Ми бачимо Шевченка рідним і близьким, хочемо і прагнемо його свободи.

2 квітня в український прокат виходить стрічка «Тарас. Повернення», який має розірвати шаблонне уявлення про Шевченка.

Tvoemisto.tv розпитало режисера фільму Олександра Денисенка про створення кінокартини та про образ українського поета у стрічці.

Пане Олександре, розкажіть, чому уже готовий фільм два роки не з’являвся на екранах?

Тому що не було сприйняття керівників державних органів – Міністерства культури та Держкіно. Я припускаю, що Євген Нищук хотів зіграти головну роль, а Пилип Іллєнко лобіював інший фільм на Шевченківську тематику – «Толока», який знімав його дядько.

Розкажіть про саму кінокартину. Ми звикли Тараса читати на папері, сприймати його в строгому консервативному образі. Яким ми побачимо Шевченка у Вашому фільмі?

Тарас Шевченко, за свідченнями сучасників та за інформацією з особової справи, що була заведена на нього у російському царському війську, мав зріст 164 см. Він був міцної статури, але після десятирічного перебування у пустелі, спочатку це був Косарал, Оренбуржя, та, врешті, Мангистау (Казахстан) із шаленим кліматом, температурою влітку до + 60, він став дуже худим та замореним.

Колишній його однокурсник по академії мистецтв Ковальов казав, що Шевченко був настільки худий, що крізь його долоню можна було побачити, як горить свічка. Він був знесилений, знеможений і виснажений.

Коли йому дали дозвіл покинути новопетровську фортецю, він у подертому одязі, у чоботях, без білизни їхав на човні, у трюмі з рибою. Фотографії, які збереглися з 1858 року (до нас дійшло 12), дають підстави говорити, що Шевченко вже тоді був хворим – у нього були стенокардія та набряки. Виглядає, це і стало причиною ішемічного удару, від якого поет помер о 5.30 ранку 10 березня 1861 року.

Тому, коли я творив цей образ, то брав за основу реалістичні спогади. На одній із цих фотографій Шевченко худезний, у кожусі, що висить на ньому.

І такий Тарас мене зачепив. Хоч у такому образі важливо показати інтелігента та інтелектуала – людину, яка створила українську національну патріотичну філософську думку, не лише мову.

Я проводив дослідження його родоводу – він походить із козацького роду, від генерального писаря Запорізької Січі Андрія Товстика (Безрідного). Це шляхетний рід, який був закріпачений у 1753 році.

Тож він добре розумів всю трагедію цих людей. Його прадіди не працювали на панщині, а платили 5 рублів чи сріблом. А вже недалекі предки – стали кріпаками. Маючи добру освіту і добре коріння, Шевченко почав використовувати важливі теми для українства – і кріпацтво, і всі ці недолі.

Шевченко був творцем нових жанрів у мистецтві

В одному з листів до Івана Тургенєва Тарас писав, що він уже не буде використовувати тему покриток. Хоч вона і була актуальною, оскільки третина сільських дівчат була покрита, фактично зґвалтована солдатами (москалями) та офіцерами, представниками російських окупантів.

Адже, починаючи від Катерини ІІ в Україну заселялося багато полків, які стояли по селах. Вони були фактично безконтрольні, а місцеві люди перебували під їхньою цілковитою владою. Це була соціально важлива тема, бо такі дівчата не мали жодних юридичних прав. Окрім того, їх осуджувало і звичаєве право.

І у Шевченка про цих покриток є велетенська кількість творів. Він писав про це, як новатор, шоуранер, якщо говорити сучасною мовою. Він прекрасно знав, що ця тема зачепить серця більшості українців і не лише. Вона відгукувалася у серцях усіх кріпаків велетенської російської імперії, де коїлося подібне з нещасними селянами.

Шевченко у цьому ж листуванні з Тургенєвим жартує, що розкривши тему покриток, можна взятися за позашлюбних дітей царя.

Тарас Шевченко сам творив свій образ

Це був фантастичний чоловік, який сам творив свій образ, свій імідж. Коли затятий українофоб Віссаріон Бєлінський писав у критичних статтях про Шевченка як про «свинью в тулупе», у відповідь Шевченко пішов на ринок у Санкт-Петербурзі, купив шапку-бурку, вдягнув кожуха поверх свого костюму і з сигарою у руках позував, показуючи всім, що він українець, інтелігент.

Ніхто не говорить, що Шевченко володів перфектно польською та французькою мовами. Всі забувають, що то була людина колосальної освіти, що він вчився у Варшаві живопису. Своїм завданням я бачив те, щоби показати інтелігентного Шевченка, який думає на екрані.

Упродовж свого життя я мав честь вчитися у Сергія Бондарчука, товаришував із Іваном Миколайчуком, які зіграли роль поета. Також мій покійний брат Тарас Денисенко перевтілювався у Тараса Шевченка у фільмі «Тарас Шевченко. Заповіт». Я дуже добре знаю «Шевченкіаду». Всі ці виконавці були у мене перед очима.

Шевченко стане близьким

Мені здалося, що українству годі бачити одного і того ж Шевченка, образ якого багато у чомусь подібний до Тараса із пам’ятників. У попередніх фільмах він монументальний, говорить віршами, які ми дуже добре знаємо зі шкільної лавки.

Тому для мене важливим був прорив, я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка – зробити з нього високу, близьку, рідну, впізнавану, мислячу, добру, чуйну людину – ту, яка бореться за свою свободу, не підкорюючись командуванню, наражаючи себе на смерть, наперекір всім бідам, труднощам та кривдникам, які хотіли його знищити.

Цей фільм має викликати співчуття, тому ми бачимо Шевченка рідним і близьким, хочемо і прагнемо його свободи. Таким чином ми повертаємось до нас самих, до своєї сутності. І саме такий Шевченко нам сьогодні потрібен.

Як тривали роботи над зйомками?

Ми знімали «Тарас. Повернення» на 30-ти локаціях в Україні та Казахстані. Це рекорд для українського кіно. Крім того, це найбільша з точки зору кількості ролей картина в Україні. У ній аж 113 ролей зі словами.

У фільмі можна побачити околиці колишнього Новопетровського укріплення, сам Манґистау. Ті місця, з яких малював Шевченко, тепер забудовані промисловим виробництвом, тому ми дещо від’їхали вздовж узбережжя на 10-20 кілометрів від самого укріплення. Ми проводили також зйомки у підземній мечеті, в якій поет-художник часто бував. Зараз і тоді Шевченко вважався великим акимом казахського народу. Казахи кажуть, що батир – це провідник, ватажок, який є силою народу, натомість аким є його душею. Шевченко пробудив у казахів прагнення до свободи. Після того, як він був звільнений у 1857 році, у 59-му році у Манґистау піднялося велике повстання. У фільмі ми зазняли також пам’ятник двом ватажкам повстання, з якими був знайомий Шевченко. Це зовсім невідома сторінка з його життя. Він був допущений як аким до сакральних місць, які заборонено було відвідувати немусульманам. І навіть зараз, коли ми проводили зйомки, мали просити дозволу, взяти участь у ритуалах та молебні, і тільки тоді нам дозволили знімати підземні мечеті Шакпак-Ата.

Шевченка у Казахстані вважають своїм духовним лідером. Про це не зняти фільм було не можливо. І в Україні немає такого музею з картинами, як у Астані, де всі ті маленькі папірці, намальовані олівцем пейзажі та жанрові картинки, які Шевченко малював у жахливих умовах, відреставровані, відновлені і розтягнені на кількаметровій площі. У самому Манґистау 700 людей носять ім’я Тарас. Важливо було показати, що Шевченко був інкорпорований у культуру мусульманського народу.

«Тарас. Повернення» - це картина міжнародного звучання

Це перший фільм про Шевченка в інтерконтекстуальному вимірі, коли ми бачимо його серед різних народів. Адже у Новопетровському укріпленні відбували заслання багато поляків, чехів, узбеків, білорусів, усіх тих, хто боровся з російським самодержавством. Тому «Тарас. Повернення» є картиною міжнародного звучання. Шевченка потрібно виводити на планетарний рівень, бо він велика людина, яка дала нам уявлення про демократію.

В основі фільму лежить внутрішня колізія протичиння, яке ми часто зустрічаємо у творчості Шевченка – що він був поставлений в умови солдата, який мав би виконувати накази негідників і вбивати казахів. Тому Шевченко 64 рази просився на сторожову вежу, щоби уникнути цієї участі. Він спеціально задирався з офіцерами, аби його кидали у карцер і, таким чином, уникав виконання наказів убивати.

Тоді, в тих умовах, він писав лишень повісті російською мовою та щоденник. У мене в картині правда: він згадує себе самого з тими віршами, які він написав. У той час він ліпив скульптури, вчив інших. До речі, перший пам’ятник Тарасу Шевченку встановили не в Україні, а в Казахстані у 1881 році. І виконав його учень Кобзаря. Також є свідчення місцевих, що у Шевченка у тому краї навіть було кохання із казашкою Катею. У їхніх школах досі ставиться вистава за п’єсою місцевого драматурга про кохання Каті і Шевченка.

Скільки тривали зйомки фільму?

На жаль, були проблеми з фінансуванням з боку Держкіно, яке відбувалось не завжди логічно і вчасно. Тому ми знімали тоді, коли приходили гроші. А оскільки кошти давалися невпорядковано, то фільм знімали сесіями.

Був момент, коли продюсер сказав, що дають кошти на зиму і запропонував відзняти з комп’ютерною графікою, ніби це Манґистау. А я кажу: чому б не дочекатися весни і не провести зйомки посеред Білгородської фортеці, адже це буде дешевше і швидше.

З огляду на це фільм робили два роки, хоча така картина знімається компактно і швидше. Тоді менше коштів затрачається на організацію кожної сесії. А їх було аж шість – дві у Казахстані і чотири в Україні.

Пане Олександре, що можна почути із творів Шевченка у стрічці? Який Ваш улюблений уривок?

У стрічці я умисне не ставив Шевченка, як пропонувалось, перед величезною масовкою читати «Заповіт». Я не ставив Шевченка на п’єдестал і не примушував нещасного читати ці вірші. Адже кому він буде їх читати? У мене Шевченко читає для себе. Він молиться своїми віршами. Він співає свою коломийку разом з Катею Чилі, у нього є колискова. Він марить віршами: «Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи. Розбили душу? Чи ніколи Й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді»…

Це найголовніше, бо він живе своєю внутрішньою поезією – це те, що тримає його на світі. Я зробив його поезію особистісною, вона звучить з екрану, ми її чуємо, але вона його, лірична. Адже насправді так і є – кожен поет спочатку пише для себе.

Коли я творив Шевченка, то згадав останню фразу Сергія Параджанова, котрий перед смертю сказав: «Боже мій, яким великим ліриком був Тарас Шевченко, а з нього зробили пса на ланцюзі»! І ця фраза мене такі різанула. То ж я почав вишуковувати ліричного, мистецького Шевченка, європейського, високого за рівнем слова. Мені було легко створити цього персонажа. Він не промовляє жодного революційно-демократичного слова, він не закликає ні до яких повстань. Просто береже свою душу красивою українською поезією, думкою, вічною філософією, яку він нам подарував.

Христина Гоголь

Фото «Тарас. Повернення. Фільм Олександра Денисенка», офіційна сторінка у Фейсбук