Івано-Франківський драмтеатр імені Івана Франка відкрив у Львові окрему гілку. Tvoemisto.tv запросило на розмову його гендиректора і художнього керівника, театрального режисера Ростислава Держипільського. В програмі «Акценти Твого міста» він розповів про те, чому в його виставах так багато гуцульських традицій; чому він не зміг працювати у Києві; як попри те, що ми «промахали», повернути російськомовних українців додому; чому держтеатри – не атавізм, а можливість робити якісні вистави і відкривати нових акторів.

Ростислав Держипільський – це людина, яка зробила з одного із периферійних театрів явище, яке збирає величезні зали. Був на вашій виставі «Гуцульське весілє». Спочатку виникло враження, ніби це якийсь трюк, що нас зібрали, аби просто показати традиційне весілля на сцені. В чому сенс? Але поступово ти не лише розумієш сенс, а й маєш катарсис у кінці, розумієш, для чого це все поставлене. Є в цій виставі момент, коли чуєш обрядову пісню ХІ століття. Часто кажуть, і мають рацію, що це війна за ідентичність. Я думаю про те, які шанси в наших ворогів, якщо наша справжня ідентичність – не позичена, не придумана, не вигадана – сягає тих часів, коли ще не було ні Москви, ні росіян. Це дуже важливий момент. Розкажіть про цю виставу. Про що вона? 

Всі знають, і я пишаюся тим, що я гуцул. Щоправда, по маминій лінії, бо тато з Львівщини. Насправді мене виховували баба і дід у високогірному селі Снідавка в Косівському районі. Там чисті тименні гуцули (тіменні, тобто тямущі, здібні – Ред.), які фактично розмовляли на гуцульському діалекті. Коли мені було півтора року, батьки залишили мене там і поїхали до Чернівців. Я з тими гуцулами ріс. І коли в шість років мене забрали, умовно кажучи, в цивілізацію, то батьки переучувати мене на літературну мову. Є справді багато відмінностей. Для прикладу, «ось тут» по-гуцульськи – «гесьди», «ось там» – «генди», і таких слів дуже багато. Я був як Мауглі, батьки не могли дати зі мною ради. Це щось таке моє, що прийшло з кров’ю. 

А вже коли я став трішки свідоміший, став актором, пробував робити перші режисерські кроки, то розумів, що питання гуцулів, яке моє найрідніше, питання ОУН-УПА, бандерівців на той час подавалося в лобовому, популістському, тупому ракурсі. Тепер я розумію, що це робилося дуже свідомо, щоби, навпаки, відбити охоту, бажання в молоді. Не секрет, що «гуцул» звучало образливо. Я декілька років жив у Києві. Тоді придумували якісь клички, і я свідомо казав, що «Гуцул» – це круто, це найкраще. Темпераментний, живчик, вітамін – «Гуцул» уміщує це все. 

Похвалюся: люблю здобутки, які мені Бог дає! Тиждень тому, коли ми вже організували львівську гілку нашого театру, я познайомився з Тарасом Лозинським, батьком Остапа Лозинського (Тарас Лозинський — український маляр, іконописець, колекціонер, куратор мистецьких видань, співзасновник Львівського Інституту колекціонерства українських мистецьких пам'яток при НТШ, член Наукового товариства ім. Шевченка. Помер 8 березня 2023 року, – ред.). В нього крута колекція, там є гуцульська кераміка. Мені пощастило бути в нього і бачити її. Він сказав таку фразу: «Ось, подивися, яке це круте. Це ХІХ століття, тоді закінчилася Гуцулія».  Я спитав чому, хоча сам теж вивів таку думку. Бо фактично «Гуцульське весілє» – це, умовно кажучи, друга серія, в мене ще є «Коляда та й плєс». Шухевич записав те, що було в ХІХ столітті, бо ХХ століття вбило дуже багато, радянська влада робила це свідомо... Бачите, ви зачепили мене за дуже болюче, я про це годинами можу говорити. 

Француз Альберт Кан, який був філантропом і розбагатів досить випадково – на біржі, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття робив дагеротипи, техніку кольорових знімків. Їх збереглося дуже багато, десятки тисяч. Люди, команда просто їздили, робили знимки, фільмували людей у різних національних строях за національними звичаями. Річ у тому, що ніхто ніде вже не носить тих строїв і майже ніхто не дотримується звичаїв, які збереглися в тому дагеротипному архіві. Воно стосується не тільки гуцулів, а буквально всіх.

Я знаю, що це моє, це моє джерело. Я розумію, що якщо доторкаюсь до чогось такого мого-мого, дуже справжнього, від того йде наче чиста вода, чисте повітря, через які можна транслювати й світові шедеври, Шекспіра, якого я надзвичайно люблю. 

Дуже коротко. Перше, в чому я хотів якось трансформувати Гуцульщину, це моя «Солодка Даруся», вона відома. Я хотів показати тему ОУН-УПА і власне  Гуцульщину, але не тупо, не плоско. Прем’єра відбулася в 2008 році. Дякую Марії Василівні Матіос, геніальній українській письменниці! Нещодавно вже відіграли 300-ту виставу. 

Я продовжив розгадувати ці свої коди. Кажу «свої» підсвідомо, звичайно, гуцулів, ну і свої, мабуть. Тоді ми відтворили дійство «Коляда та й плєс». Ви напевно знаєте, що в Криворівні є цей «плєс», він крутий. Отець Римарук та інші й далі це зберігають (Гуцульська коляда і «плєс» – самобутній різдвяний обряд горян. На Верховинщині це святкове дійство триває від Різдва до Йордана, воно внесене до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України – Ред.). Але я віднайшов там ще й багато інших колядок. У нас взагалі є колядки Київської Русі. Також свідомо поєднав і найдавніший вертеп – Галаганівський, який дійшов до наших днів. Тоді, як і згодом у «Гуцульському весілю», я зіштовхнувся з тим, що ми відродили і в чому його цінність. Це те, що було у ХІХ столітті. Умовно кажучи, це наукова праця, бо виставою це не зовсім можна назвати. І коли «Коляда» була, і потім «Весілє», я казав: «Хлопці, дівчата, навіть ви, молоді актори, вже будете це знати, далі понесете це своїм дітям, онукам, і воно буде жити. Бо воно справжнє».

Я дивувався із самого початку, роблять же просте – батьки благословляють дітей. Або оце перепеленання – люди в залі плачуть. Ну що це таке? Але я такий самий. Робиш щось справжнє, без жодних спецефектів, просто відтворюєш ХІХ століття. Я з жахом думаю, якби Шухевич цього не записав, цього б уже точно не знали. Бо навіть він писав, що гуцули в ХІХ столітті щось роблять, але вже не розуміють суті, просто лишилася форма. Вважаю, що то воно так зачіпає, бо я намагався відтворити справжнє, вбите у ХХ столітті радянською владою свідомо.

У 1999-ому, може, в 2000 році, я був дружбою на весіллі в Івано-Франківській області. Хоча це вже не Гуцульщина, але там уже горби починаються під Галичем. Деякі обрядові речі там збереглися дотепер. Наприклад, зрізання вершечків ялин.

Це теж був «капець», вибачте. Прем’єра «Гуцульського весіля» відбулася у Верховині. Нас запросили зробити її на Via Carpatia. Ми взяли такий середньостатистичний жеб’євський варіант, або верховинський, криворівнянський. Але в кожному селі це було по-іншому. Нам казали: «Ну чого ви взяли ялицю, там має бути сосна». А там має бути так, а там – три, а там – чотири... Я кажу: «Так, добре…» І дотепер приходять, і: «Нє-нє, як то він таке міг зробити?» Бо кожен вважатиме, що в його селі найправильніше, а все інше – пусте. Тож я до цього звик. 

Днями ще був відгомін дискусії про Маслєніцу. І знову то – слов’янське, а то – Колодій. Колись я читав про замітку в «Ділі» за, здається, 1870 рік. У ній сміються зі старого гуцула, який вирішив, що треба скупатися в ополонці на Водохреща, і це його вилікує. Але він від того захворів і вмер. У замітці автор вказує, що це дивна історія, і не може збагнути, звідки такі забобони беруться. 

Але як журналіст я знаю, що 30 років цей наратив просувався на рівні медіа і менеджерів медіа. Коли я був генпродюсером на НСТУ, в нас іще виходив «Ранок», який робив той самий Андрій Деркач, то ми не пустили програму, де мали розповідати про цілющі властивості води, коли занурюєшся в ополонку. І це було настільки важливо, що він зателефонував мені на мобільний і переконував, що цей матеріал має вийти.

Ви зараз зачіпаєте мої болючі теми, справді. Мої баба і дід були виселені. Село Снідавка, де я зараз пробую щось відродити, де в мене кавалок землі залишився, як і в «Коляді», звідки прадіда Якова виселили. Я приїжджаю зараз туди, і в мене мурахи по тілу бігають від розуміння, що я ходжу по землі моїх предків. Коли я був у Києві, то казав: «Бідні в Києві, а у мене в горах є своя полонина, свій ліс, свій потік». Це свідомо знищували найкращих! Напевно знали, що там є якась таїна, вони зберігають свою міць. Недаремно, бо знали, що в горах зберігалося щось не таке – сила нації. Таких багато було в Україні, в кожному районі. Просто гуцули через географічну віддаленість найбільше це зберегли. Я розумію це навіть за відтворенням того, що роблю.  

Гуцулів неможливо було вдягнути у шаровари. Вони були найбільш небезпечною частиною української культури, їх важко було рустикалізувати, підлаштувати під наративи русифікації й совєтизації.

Велика проблема гуцулів, яка була тривалий час болем для мене. Якщо ви ходили в гори, то могли бачити багато гуцулів із магнітофонами, з яких звучала «русская попса» і «русскіє пєсні». Чи слова… Це жахливо, бо навіть у мене купа русизмів. Розкажу, що я почув від того ж отця Римарука. Гуцули дуже добре вміють усе абсорбувати. Вони дуже уважні: те, що добре, враз узяли і подали як своє. Це дуже круто. Дивлюся на відродження ліжникарства. Хтось колись поїхав на один семінар – і вже гуні, ґуґлі, нові методики. «Всьо, то вже наше гуцульське, було тут споконвіків», – кажуть. Я теж так завжди кажу, що то все наше. Але, на жаль, вміли абсорбувати й погане. Я знаю, як це, коли ти твориш, іде якась енергія творчості, яка просто валить на тебе, і ти не можеш нічого із собою зробити. Але в той же час із космосу валить якесь сміття, непотріб. І я не знаю, хто мусив би мати таке сито, щоби відсіювати його геть. Тому ми можемо часто говорити про наших геніїв – Шевченка, Франка чи про те, як ми любимо часто шукати якісь вади в них, у того ж геніального Стефаника – мого земляка, в якого я просто закоханий. Тому гуцулів не можна повністю ідеалізувати. Але вони справжні. От ви кажете, що їх не можна уявити в шароварах. У Марії Матіос в «Буковій землі» дуже круто описано, як під час Першої світової війни був загін, який ніхто не міг викрити. Він називався «Чорти у червоних гачах». В них не було форми, та вони знали ці гори, і їх ніхто не міг перемогти. Це все знецінювалося. Знищили найкращих, цілими селами вивозили, як і всю українську націю. Але ми все одно відроджуємося, якась Божа сила в нас є, і ніхто нас не здолає. Нам це ще треба досліджувати, думати над цим.

Про знецінювання. Не тільки вас цікавить тема гуцулів, до неї звертаються й інші творці, митці в Україні. Щоправда, кажу це не без сарказму. Якось на заправці ми зупинилися пообідати, був увімкнений телевізор, і ми подивилися кавалок «прекрасного» фільму, який називається «Останній москаль», де все відбувається десь у Гуцулії… 

…де спаплюжене все, що можна.

Де нібито мають сміятися з останнього москаля, але реально сміються з гуцулів, висміюють їх. Може, інші цього не бачать, та мені це було так бридко! Я подумав: не можна собі уявити, щоби хтось зняв фільм, де тупуваті, смішні, недоумкуваті, наприклад, одесити, які ніяк не можуть вивчити українську, і з того всі сміються. Але чому це працює в інший бік? 

Це десятиліттями робилося свідомо. Знаєте, є тези, а є антитези. Ви бачите, які в мене красиві артисти? Думаю, красивіших нема в усьому світі. І це все гуцули. Але, бачите, я кажу, що най воно собі буде, а ми покажемо все зовсім по-іншому. Повторюю, це все свідомо робилося, щоби знецінити, щоб це було смішно: оце тупий, дурний і так далі. Думаю, зараз це вже точно зрозуміло. 

Нещодавно сплив уривок з інтерв’ю раннього Арестовича, який був десь там у Росії, в Москві, десь із Дугіним – теоретиком російського фашизму. На тлі цього всього якраз і відбувається Помаранчева революція. Він там каже, що це «помаранчева чума», і найнебезпечнішими в Україні людьми на той час називає Скрипку, Бурмаку. Ці люди, що важливо, навіть не з заходу України, але вони беруть фольклорні речі, прадавні культури і, вплітаючи їх, творять щось сучасне, нове. І він каже, що це люди, які намагаються створити в Україні етнічну націю, запхати її у вузькі етнічні рамки. Каже це в Москві, росіянам. Але це наратив, який, до честі сказати, він не змінив і зараз говорить те саме. Далі  розвивається дискусія: чи потрібна Україні ця етнічність? Чи мусять українці бути етнічною нацією? Чи це нас не обмежує? Чи це має бути політична нація? Що це тоді означає? 

Я думаю, що ми маємо бути етнічною нацією. Ми є етнічною нацією. Це теж штучні наративи, які нам накидали, це звідси: «Мой адрєс нє дом і нє уліца, мой адрєс – Совєтскій Союз», це «один-єдиний русскій народ». Нам треба зараз не перевиховувати, а повернутися до свого. Кожен, напевне, знає, на якій лінії родини в нього переходили на російську. Зараз треба просто «повернутися додому». І це відбувається однозначно.

А щодо того, що пробують вплітати старовинні етнічні моменти в сучасне – це правильна історія. Ви потрапили на «Гуцульське весілє», і це один бік медалі. Я просто вирішив, що треба це зробити, бо на цю мить ніхто краще цього не зробить. Тож нехай воно буде. Але взагалі я вважаю, що займатися тільки консервуванням цього є величезною небезпекою. Нам треба думати про завтра, в усіх жанрах мистецтва, якщо ми говоримо про українське традиційне мистецтво, в моєму випадку – про гуцульське, яке я найкраще знаю. Треба брати, знати те, що було в ХІХ столітті, те, що ще збереглося, бо там далі просто клондайк, і робити про завтра в усьому: в театрі, літературі, архітектурі, живописі. Бо якщо ми залишились на тому, щоб тільки це консервувати, воно почне ставати затхлим. Дуже правильно брати те, що було, але з розумом, і дивитися далі. Таким чином ми будемо цікаві світові, Європі. У мене, слава Богу, ніколи не було комплексу меншовартості в мистецькому розумінні, що якийсь європейський театр крутіший за наш. Довгі роки я думав: який він – той європейський театр? Що там таке є? Тільки й того, що там конче голі та матюкаються безперестанку? Я не проти цього, нехай кожен займається своїм. Але коли там узагалі бездушність, коли там нічого не має бути… Ну і нехай він собі таким буде. Вважаю, що нам сьогодні якраз є що показати світу, тепер це вже зрозуміло, а я на це роки поклав. Те, що світ уже загубив, наша емоційність, а не тільки холодна раціональність, яка є в Європі. Те, чим захоплюється весь світ, – нашим героїзмом, те, що в них втрачене реально. Я спілкувався з багатьма послами, які приїжджали сюди, і вони шоковані тим, що ось такого поняття героїзму, яке в нас було і є, в них просто нема. У нас це в усьому, а культура – одна з найбільших складових, за чим нас ідентифікують. Про мову, я сподіваюся, ви все зрозуміли з вистави (Сміється). Це найбільші скарби, через які ми стаємо багатшими і які можемо нести для цілого світу. Що й буде, повірте!

На виставі я спіймав себе на думці, і це було сказане зі сцени: «Сподіваюся, всі розуміють діалектизми, бо як нє – то ваші проблеми». Наскільки інклюзивним чи ексклюзивним є «квиток» до того, щоби назватися справжнім українцем? Легко бути підключеним до цього джерела, якщо в тебе дідо гуцул. А як бути тому, в кого батьки росіяни, а він уже народився тут і волів би бути українцем?

Прямо росіянин чи зросійщений? 

Є 15-20 відсотків, це офіційні дані. 

Я озвучу різні варіанти, які, на мою думку, можливі.

Зайдіть на сайт будь-якого міністерства – там половина прізвищ закінчується на -ов. 

Щодо мови. В останній рік президентської каденції Порошенка я отримував Шевченківську премію. Тоді ж її отримувала Оксана Забужко. Ірма Вітовська прийшла мене привітати, підтримати, вона теж із Франківська, ми однокурсники і куми. Стоїмо собі, говоримо, і я дивлюся, що хтось стоїть позаду. А Забужко мені: «Ні-ні, ви говоріть! Я просто кайфую від того, коли люди можуть говорити на діалекті. Я цього не маю».

А про те, чи можуть повернутися до своїх джерел? Можуть! У мене дружина родом з Бердянська, в неї батько – етнічний росіянин, а мати – українка. Вона до 18 років не розмовляла українською. Вступила на навчання у Харкові і там, до речі, почала розмовляти. А коли вже приїхала на роботу в Івано-Франківськ, то просто закохалася в те, що було. Моя мама, уже покійна, почала вчити її колискових, коли дитина народилася. Вона казала: «Щоб так наша українка-західнячка співала колискові своїм дітям, як москалька», бо я жартома називав жінку москалькою. 

У 2015 році ми поїхали з «Нацією», з триптиху за творами Матіос, на тоді вже звільнені, а зараз знову окуповані території. То було в часі другого Святого вечора, перед Йорданом. Колядували, співали… Сказали, що треба обов’язково зробити Святвечір, бо ж як без вареників і куті? В Сіверськодонецьку шукали, як це все нам зорганізувати. Зробили в якомусь кафе, повечеряли і почали колядувати. Офіціантка, яка нас обслуговувала, стояла за барною стійкою, а потім просто присіла. Питаю: «Щось сталося?» А вона плаче, у неї сльози, як кажуть у нас на селі, «чурєють», і нічого не може зі собою зробити. Каже: «Я нє понімаю, просто когда ви что-то такоє пойотє, я чувствую, что ето мойо, мнє хорошо». Тобто це просто на генному рівні, вони всі українці! Мені здається, що дуже сильно «промахали» після Помаранчевої революції, що не «засіяли» ті землі, не використали той шанс щось зробити. Навіть після 2014 року дуже багато «промахали» там, де вже були готові і де, як мені здається, ґрунт уже набух, щоби кинути в нього наші «зерна». Хоча тепер я розумію, що ворог чітко працював на це все. 

Мені здається, що ніхто не може сказати Ющенку, що він не робив у цьому напрямку чогось. І який підсумок? Його всі не люблять.

Ні, я маю своє ставлення до Ющенка. Воно просте в тому розумінні, що нація, можливо, ще не дозріла до такого президента, яким був Ющенко. Він як на амбразуру йшов, щось зробив. Але я розумію, що були вороги, які працювали чітко проти нього. 

Повертаючись до того, про що ми говорили, вважаю, що це можна повертати. Ми якраз є етнічною нацією, просто нам треба повернутися до своїх джерел. Всі будуть хотіти напитися чистої води, навіть сусід скаже: «Ні, я теж хочу бути українцем, бо там – чиста вода, а не якесь болото». Ми маємо можливість давати і для себе, і для світу чисту воду, чисте повітря, екологічний продукт у всьому, не тільки в якихось матеріальних речах. 

Не хочу видатися дріб’язковим, але ще трошки копну в той бік, бо ця тема мені теж трохи болить. Може, тому, що багато років прожив у Києві, де мені постійно намагалися поставити правильну вимову. Є «Тіні забутих предків» – книжка, написана Коцюбинським, який не був гуцулом, не був із заходу України. Але яка добра ця книжка! Ця повість була геніально поставлена Параджановим, який навіть не був українцем. І є один момент: чи мають розмовляти місцевою мовою? Чи ти віриш, чи є занурення, якщо чуєш, що людина говорить зі страшним російським акцентом? Бо якщо я дивлюся серіал про американських ковбоїв, то точно знаю, як там будуть розмовляти. 

Мене це курвить, чесно! Я знаю, як це має бути, і кажу: якась неправда. Ми мусимо це перейти, переламати, і все у нас буде добре. Але чому казали, що в нас немає хороших українських акторів? Бо в них неорганічна мова, вони неприродні, вони думають російською і перекладають із неї. Ви би знали, «как я на русском разговаріваю», це так сміхотворно! Це інша людина, тому що я довго думаю, якимось таким повільним роблюся. Мені зараз доводиться говорити російською. Картаю себе за це і вчу англійську, на зло. Бо є друзі в Литві, в Молдові, і тоді або англійською говорити, або литовською. «Но знаєм всє русскій» – що вони мучаться, бо ще ті «нацюги», що й я. Тому змусив увесь театр вчити англійську, і я ходжу на англійську. Скоро всі нормально будемо її знати. Це також одна з моїх болючих тем, це відгомін Радянського Союзу. Мене це болить, бо маленька неправда породжує велику брехню. 

«Тіні забутих предків» – таки геніальне кіно, що б не казали. Дякувати Богу, що туди потрапив Іван Миколайчук, який і «зробив» його. Недавно в мене брали інтерв’ю і питали, хто для мене є кумиром з українських акторів чи взагалі з акторів. Я відповів: «Як був колись Іван Миколайчук, так і залишився». Параджанов зробив неможливе, створивши «Тіні забутих предків».

Думаю, час змінився, нарешті допустили багато нормальних акторів – і україномовних, і з заходу України. Відбувається нормальний процес: ті вчаться від наших. Зараз в кіно має бути дуже багато продукту.

Я жив у Києві з 2000 по 2003 рік, потім поїхав звідти. І одним із питань також була мова. Я актор, міг зніматися в кіно, в рекламах, але це переважно було російськомовним. На кастингах я стояв перед дверима і думав, це ж треба: «Здравствуйтє! Мєня зовут Ростіслав Дєржипільскій… тра-та-та», заходив і: «Добрий день! Ростислав Держипільський», бо мої «бандери» мене проклянуть, як почують про ось це. І я просто через це поїхав, тому що тоді справді неможливо було пробитися, це штучно вбивали, нищили. Тому я повернувся у Франківськ і почав робити диверсію, в хорошому розумінні, на всю Україну. 

Мій швагро Остап Вакулюк знявся в Зануссі, але йому до війни в Києві відмовили в багатьох проєктах через те, що в нього «занадто» західноукраїнський акцент, їм це не подобалося. Притому, що для україномовного продукту це дивовижно. Але нехай там… Дуже часто кажуть, що театр і взагалі всі державні, муніципальні установи – це щось трошки совкове, атавізм. Тому там дуже важко щось змінити, навіть коли прийшла б зарадна людина. Я сам трошки спробував того на тому ж НСТУ. Але декому вдається. Вам вдалося. В чому секрет? 

Є така фраза, до якої можна дослухатися: «Щось там у Радянському Союзі було хороше». Хоча я кажу, що все було погане. Вони знищили стільки мого народу, що все хороше нівелюється. Взагалі не можна шукати там ні краплі хорошого. Але якщо ми говоримо про театр, то державні театри були створені як елемент пропаганди, конкретний і чіткий. 

Повернуся до згаданої поїздки у Сіверськодонецьк. Після вистави ми говорили з одним комбатом, і він сказав: «Ви робите диво! Я не можу автоматом змусити місцевих жителів нас любити. А ви приходите, залізаєте їм в душу, щось там перевертаєте, і вони вже вас люблять». Тобто мистецтво справді може нести диво. Чому кажуть, що театр – це храм мистецтва? Бо він справді може робити божественні речі, як і Церква, тому що, прийшовши на круту виставу, можна очиститися і вийти іншим. У цьому величезна відповідальність мистецтва, бо можна відкрити душу і накидати туди всякого багна, лайна, як це робила радянська влада.

Але повернуся до вашого питання. Свого часу було дуже багато розмов про те, навіщо нам державні театри, мовляв, це атавізм, пережиток. У Європі є різні типи, моделі театрів, десь є державні, а десь майже немає. Так ось, там, де їх начебто немає, а тільки антрепризні – це, на жаль, гірша якість. Як, наприклад, у Франції. В нас працював режисер Жуль Одрі, я запросив головного режисера з Парижа. Там є «Комеді-Франсез», є оперний – і все, далі вони антрепризні. Таким чином актора починають використовувати в одному амплуа, він ніби «за те, що купують», а це не завжди творчість, мистецтво. Наприклад, в Німеччині чи в Польщі державні театри збереглися. Просто треба шукати ці моделі, робити контрактну систему і так далі. Тому державні театри мають бути, їх уже реформують, і це дає свої плоди. Ми специфічна нація і все одно умудряємося робити так, що закони, які там діють, не діють у нас або діють так, як треба (Сміється). Є приклад нашого театру, в квітні буде 15 років, як мене призначили виконувачем обов’язків, і ви бачите, як за такий час можна створити сильний театр із потужним репертуаром, виховати абсолютно нову генерацію акторів, які знімаються в кіно, які круті. Повертаючись у минуле, бачу, що я часто працював усупереч чомусь, боровся з усім, з чим тільки можна. Але це гартує, робить сильнішим, тому це можливо. Звичайно, в мистецтві загалом і в театрі зокрема, скрізь важливий людський фактор. З’являється якась особистість, як-от Курбас чи ще хтось, збирає собі подібних, створює команду, і вона щось робить. Тому радянська влада нищила всіх. А генії, таланти ходять повз нас, просто треба їм допомагати. Як кажуть, талантам треба допомагати, а бездарності самі прокладуть собі дорогу. Тому допомагайте талантам! 

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна