Танцювати попри вік і незгоду. Як київські пенсіонери піднімають собі дух через танці
Що спонукає пенсіонерів долучатися до такого заходу та що змінилося на цих зустрічах з початку великої війни, поцікавилося «Твоє місто», завітавши до тамтешньої компанії.
Столичні пенсіонери, або як їх уже встигли назвати «танцівники на Театральній», регулярно приходять у вихідні до згаданої станції метро, щоб відпочити, поспілкуватися і, звісно ж, потанцювати. Повномасштабне вторгнення поставило на паузу їхні зустрічі аж на 9 місяців. А коли в Києві стало безпечніше, організатори вирішили, що не варто більше сидіти вдома, треба підтримувати моральний дух одне одного. Тож танці відновилися з початку листопада. Хтось приходить сюди потанцювати, хтось – покращити настрій, поговорити зі знайомими. Зрештою, тут безпечно – в переходах можна знаходитися під час тривоги: то ж танці тут тривають безперервно.
…На годиннику 17:00. У переході станції метро «Театральна» лунає естрадна музика, збираються групками люди. Місце, де сьогодні будуть танці, спеціально обладнане для цього – встановлені лавки, вмонтовані вішаки для одягу, на стіні інсталяції із зображенням нот.
Люди старшого віку потроху підходять, вітаються одне з одним, щось розповідають і готуються до танцю. Баяніст Ігор Олійник налаштовує свій інструмент і тихенько видає перші звуки. А його колега Світлана Цвинтаріцька, яка тут співає та б’є у бубон, поправляє своє народне вбрання, яке сьогодні надягла спеціально для виступу.
«Останній раз перед війною ми збиралися тут 20 лютого. Потім наші зустрічі перервалися на невизначений час. Хтось із відвідувачів виїхав, хтось залишився у Києві та не знав, що робити далі, – каже вона. – Ми, звісно ж, підтримували зв’язок, відчували, що нам усім дуже не вистачає оцих зустрічей. Однак думали, що співи і танці тепер не на часі».
Світлана з дитинства пов’язана з музикою. Тому порадилася зі своїм колегою-баяністом і вирішила відновити танці в переході метро. Люди радо відгукнулися і почали активно приходити.
«Кожен робить свою роботу: хтось донатить, хтось сітки плете, а ми отак підтримуємо одне одного, – веде далі Світлана. – Люди хочуть розвіятися, поспілкуватися».
Жінка бере до рук інструмент і разом із баяністом починає грати та співати першу пісню. Танцювальний майданчик поволі заповнюють люди старшого віку. Чоловіки запрошують жінок до танцю. А кому чоловіка до пари не вистачає, кличуть танцювати подруг.
Проте багато чоловіків та жінок стоять збоку, сидять на лавках, уважно спостерігаючи за тим, як витанцьовують їхні ровесники, спілкуються.
Ніна Гребенюк і Катерина Іванівна щось обговорюють. Признаються, що вже майже 15 років у вихідні приходять потанцювати, побачитися з друзями.
«Я сьогодні завітала, щоби просто подивитися. Танцювати щось не дуже хочеться, бо в мене зять на війні, у Бахмуті. Онук теж воює, тому настрою зовсім немає», – пояснює пані Ніна.
«Влітку ми ходили у вихідні танцювати в Гідропарк, а взимку переходили сюди, – доповнює її Катерина Іванівна. – Приходжу сюди, бо вдома самій нічого робити, почуваюся як у клітці. А тут можу поспілкуватися, як кажуть, і людей побачити, і себе показати».
У червоних шароварах, вишитій сорочці та козацькій шапці походжає 84-річний Олександр Іванович. Спілкується, танцює, запрошує до танцю випадкових перехожих.
Цей чоловік відвідує танці вже понад 20 років. Раніше був учасником хору, працював на будівництві, але цікавитися мистецтвом ніколи не переставав.
«Приходжу, бо хочу і потанцювати, і поспівати, – розповідає він. – У такий спосіб ми піднімаємо козацький дух народу, допомагаємо здобути перемогу як тільки можемо».
Тим часом на танцювальному майданчику кружляють люди, танцюють і парами, і всі разом. Хтось із жінок навчає інших певних танцювальних рухів, показує, як правильно переступати, кружляти.
81-річний Володимир Васильович теж не сидить на лавці – танцює, щоправда, час від часу відходить убік, щоби перепочити.
Розказує мені, що змалечку любив музику, мріяв навчитися грати на якомусь інструменті. Проте через брак грошей втілитися його мрії не судилося.
«Жалкую, що в молодості не зміг навчитися танцювати і співати, хоча й міг. Пам’ятаю, як, бувало, стану біля оркестру, і мені вже нічого не треба, стою і слухаю, – згадує чоловік. – У 16 років я пішов працювати помічником столяра. Дуже хотів заробити грошей на баян. Мама погодилася, я отримав зарплату, але на курсах треба було платити п’ять карбованців за годину. Такої розкоші ми собі тоді дозволити не могли, бо якраз зводили будинок».
Однак Володимир Васильович втілив свою другу мрію – став водієм. Має понад 50 років стажу, працював на автоперевезеннях.
«У 2018 році померла від раку моя дружина. Я був дуже засмучений. І от знайомі порадили прийти сюди. Так я й почав регулярно відвідувати ці зустрічі», – пояснює він.
«Твоє місто» не перестає спостерігати за дійством, яке триває вже півтори години. Хтось так і стоїть, підперши стіну, і дивиться на танцівників, що кружляють під музику, а хтось не пропускає жодного танцю, вистукуючи ногами в ритм мелодії. Як тільки музика закінчується, пари розходяться і звільняють танцювальний майданчик. Весело спілкуються між собою, знайомляться, діляться новинами. Буквально дві хвилини перерви, і знову починається мелодія. І знову охочі до танців шукають собі пару. І знову виходять на майданчик.
Попри важкі часи, танцівники на «Театральній» збираються й досі, щоби потішитися самим і потішити оточення, доводячи, що навіть у складних ситуаціях можна знайти радість і підтримку.
Анастасія Коваль
Фото - Роман Попов
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.