П'ять років підготовки, чотири різних проєкти, саботаж комуністів та соціалістів і компроміси – саме такою була робота депутатів Верховної Ради над проєктом Конституції України, розповідає Tvoemisto.tv народний депутат I – VI скликань із Львівщини Ярослав Кендзьор. Він задокументував увесь конституційний процес із 1992 року на більш ніж десяти тригодинних VHS-касетах.

Передісторія прийняття Конституції

Щоби зрозуміти, в яких умовах ухвалювали нову Конституцію України, варто знати передісторію. На початку 1992 року була створена Конституційна комісія, тому що є незалежна держава і, ясна річ, їй потрібен «паспорт», тобто Конституція. Її створили після президентських виборів і референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності.

До Конституційної комісії тоді ввійшли президент Леонід Кравчук, голова Верховної Ради, група депутатів, поважні юристи та вчені. Це була така комплексна комісія, якій доручили готувати проєкт нової Конституції для нової Української держави і щонайшвидше вийти на її ухвалення Верховною Радою. 

Але цей процес роботи Конституційної комісії затягували з різних причин. Ми дійшли до дуже неприємного стану: минав рік за роком, уже всі практично колишні радянські республіки, які відновили свої держави, спромоглися ухвалити нові конституції, лише ми, українська Верховна Рада, затягнули цей процес завершення українського державотворення.

«Бабралися» навколо Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, змінювали статтю про провідну роль комуністичної партії Радянського Союзу, з проблемами вилучали її з тексту Конституції. 

Проте нова держава, чи відновлена Українська держава, вимагала цілком нової Конституції.

Коли ми щось вилучали з Конституції УРСР, то, звичайно, щось доповнювали, але її гармонія порушувалася. Одні статті суперечили іншим. 

Доконечно потрібно було ухвалити нову Конституцію. В той час було багато турбулентностей, які відволікали від серйозної планомірної роботи Конституційної комісії. Економічна криза, вимога зміни уряду Фокіна, вимога дострокових виборів Верховної Ради і президента. 

Зрештою, на тлі економічної кризи в 1994 році Верховна Рада ухвалила рішення про дострокові парламентські вибори. Кравчук теж на них погодився. За результатами дострокових парламентських і президентських виборів у новий парламент ІІ скликання 1994 року знову пройшла комуністична більшість. 

Президентом також став виходець із цієї когорти технократів-комуністів, партійний активіст, парторг Дніпропетровського заводу «Південмаш» Леонід Данилович Кучма. Верховну Раду очолив соціаліст Олександр Мороз, його першим заступником став Олександр Ткаченко – вірний боєць комуністичної партії України, хоч і забороненої на той час. Другим заступником голови Верховної Ради був Василь Дурдинець. Ліві мали абсолютну перевагу в сесійній залі та ліве керівництво. 

Маючи більшість у Верховній Раді, Олександр Мороз ініціював скасування трьох постанов Президії Верховної Ради, які були прийняті одразу ж після ухвалення Акта незалежності ще в 1991 році. Постанови Президії Верховної Ради мали право закону. Це був найвищий державний орган у час, коли сесія Верховної Ради не працювала. Членами Президії були голови комітетів і керівники парламентських фракцій. Вони складали Президію Верховної Ради на чолі з головою Верховної Ради. 

Перша постанова Президії Верховної Ради від 26 серпня 1991 року була ухвалена на підставі документів, які були надані керівництвом Львівської обласної ради. Це були телетайпограми (електромеханічна друкарська машинка, яку використовують для простого текстового листування через найпростіший електричний канал. Використовувалася в доінтернетні часи – Ред.), які були арештовані в міськпартії Львова та в райкомах партії. Ці листи надсилав перший секретар ЦК компартії України Станіслав Гуренко, в яких зобов’язував партійні організації Львівської області підтримувати ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР – самопроголошений орган влади у Москві, не передбачений Конституцією СРСР, створений 18 серпня 1991 року з метою збереження СРСР шляхом усунення від влади президента Михайла Горбачова, дії якого учасники комітету розглядали як неконституційні – Ред.). Такі самі телетайпограми він надсилав усій структурі КПУ.

Гуренко дублював депеші, що йшли з Москви від групи ГКЧП, які вимагали категоричної підтримки партійних організацій та партійного активу всіх рішень ГКЧПістів. В Україні вони йшли за його підписом. А у Верховні Раді ми отримали ці документи, бо на заході України на виборах перемогли рухівці і передали їх нам.

Це було зазіхання на наявний державний лад, державну владу. Це був документ, який засвідчував повну підтримку ГКЧПістів, і тому на підставі цих документів Президія Верховної Ради 26 серпня, на другий день після прийняття Акта незалежності, ухвалила рішення про тимчасове припинення діяльності комуністичної партії України. 

Телетайпограми від Львівської обласної ради підсилили такі самі документи з Івано-Франківська, Тернополя та кількох східних областей. Тож діватися Президії було нікуди, треба було реагувати миттєво. 28 серпня 1991 року вона змушена була ухвалити рішення про припинення діяльності компартії. 30 серпня була третя постанова, яка розпоряджалася націоналізувати все майно комуністичної партії, банківських грошових вкладів, партійних видань. Компартія повністю припиняла свою діяльність.

Так ось, Верховна Рада ІІ скликання, яку обирали в березні 1994 року, оговтавшись від ГКЧПістського страху, що їй уже нічого не загрожує, 18 жовтня 1994 року скасувала всі ці три ухвали Президії Верховної Ради від серпня 1991 року. І партія знову отримала друге дихання. Новий голова фракції КПУ, генеральний секретар компартії України Петро Симоненко торжествував. 

Президентом став Леонід Данилович Кучма, навколо якого опинилися значні постаті з промислового середовища, так звані «червоні барони», «червоні директори». Він сам спочатку був парторгом, а потім керівником дніпропетровського заводу, військово-промислового комплексу. 

Тут виник серйозний конфлікт між президентом і головою Верховної Ради – Леонідом Кучмою та Олександром Морозом. Стара Конституція УРСР була розбалансована, всі функції гілок влади чітко не виписані. В країні вирувала економічна криза. Державі доконечно потрібна була нова Конституція. Але вийти на її ухвалення в 1994 і 1995 роках ніяк не виходило, бо в кожного було своє розуміння, через персональний склад Верховної Ради. Ліву частину парламенту влаштовувала Конституція УРСР з мінімальними правками. 

Держава, по суті, увійшла в цейтнот (шаховий термін, який означає гостру нестачу часу – Ред). Конфлікт між гілками влади, влада не функціонує як належить, фінансова, економічна, соціальна кризи, інфляція… В державі була біда. 

Проєкти Конституції

Пригадую, як ми сушили мізки, скільки розмов було про те, як вийти на ухвалення нової Конституції. Радикальна група комуністів на чолі з Віктором Мойсеєнком зареєструвала свій проєкт Конституції, яка підкреслено російською мовою називалася Конституция Украинской Советской Социалистической Республики. Він, по суті, переписав усю колишню конституцію – радянської України, і все. 

В Леоніда Кучми був свій варіант, де, звісна річ, йому, як президентові, хотілося мати Конституцію, яка передбачала як форму правління президентсько-парламентську республіку. 

Конституційна комісія, яка напрацьовувала текст Конституції, розглядала як варіант парламентсько-президентську республіку. Тобто ми мали десь чотири варіанти проєктів Конституції, і кожна група робила все можливе, щоби протягнути свій варіант.

Конституційна угода між парламентом і президентом

Держава була просто паралізована. Щоб хоч якось виписати функції та повноваження гілок влади і запустити державний механізм, президент Кучма вніс у грудні 1994 року на голосування Верховної Ради проєкт закону «Про владу», щоби Кабінет міністрів, Верховна Рада, президент знали свої функції, обов’язки і відповідальність. Цей закон мав працювати до ухвалення нової Конституції. 

І близько 226 голосів ми не могли набрати: ті, що розуміли, що Україні потрібен такий закон, який би хоч якось впорядкував українську владу, визначив її повноваження і відповідальність до ухвалення нової Конституції. 

Це була законодавча ініціатива Адміністрації президента, фактично самого Кучми. Він долучив до цього юристів, і найбільше повноважень цей закон давав саме президенту, з чим ніяк не могла погодитися ліва частина, яка була за «совєцкую власть». 

Після всіх зусиль, дискусій, сварок і важелів впливу, які мав Кучма як глава держави, мав впливи на промислову сферу, аж 18 травня 1995 року Верховна Рада з проблемами, але знайшла 226 голосів і ухвалила цей закон. Однак цей закон не міг набути чинності, тому що йому треба було «розчистити дорогу» для реалізації, змінити кільканадцять статей старої радянської Конституції. А для цього потрібно було 300 голосів. 

Кучма перебував у цілковитій безнадії. Проте треба було щось робити. Отож він у кінці травня 1995 року вийшов зі зверненням до українського народу, констатуючи, що в Україні криза, що Україна котиться від безвладдя у прірву через позицію лівих, та ініціював плебісцит – консультативний референдум. І призначив його на 28 червня 1995 року з одним питанням – «Кому ви довіряєте – президентові чи Верховній Раді?».

Мабуть, сподівався, що отримає для себе позитивний результат: народ скаже, що довіряє йому через те, що він звинуватив лівих у продукуванні напруги в суспільстві. Радше за все думав, що, маючи волю народу, він матиме можливість розпустити Раду і вийти на нові дострокові вибори Верховної Ради України. 

Тоді, пригадую, ми, депутати, окрім комуністів, декілька людей від соціалістів, представники восьми фракцій, фракція Народного Руху України, Демократичної партії та ще шести партій, 30 травня 1995 року дійшли порозуміння. 30 травня від імені восьми фракцій Віктор Омеліч виступив з трибуни Верховної Ради з узгодженою заявою про готовність восьми фракцій підтримати проєкт закону «Про владу», який вніс Кучма, щоб обійти зміни до старої Конституції, бо 300 голосів ми все одно не набирали. 

Ми запропонували таку форму, як конституційна угода. Тобто малу Конституцію, яка діє тимчасово, один рік, але дуже спрощено і конкретно розписує функції української влади. В цій конституційній угоді, так ми її називали, було розписане все: зобов’язання президента, Верховної Ради, судової гілки влади і Конституційної комісії впродовж одного року, до червня 1996 року, щоби закінчити опрацювання проєкту Конституції і вийти в сесійній залі на її ухвалення.

7 червня 1995 року Леонід Кучма у Верховній Раді підтримав нашу ініціативу, і таким чином ми мали б вирішити наші проблеми на рік.

Про прийняття Конституції 

Це проєкт Конституції, з яким я сидів із 27 на 28 червня в сесійній залі. Тут я собі позначав, починаючи з преамбули, скільки голосів набирала та чи та стаття. Кожне слово, кожне речення, кожна кома-крапка мусили набрати 300 голосів як мінімум. Зачитується речення, якщо не проходить, то його починають обговорювати. Як це все непросто давалося. Це була не просто напружена атмосфера, а суцільні нерви.

Перше речення: «Ми – український народ, громадяни України всіх національностей, виражаючи свою суверенну волю…» Уже з приводу ось цього формулювання «Ми – український народ» точилися баталії. Комуністи стояли на смерть за формулювання «Ми – народ України». Ми, рухівці, акцентували на тому, що це за народ. Ми ж не кажемо «народ Польщі» чи «народ Франції». Народ – це розмита маса. Ми визначаємо, хто цей народ – український народ. Йшли години на те, щоби відстояти це формулювання. Для них тут пахло націоналізмом, а вони ж буцімто були інтернаціоналістами, для них це було неприпустиме. 

Далі ось це: «Усвідомлюючи відповідальність перед Богом, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями…» Комуністи знову нам закинули, мовляв, до чого тут Бог. Релігія ж відділена від держави, казали вони і наполягали на тому, щоб це викинути. Ми казали, що ми – християнська держава, що в нас мільйони людей ходять до церкви. 

Стаття 10, яка визначає мову: «Державною мовою в Україні є українська мова». Перше голосування – 238 голосів. Де там до 300… 

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

І тут години дві-три ми «товклися» на цій статті, допоки зберегли її. Не голосувала частина комуністів. Ми мусили записати, що «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин» – без цього не прийняли б. Хоча російська мова – теж мова національної меншини, чомусь немає польської мови, угорської. Мусили піти на цей компроміс, бо не голосували – і все. 

Зараз я вношу свою пропозицію, що в зв’язку з цією страшною війною, яку Україна переживає, коли ми зараз чистимо все, що нас пов’язує з московією, з російською федерацією, то мусимо скоригувати, підчистити 10 статтю Конституції, викинути «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської». Натомість залишити «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин».

Про прийняття 20-ї статті про державні символи та про Крим

Прийняття Конституції було завершальним етапом проголошення незалежності, їх неможливо розглядати окремо. Конституція – це продовження формування держави. 

Лише о 7:02 ми набрали 302 голоси, щоби прийняти 20 статтю про державні символи. І тоді ж у пакеті прийняли про статус Криму. Працювали до 9:30. Я як журналіст весь цей процес фільмував на камеру, тому в мене дуже багато кадрів усього конституційного процесу.

Євген Марчук зіграв колосальну роль, висловлював дуже натхненні промови: 

«Нас просто не зрозуміють, що ми за п’ять років міняємо фундаментальні прикмети держави. На нас будуть дивитися. Герб – ми що, відмовляємося від держави князя Володимира, яка тисячу років тому? Герб не винуватий у тому, що він пройшов через всі роки громадянських воєн. Хто має щось проти князя Володимира?» – казав він.

Ліві ж відповідали, що не розуміють, чим поганий герб радянської України. Він же ж красивий, там колоски, серп і молот.

Виступали й соціалісти. Наприклад, наш посол у Лівані, який говорив російською, але неочікувано нас підтримав. Для нас це була несподіванка, бо він був близький до Мороза – члена соціалістичної фракції. Казав, що Україна втратить престиж, якщо постійно змінюватиме державні символи, що важливо зберегти Тризуб і синьо-жовтий стяг.

«Открывается посольство, и я должен представлять интересы Украины с ее символикой. И я, как представитель определенных взглядов, над посольством вешаю наш украинский флаг, и там, за границей, никого не интересует, какая у нас история, какие у нас символы. Они сразу нас воспринимают с такими, как они есть. И вот это для них есть символом Украины. И сегодня я возвращаюсь в посольство, то я начинаю что? Снимать флаг? И тогда меня сразу начинают спрашивать: у вас премьеры каждый год меняются, символика меняется – вы там государство или что вы вообще представляете? Не ворошите этого прошлого, давайте воспринимать настоящее так, как оно есть», – сказав посол.

Були й такі, яких гидко було слухати. 

«Нам необходимо искать компромисс. По 10 статье, по языку, мы в действительности уступили вам почти полностью. То, что мы получили, это почти ничего. Поэтому давайте разделять грешное и праведное. Давайте скажем честно: да, трезубец – исторически зафиксированный символ на печатях Владимира святого, но знамя, какое вы предлагаете, сине-желтое, имеет совершенно другую историю и относится не к Киевской Руси, а только к Галичине», – казав один депутат із Донецька.

А, наприклад, міністр юстиції жорстко й активно лобіював саме українські символи:

«Можливо, сьогодні я виголошую останню промову як міністр юстиції, але я не боюся цього. Я хочу як міністр юстиції мати Конституцію правової демократичної держави. Я хочу, щоби ви, шановні комуністи, соціалісти, демократи, рухівці, незалежні, проголосували і показали, що ви більші патріоти, ніж міністри, яких нема сьогодні, які сьогодні сплять. Голосування за державні символи – це голосування за саму Українську державу. Якщо ви прихильники парламентаризму, то доведіть це!»

Ми дійшли до 290 голосів, а це вже була друга година ночі. Кучма грав свою роль до години третьої-четвертої. Побачив, що навряд чи варіант Конституційної комісії приймуть, і тримав напоготові свій варіант. Не вірив, що тут буде ухвалена Конституція. Кучма вже підготував два укази: перший – про розпуск Верховної Ради у зв’язку з неможливістю ухвалення Конституції, другий – про референдум, на якому планував ухвалити варіант Адміністрації президента. А головою Адміністрації тоді був Вітя Медведчук. 

Його варіант – це суто президентська республіка. Мова, символіка для нього були не дуже важливі. Ясна річ, що російська мова там мусила бути. Двопалатний парламент, бо він розумів, що це підсилювало його повноваження, його владу, тому що в його варіанті Конституції представники верхньої палати мали бути призначені ним, главою держави. Представники від областей, по два чи по три, мали бути «його» людьми. Тоді він мав би половину «свого» парламенту, яка має право вето на рішення нижньої палати – загальнообраних депутатів. 

Ця інформація вже проникла в сесійну залу, і Олександр Мороз просив проголосувати за 20 статтю. Казав, що не має права цього говорити, знає, що втрачає авторитет, бо агітує за українську символіку. Але пішов на це, бо розумів, що якщо 28 числа не буде ухвалена Конституція, то Кучма розпустить парламент, адже той не може нічого доброго зробити. Відтак нові вибори, і Кучма винесе свої варіанти Конституції разом із виборами на референдум. Ясна річ, що влада сформує дільничні комісії, окружні і намалює результати референдуму, які захоче. 

Мороз зрозумів, що перебуває на краю: або він стане батьком Конституції, який все-таки проведе її через Верховну Раду, або закінчить свою політичну кар’єру. 

«Я прошу своїх колег, я розумію, що це для мене втрата, але підтримайте, ставлю на голосування», – сказав він.

Його заклик додав аж один голос. Було 290, а стало 291. Зрештою, розділ про Крим протягнули в пакеті, бо інакше взагалі слухати не хотіли.

Ми врятували символіку, але ввели троянського коня, визнавши і узаконивши конституційно Автономну Республіку Крим, яка в проєкті була просто Кримською автономією. В підсумку отримали 321 голос.

Вийшло половинчасто, щоби не затягувати, адже дискусії обірвали. Ми погодилися, що герб – Тризуб, малий, великий, казали, що ухвалимо колись конституційним законом гімн «Ще не вмерла України», бо так воно десь історично склалося. Була пропозиція «Ой у лузі червона калина», але текст надто поетичний. «Ще не вмерла України» більш наближений до пісні, яка возвеличує Україну, показує її драматичний шлях.

Якби не депутати від Галичини та рухівці, то Україна пропала б – такими затятими були комуністи. 

Про закладені «бомби» в Конституції 

Тут таких закладених «бомб» дуже багато, які спрацювали через 30 років. Наприклад, 10 розділ Конституції – «Автономна республіка Крим». У проєкті Конституції він називався «Кримська автономія». 

Це була звичайнісінька область, але велика депутатська група звідти, за винятком двох людей, була «червона» – члени фракції комуністів і соціалістів. Означення цього розділу в Конституції «Кримська автономія» їх абсолютно не влаштовувало. Вони вимагали адміністративний статус конче такий, який ухвалила в 1990 році Верховна Рада, бо це була звичайна область – як Львівська, Запорізька чи Волинська. 

Коли в Криму почалися сепаратистські рухи, то Леонід Макарович наполіг на  піднятті статусу Криму з області до автономії. Це його заслуга, бо в нього були свої аргументи: йому не раз телефонував Горбачов, він отримував численні листи, що в Криму таке робиться, що статус потрібно піднести до автономії. Тоді це не була проблема. Він вніс це у Верховну Раду, де домінували комуністи, і все – у листопаді 1991 року Верховна Рада підняла статус Криму. 

У 1996 році ми хотіли повернути Криму попередній статус, бо ж ми його виокремили в розділ, не кожну область так виокремлювали, тільки зазначали переліком. Уся фракція комуністів на чолі з Петром Симоненком була категорично проти. 

Було дуже багато проблем, коли ми вийшли на розгляд 20 статті, яка визначала символіку Української держави. Комуністи були категорично проти і не хотіли слухати. Герб – ще сяк-так, і то з проблемами, але всі знають, що це знак Володимира Великого. До синьо-жовтого прапора хотіли додати ще червоного або малинового або залишити радянський прапор. Комуністи всюди пропихали червоний колір – символіку партії. Перше голосування набрало 251 голос, а треба було 300. 

Комуністи хитро зробили: вимагали в пакеті розглядати 20 статтю і 10 розділ про Крим. Напевно, це була продумана тактика. Вони не голосували за 20 статтю, бо розуміли, що для нас символи Української держави надзвичайно важливі, що без них ми не будемо голосувати, що ми стоятимемо на своєму. Тож вирішили поставити на 10 розділ, на Автономну Республіку Крим, і ми були змушені це прийняти. 

По суті, за те, що ми маємо саме цей герб, гімн і прапор, ми заплатили Кримом. Ми заклали «бомбу», хоча розуміли, що колись вона неодмінно вибухне. Перша сепаратистська «пожежа» сталася там уже в 1992 році під час розділення Чорноморського флоту. Друга «пожежа» виникла в 1995 році, коли президентом АРК був Мєшков, який намагався організувати псевдореферендум для проголошення відділення від України. У 2003 році був конфлікт із росіянами через острів Тузла. Ну і в 2014 році відбулася анексія півострова. 

Про те, як у Львові сприйняли прийняття Конституції

Це було надзвичайне свято. Пригадую, як приїхав у суботу до Львова, в неділю поїхав на Сокальщину, бо йшов у Верховну Раду від Сокальщини, пішов на Службу Божу у Великих Мостах, і в кожному селі, в якому зупинявся, мене носили на руках. Важко передати настрій людей. У яке б село не заїхав – всюди брали мене на руки, гойдали, підкидали. Це було торжество. Люди розуміли, що державі потрібна своя Конституція. 

За оцінками західних політологів і аналітиків, українська Конституція була дуже прогресивним документом на той час. Такі оцінки були від усіх європейських інституцій.

Звичайно, тепер ця Конституція вимагає певної корекції, тому що минуло вже 26 років, змінилося дуже багато всіляких обставин у світі, а Конституція мусить бути в гармонії з сьогоднішніми завданнями та перспективами. Це добре, що з ініціативи Петра Порошенка внесли положення про рух України до повноправного членства в Європейському Союзі і в НАТО.

Про те, що варто було б змінити у Конституції

Визріло багато питань, і Конституційній комісії треба серйозно попрацювати. Я ввійшов у політику в далекі 1960-ті, відбув шість каденцій у Верховній Раді. Таких депутатів є кілька, і мені соромно читати 10 статтю, де є потурання російській мові. Треба негайно це змінити. Я сумніваюся, що ця Верховна Рада може це зробити, але загалом це можна змінити за дві сесії.

Що стосується Криму, то варто було записати в Конституцію національну автономію кримськотатарського народу. Про це вже були розмови, але чомусь депутати досі вагаються. Не може бути територіальної автономії. Автономію може мати корінний народ Криму – кримські татари. Ще світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл казав, що ми будемо ініціювати національну автономію кримських татар, коли в нас, у рухівців, зав’язалися контакти з Меджлісом, з Мустафою Джемілєвим і Рефатом Чубаровим. Я свідок того, це мої близькі друзі. Це буде логічно і виправдано. 

Зміни потрібні і в державному устрої, бо відбулася територіальна реформа місцевого самоврядування, перейменування областей. Особливо варто підсилити європейські напрямки розвитку України, що ми закладаємо в Основному Законі. 

«Топчуться» по Конституції всі кому не ліньки. Коли згадую, як президент після свого обрання прийшов у Верховну Раду і, поклавши руку на Пересопницьке Євангеліє і на Конституцію, клянучись дотримуватися букви і духу найвищого Закону країни, яку він очолює, бо він, за законом, є гарантом дотримання Конституції, тут же в 2019 році з покладеною рукою на Конституцію її порушує – оголошує розпуск Верховної Ради, не зазначивши жодного пункту з 90 статті Конституції. Якби він читав її перед тим, як клястися, то запам’ятав би, що там є три обставини, наявність однієї з яких дозволяє йому як президентові розпустити парламент. 

Про російсько-українську війну

Моє покоління, переважна більшість, і ті люди, які добре знають історію московії та взаємини московії зі своїм сусідом – Україною, були переконані, що війна буде. Був переконаний у цьому і В’ячеслав Чорновіл. 

Принагідно нагадаю: коли ми ухвалили Акт незалежності 24 серпня 1991 року і о 21:30 вийшли з сесійної зали втомлені, невиспані та голодні, бо з 19 числа тривали перипетії, то перебували у великій тривозі: незрозуміло було, чим закінчиться ГКЧП. 

Війна мусила бути. Мені здається, що дуже влучно про це сказав Чорновіл. Коли ми покинули сесійну залу, то зайшли в ресторан, що поруч із ВР. Кожен вставав і проголошував тост. Усі щасливі, говорили, що ми молодці, що без жодної краплини крові здобули незалежність, відновили її. І от уже близько опівночі встав Чорновіл і сказав, що поділяє нашу радість і теж тішиться, що ми зробили велику справу, але є історична практика, яка проявляється в абсолютній більшості випадків, стає аксіомою – що свобода, незалежність, здобута без жодного пострілу, в такий спосіб не цінується і є дуже вразливою.

Ми ще за свою незалежність мусимо заплатити великою кров’ю, великими жертвами, бо росія, московія, ніколи не погодиться з тим, щоби Україна стала воістину незалежною державою.

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.