримо, з кухні виходить стомлений шеф-кухар у білому кітелі. На його обличчі невдоволення від того, що я відволікаю власницю. Але така реакція швидко минає, і він долучається до нашої розмови. 

Даша зі Стасом до 2014 року жили в Донецьку, біля аеропорту, за який потім точилися бої. Переїхали до Маріуполя і поселилися біля «Азовсталі». Доїхати до Львова було зовсім не легко, каже Стас. Спершу їхали до Запоріжжя, там їхні шляхи розійшлися, і зустрілися вони вже у Львові.

«Все почалося 22 лютого. Почало «гупати» сильніше. До цього також «гупало» постійно, але далеко від міста. Тож ми трьома сім’ями спочатку добралися до Запоріжжя, а звідти удвох із дружиною сіли на потяг до Львова. Наші друзі залишилися в Запоріжжі», – розповідає він.

Марина каже, що із Запоріжжя вони виїхали аж тоді, коли на майданчику Запорізької АЕС російські війська підірвали вибухівку.

«Коли війна стала підбиратися ближче, а в Енергодарі на майданчику АЕС російські військові підірвали вибухівку, ми зібралися і поїхали до Львова. Перебували в дорозі три доби. Дві ночі ночували на трасі», – пригадує вона.

У їхньому закладі все нове. Друзі активно готуються до його відкриття, яке заплановане менш ніж за тиждень. На стінах висять нові книжкові шафки і… старі велосипеди.

У ресторані ще не розпаковані нові столи та стільці. Під час нашої розмови Марині телефонує Даша, яка, як потім з’ясувалося, зараз у Запоріжжі і просить прийняти нові замовлення. Вона, можна сказати, кол-центр ресторану: приймає та обробляє заявки, комунікує з блогерами.

«Так-так, добре, зараз я зроблю підтвердження, дякую, Дашо!» – відповідає їй Марина, відволікаючись від нашої розмови на кілька секунд.

У Львові власник приміщення ресторану зробив їм знижку на оренду на два місяці, допоки не стануть на ноги.

«Спочатку ми хотіли їхати в Івано-Франківськ. Начебто через знайомих знайшли там квартиру, але поки ми туди їхали, цю квартиру здали. Тому приїхали в Малехів біля Львова. Там Стас із Дашею знайшли нам житло – невеличкий готель, і ми 15 днів проживали там, допоки не знайшли в Городку будинок. Думали про те, що мусимо якось жити далі. Сидіти без роботи не випадає, чимось треба займатися. Тому Стас знайшов це приміщення у Львові, ми домовилися з власником, і він зробив нам добру знижку на два місяці. Відтак стали поступово купувати різні продукти. З Городка нам теж допомогли переїхати до Львова, знайшли квартиру», – розповідає Марина.

Допомагали навіть випадкові перехожі. Коли Стас приїхав із сім’єю до Львова і шукав, де можна перекусити, бо все було зачинене, то львів’янин запропонував усій його сім’ї прихисток.

«Львів’яни чудові, що й казати. Ми з жінкою та дітьми приїхали ввечері до вашого міста. Знайшли квартиру, яку здавали подобово. Зранку вийшли поїсти якогось супчику, бо були голодні, їхали в поїзді майже 20 годин. Ішли вулицею і зустріли чоловіка, у якого я запитав, де можна поїсти, бо в перші дні війни у Львові все було зачинене. Дорогою розговорилися, і він сказав, що організовує офіси для прихистку біженців, та запропонував допомогу. Це була просто випадкова людина, яку я зустрів на вулиці», – щиро дивується Стас. 

З його слів, їхній ресторан у Маріуполі мав свою сторінку в інстаграмі, сайт. І це дуже допомогло відкрити бізнес у Львові, не починаючи з нуля. Знадобилося тільки приміщення, і з цим також допомогли добрі люди.

Стас, користаючи з невеличкої перерви, йде на перекур. У той час до приміщення заходить замовниця ролів, сідає на один із нерозпакованих стільців і чекає, коли закінчить зі мною розмову власниця.

«Офіційне відкриття закладу заплановане на 31 травня. Зараз працюємо на замовлення. Його можна забрати із закладу самостійно, а можемо організувати доставку. У випадку самовивозу з понеділка по четвер в нас діє 10-відсоткова знижка, – пояснює Марина. – Замовлень дуже багато. Львів’яни дуже нас підтримують у цьому. Інколи навіть не встигаємо готувати. В нас ресторан японської кухні, але зараз ми пропонуємо тільки роли, суші та удон. Хочемо також продавати каву, соки, напої. Можливо, трохи пізніше візьмемо ліцензію на алкоголь».

Наостанок питаю про їхні плани на майбутнє, про майбутнє України – яким вона його бачить.

«Ми переможемо, це точно. Я хочу, щоби ми мирно жили, процвітали. Я не хочу їхати за кордон. Коли була можливість, ми відмовилися і залишилися в Україні. Якщо Маріуполь перейде під контроль України, плануємо повернутися. Хочеться, звісно, додому, тягне до коренів, але було б незле купити квартиру тут, залишитися у Львові», – каже вона. 

Уся наша бесіда тривала менш ніж 15 хвилин. Дякую за неї та виходжу на вулицю. Бачу, як шеф-кухар докурює цигарку, обмінююся з ним іще кількома фразами. Стас перепрошує і знову йде до роботи. Хай їм щастить на новому місці!

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський/Твоє місто