Війна, що перестала бути грою. Уривок з книги Андрія Мероника

729 0
Як переживали перші дні війни українці, чого боялися, до чого готувалися, що робили і відчували, дізнавайтесь з спецпроєкту «Читанка з Твоїм містом»

Tvoemisto.tv продовжує розповідати про новинки українських видавництв на найактуальніші теми. Сьогодні це щоденник війни, яка триває в ХХІ столітті в центрі Європи – «24.02» Андрія Мероника, математика і дослідника, підприємця і волонтера, від «Видавництва 21». Книга складається з основи – записів автора – і збірки історій українських волонтерів, підприємців, лікарів, журналістів, блогерів, артистів. У ній описано те, що сталося з молодими людьми, які раптом опинилися посеред війни, почуття, які вони переживали, коли недалеко від них гриміли вибухи.

«Все життя мене та моїх друзів оточувала «гра у війну»: в ранньому дитинстві ми воювали зеленими пластмасовими солдатиками, потім бігали у «войнушки» з дерев’яними автоматами, далі вибудовували стратегічні операції на комп’ютері, а в часи студентства «мочили» один одного в «контру» і напам’ять знали калібр кожної віртуальної зброї та її характеристики, – пояснює Андрій Мероник. – У 2014 для декого із нас вона набула більшої реальності. А 24.02.2022 війна безцеремонно увірвалася в наші життя, перекресливши червоним маркером слово «гра».

Із книги ви дізнаєтесь як почалася війна, що робили, куди тікали і про що думали українці. Чого найбільше боялися, як боролися із ворогом і, мимоволі, допомагали йому. Що відчували військовослужбовці на передовій, блокпостах і в тилу. Про брак ліків та хліба і те, як жилося літнім та незабезпеченим українцям. Про легенди, як цигани вкрали танк, гопники «віджали» БТР, мародерів примотали до стовпа і гамселили по дупі. А також про тварин, волонтерів, диверсантів, міфи та «полювання на відьом».

«Твоє місто» публікує два уривки видання: перший – історія лікарки, яка волею випадку не загинула і другий – про 24 лютого, яким його пам'ятає автор.

Анастасія Пристая

– Зайчику, Байден сказав, що буде війна. Що робити?

– Та нічого особливого. Як почнеться, то я піду на роботу, в кардіохірургію, а ти поїдеш до моїх батьків, на Закарпаття.

– Пф-ф-ф. Та щас. Я взагалі-то теж хірург, якщо ти забув! Чого це я повезу свої лапуськи кудись? Вони й тут знадобляться. Поїдемо вдвох у лікарню. Разом завжди краще.

Коли о 5.30 проклятого ранку зателефонував наш друг, ми повірили не відразу: «Андрію, ти здурів, так? Які вибухи? Спи давай». Другий дзвінок: «Та блін, Настя. Я тобі кажу, почалося. Війна!». Ех, ну, що ж. Навіть трошки легше, як не дивно. Ми так давно чекали феєричної сраки, й от вона. Тут як тут.

Манатки в руки – й у машину. «Тривожні» рюкзачки зібрані давно. Перша сирена наздогнала вже дорогою в лікарню. Настрою не додала, ніде правди діти.

А далі минали тижні. Лікарня стала повноцінним домом. Приходили поранені, приїздила гуманітарна допомога, проводили навчання із сортування й усіляких медичних штук. «А цю кімнату виділяємо для поранених із чорною карткою (чорна картка – ознака пацієнтів, на яких чекає неминуча смерть)… Хай стоїть порожня». Навколо виросли блокпости, приїхали й осіли військові. Короткочасні вилазки на найближчу бензоколонку по шоколадки, сигарети й заморожені сосиски тішили більше, ніж вояж на курорт.

Ночі в бомбосховищі, у теплому спортивному костюмі та зимовій курточці. Пару разів прокинутися, піднятися сходами до виходу, впіймати трішки інтернету, почитати новини про Чернігів. Прикордонне місто, де я виросла й де зараз мешкають мама, тато, бабуся і малесенький песик Пончик. На сусідній від них будинок упав літак. Пара метрів, така нікчемна відстань, але відділила мене від осиротіння. Мда.

З початку другого тижня виявилося, що в Києві немає перенавантаження лікарень. Ну, ок, буду волонтерити. Медичний блог, розвинений у довоєнний час, не міг простоювати. Збір коштів, пошук тепловізорів, дронів, броників, касок… Батько в ЗСУ Чернігова, потреби бійців відомі. Справа пішла! Правду кажуть, що люди звикають до будь-яких умов.

Одного дня я поверталася з волонтерського центру, саме на межі початку комендантської години, десь о 19.30. Сутінки, теплий салон автомобіля, Тарас Чубай веселенько співав свій «Водограй» із динаміків, хороша вільна дорога… Спокій і приємна втома. Наче й нема війни. Озирнулася і звернула увагу, що їду повз тютюнову фабрику. Гм, недалечко від лікарні. Там чекає коханий чоловік, вечеря, безпечне сховище. Заїхала на територію, припаркувала машину. Зателефонував батько, трохи поговорили: «З мамою все добре, бабуся взагалі молодець, пес – задоволений життям, як ніколи!». Хух. Живемо. Занесла важелезні пакети в ординаторську, придбала на замовлення хлопців кока-коли. Жаль, що вона не продається в каністрах. Як зручно було б!

Блим-блим! Повідомлення в телеграмі: «Зустрічаємо швидку, поранення, всі по місцях». Вечеря почекає.

За пару секунд на першому поверсі зібралася бригада. Пацієнтка, 30 років. Дівчина з кулею в голові. Пара хвилин на огляд… Чорна картка. Клінічна смерть. Ось і все.

Супровід розповів: евакуювались із Чернігова, їхали повз тютюнову фабрику в легковій машині. З лісу почали стріляти. Усі проскочили, а вона не встигла. Це трапилося десь за 15 хвилин після того, як тою дорогою їхала я, 30-річна чернігівчанка.

Чоловік не розмовляв години дві, а потім заборонив мені їздити містом після 16.00. Тільки коли світло, тільки за необхідності. Добре, звісно, без питань!

Не знаю, чи боляче вмирати, проте точно знаю, що боляче залишатися. Залишатися наодинці зі своєю втратою.

Ця війна в кожному українцю залишить діри: або від куль та осколків, або від шматків відірваної душі. Хтось помре, а хтось залишиться. Головне, не зашпаклювати ті діри прощенням. Треба вчитися носити їх, як ордени. І ніколи, ніколи, ніколи не забувати.

Зараз 13.49

На вулиці була похмура погода – саме така, що добре личила цій даті: 24.02.2022.

Учора в мене вперше за три роки боліло серце. Так, авжеж, я знайшов дуже багато пояснень, чому так сталося й чому воно боліло. Але коли сьогодні о 4.30 ранку я прокинувся від звуку вибуху, то справжня причина виринула сама собою, і не вірити в неї я не міг...

...Істерично потягнувся за телефоном – вимкнений. Почав вмикати. Заходжу в месенджер і бачу приблизно 20 вхідних повідомлень від близьких, друзів і просто знайомих… Умить мені все стало зрозуміло, пульс почав динамічно й неконтрольовано зростати... Щось просвистіло…

Я кілька разів був на авіашоу й точно знав, що це за звук. Винищувач, СУ-скількись-там.

«Ок, зберися», – сказав я собі й почав відкривати повідомлення одне за одним.

Почалося вторгнення. Фото й відео вибухів у месенджері, знімки наслідків вибухів у всеможливих правдивих і брехливих ЗМІ й… вибухи за вікном: гучні та потужні.

Я почав тепло вдягатися і ще не знав, коли й куди піду...

За вікном знову бахнуло. Хоча було темно й доволі рано, на вулиці вже метушилися люди біля автомобілів, усі кудись поспішали. «Тікаєте», – подумав я і засумував.

Усе правильно: якщо ви не знаєте, як допомогти, то, мабуть, найкращим рішенням буде втекти. Утім, для себе я давно вирішив, що точну не тікатиму.

Пролунало ще кілька вибухів. Десь далеко побачив спалах...

І хоч у мене й був підготований «тривожний» рюкзачок, та все ж великих запасів провіанту я не мав.

Поки вдягав штани й кофту приходили сповіщення, що введено не просто надзвичайний стан, а аж воєнний.

«Треба встигнути в магазин, інакше скоро даватимуть продукти за талонами, й це вже буде геть інша пісня».

Mockup: Дмитро Тарадайка

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми - про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста– дивіться на нашому YouTube-каналі.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!