Фото з відкритих джерел

Фото з відкритих джерел

Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника

16260 0
Як працює розвідка? Чи була теперішня війна неочікуваною для України? Коли вона закінчиться і що можна вважати перемогою? Редакція Tvoemisto.tv поговорила про це з львів’янином, який два роки тому пішов на службу в розвідку ЗСУ, отримав поранення на харківському напрямку і зараз відновлюється у Львові.
 

Як тобі Львів після фронту? Чи не відчуваєш певного дисонансу?

У кацапні – культ смерті. В них якщо війна, то усюди траур, а в нас навпаки – культ життя. Ми воюємо за життя, за свободу. Люди розуміють і пам’ятають, але живуть: працюють, займаються сексом і так далі. Зараз робити це треба ще більше – це мусить бути. І я радію, коли відкриваються заклади, прибирають вулиці, люди ходять, гуляють, але не ігнорують повітряних тривог, тому що це серйозна штука. Важливо, щоби в нас люди жили. 

Як почалася війна для тебе? 

Я не спав зо три дні до початку війни. Нам казали: от зараз, зараз, зараз. У мене все було повністю готове, зібране. Я всю ніч моніторив новини і дивився промову путіна. Він почав довгу підводку і сказав: «Ми начинаем специальную операцию». А я вночі «закумарений» і думаю: «Чи це війна, чи не війна? Скажи нормально, «мудак»!» 

Я живу на околиці Києва. За кілька хвилин після промови вже почув перші вибухи, почали дрижати шибки, і я все зрозумів. У нас був контактний план: що робити, куди їхати і таке інше. Вже о п’ятій ранку я перетинав міст через Дніпро. 

Люди не розуміли того, що почалася війна, ще з пів дня. Таке враження, що більшість містян не дивилися новин, спокійно ходили, прогулювалися. Це вже потім почалася мініпаніка, люди почали виїжджати. 

Цікава історія з таксистом. Я їхав до пункту збору на таксі, і водій такий спокійний, привітався зі мною розслаблено, а потім каже: «Щось так дивно. Зазвичай так рано таксі нечасто викликають. Що це сьогодні таке?» В мене були дещо цинічні відчуття. Я не хотів йому казати дорогою, що почалася війна, бо думав, що він одразу ж висадить мене і скаже, що йому треба вивезти свою сім’ю. Тому я сказав йому це, коли ми вже доїхали до місця призначення. 

Далі все змішалося. Я не дуже чітко пам’ятаю хронологію подій, бо всього було дуже багато. Хоча ми й готувалися, але була така річ, як прийняття реальності. 

Розкажи, як ти отримав поранення.

Це як у фільмі: впав, опритомнів, перемотана голова. Було дуже несподівано. Зазвичай по нас працювала російська артилерія і «Гради».

За цей час я вже вивчив звук того, що по тобі працює: чи міномети, чи РСЗВ. Коли працює міномет чи ще щось, є час зрозуміти, що по тобі летить, і принаймні впасти на землю, стрибнути в окоп або сховатися в укритті. 

Найпідліше – це їхні «птички», безпілотники, які скидають бомби, особливо крилаті ракети тактичного рівня «Калібр», «Кинджал». Їх не чути. Тішить, що це їхні одні з найдорожчих ракет, які вже закінчуються. Власне «Калібр» і пролетів по нас. Спалах – і перед тобою все сіре. Не було жодного звуку, який передував вибуху. Ракета прилетіла в сусідній будинок, і нас засипало осколками, бетоном і склом. Всіх, хто там був, поранило, двоє загинуло. 

Щоби повідомити наших хлопців, я дістав телефон, але довго не міг його розблокувати. Обличчя було залите кров’ю, і Face ID не міг мене розпізнати. Пароль я теж не міг дуже довго згадати. В голові майнула думка: «Невже я здохну через те, що не зміг розблокувати свій «грьобаний» телефон?»

Проте мені це вдалося. Хлопці, з якими я вийшов на зв’язок, швидко нас евакуювали. Я використав всю свою аптечку на себе і на товариша. Турнікети, слава Богу, не знадобилися, але бинти та ізраїльські бандажі пішли всі, обмоталися повністю. Я потрапив у військовий госпіталь Харкова. 

Лікувався в Харкові та Києві. У мене були множинні поранення голови, переломи черепної частини, щелепи, але незначні. Та мені ще пощастило порівняно з іншими. Найгірше, що осколки витягали з двох очей, зашивали голову. З обличчя вже зняли шви, а з очей ще ні, бо вони довго гоїлися. Але, слава Богу, зір зберегли. 

У Харкові на другий день по нашому шпиталю били «Гради». Три попадання: на КПП, в подвір’я і в дах. Це була багатоповерхівка. Я був на шостому поверсі. У нашій палаті повибивало вікна, трусонуло, двоє військових загинуло. 

Однак і смішні моменти були. Всередині стін були розетки й перемикачі, які вибило вибуховою хвилею. Ми сиділи в коридорі, бо ще не встигли спуститися, лікар ішов, побачив вибиту розетку і одним махом поставив її на місце, бо «все має бути на своїх місцях».

У війську ми намагаємося весь час жартувати, бо це допомагає підтримувати протестний дух та не впасти в депресію. 

На той момент у Харкові була напружена ситуація, «орки» були вже на околицях. Були і стрілкові бої, і мінометні. По місту працювала їхня артилерія. Щодня щось прилітало, і було важко працювати. Страждали цивільні, руйнувалися будинки. У Харкові є район, як наша Наукова – околиця міста Салтівка. Цей район дуже жорстко розбомбили, практично як Маріуполь. Там переважно і тривали бої. 

Тепер усі наші хлопці консолідувалися і дуже гарно витіснили «орків» із околиць, за місто. Вони вже не мають можливості обстрілювати Харків за допомоги своїх РСЗВ та мінометів – тільки ракети пускають. За нашими прогнозами, найближчими днями, тижнями ми їх витіснимо до кордону саме у харківському напрямку. 

Що з найцікавішого запамяталося? 

Найцікавіше – це дивитися на недолугість ворога, особливо з неба. У нас навіть відео є, на якому їхній взвод вантажиться на танк. Здавалось би, контрактники, нормальні регулярні війська, але вони просто неймовірно тупі: танк розвертається – двоє випало, танк починає їхати – вони кричать, танк зупиняється – знову вантажаться, танк знову починає їхати – і знову один випадає. Їх можна було нормально «розкатати», поки вони вантажилися.

Але ворога не можна недооцінювати. Це їхня помилка, що вони недооцінили нас. Увесь світ думав, що Київ візьмуть за три дні, що все здали, треба готуватися до партизанки. Ось вам «Стінгери», «Нлави», «Джавеліни». Це легка зброя для партизанської боротьби. А там уже якось буде. Буде такий собі «талібанчик», вважали на Заході. 

Але всі вони просто отетеріли, що ми дали «оркам» тягла під Києвом. Це був дуже вирішальний момент. Навіть під Сумами. Там була просто тероборона – дядьки, діди з автоматами повідкривали склади і провчили москалів. У них найкращі результати в цій війні узагалі. Вони «віджимали» техніку, палили її. Це так сильно, що просто нема слів. Я насправді дуже пишаюся ними, сам не очікував, що ми дамо їм так потужно по зубах.

Однак на перемогу працюють всі, не тільки ЗСУ. Хто зараз забезпечує тил? Волонтери, люди, які передають місцезнаходження ворожої техніки. Це таке національне єднання, і це дуже сильно. Такого не було навіть у 2013 – 2014 роках. Повторюю, я дуже цим пишаюся, це додає серйозної мотивації боротися далі.

Що ще тобі додавало мотивації? Можливо ти, як галичанин, мав досвід участі в прощах? 

Я пройшов Каміно-де-Сантьяго (Шлях святого Якова найпопулярніша паломницька дорога через Європу до іспанського містечка Сантьяго-де-Компостела, де є могила апостола Якова – Ред.). Це було декілька років тому. Я йшов і згадував своє життя. Це така рефлексія від самого початку життя. Увесь день тебе нічого не відволікає, тож є час на роздуми, навіть розмови з Богом. Я ставлю питання, яке мене цікавить, Богові, і мені одразу приходить відповідь. Причому така, до якої я ніколи б сам не додумався. Це як лист, як телеграма з неба. Я цього зовсім не очікував. 

Дещо читав про апостола Якова, спілкувався з мандрівниками і часом на фронті відчував його заступництво. Бо це войовничий апостол, який був покровителем іспанських лицарів під час Реконкісти (від ісп. Reconquista, «відвоювання», у 722-1492 роках війна християн за визволення Піренейського півострова від мусульманського панування – ред.).

А скільки взагалі часу ти був на фронті? 

Для нас, розвідки, фронт – це не те, що ти заїхав у окоп і сидиш там два місяці. Ми перебуваємо в якомусь безпечному місці, у нас є дані, є можливість їх опрацювання, ми ходимо в розвідку, маємо пікапи, такі «тачанки», як у махновців. Їдемо в певний район, де треба відпрацювати, і повертаємося. Працюємо цілодобово, без вихідних.

Я зараз маю перші вихідні з початку великої війни і прозріваю, що, виявляється, так можна жити. Навіть є певне відчуття провини, хоч розумію, що це неправильно. Часом гризуся тим, що мої пацани зараз там. Я досі присутній у всіх чатиках, де вони пишуть повідомлення, розказують про обстріли, втрати. Це важко. Важко зараз сидіти тут і пити пиво, поки там «фігачать». Але нічого, скоро повернуся. 

Було таке, що я взагалі лежав увесь замотаний, коли мене поранили. Не знав, чи в мене залишились очі. Було найважче в перші години. Весь у бинтах, нічого не бачу, не маю телефона, бо все погоріло. Залишилися одні труси і кросівки, які я пізніше відіправ. Усе позрізали, бо все було залите кров’ю. Я був не при свідомості, а хлопці на той час були на передовій, і мене ніхто не міг провідати. Це вже потім до мене почали приходити, фотографувати. На тих знимках я лежу як «бабусин пиріжечок». Згодом мене прооперували, повитягали осколки, позашивали. І коли вже евакуювали до Києва, я запитав: «Ну що, коли назад? Я вже нормальний, мене зашили, вже можу їхати». Але мене відправили на місяць відпочити. То був наказ. У мене офіційна відпустка у Львові, але важко, хочеться щонайшвидше назад.

Маю трішки часу на реабілітацію, а потім повернуся. Зі мною все нормально. Руки-ноги цілі, єдине, що трошки зір упав, але це не критично, можу й далі виконувати свої обов’язки. За той час, можливо, у Харкові наші хлопці вже все зачистять, і поки мене випишуть, то, мабуть, поїдемо вже на інші напрямки.

Які перемоги можеш назвати? 

Можу назвати маленькі перемоги у великій війні. Ще дуже багато роботи попереду. Можливо, зарано про це говорити, але серед перемог найперше превентивна. Це не було неочікувано, паніка, питання, що далі. Командування дуже чітко спрацювало. Ми знали, що робити, ми були готові. Це перемога номер один, яка вирішила увесь подальший хід війни. Далі особисті перемоги – нищення техніки ворога, особового складу. Це базове. 

Зараз важко про це говорити, взагалі підсумовувати, бо війна триває. Будемо бачити повноцінні результати вже після перемоги. Бо є багато речей, про які зараз не можна говорити. Є й речі, про які ми не знаємо. І радіти, і оплакувати наші втрати будемо потім, організовувати дні пам’яті і так далі. Зараз важливо всі ресурси спрямувати на фронт. 

Для когось перемога – це витіснити росіян за межі, які були до 24 лютого. Для когось – деокупувати Крим і Донеччину та Луганщину, відновити територіальну цілісність України. А для мене перемога – це коли впаде російська федерація. Треба розуміти, що ми будемо доти під загрозою, доки існуватиме росія. Скоро здохне путін, але треба розуміти, що підтримка його російським недонародом становить більш ніж 80%. Це величезна кількість людей, які реально підтримують те, що зараз відбувається в Україні. Навіть якщо путіна не стане, прийде хтось інший, і продовжаться ті самі речі.

Тому, повторюю, особисто для мене перемога – коли розпадеться російська федерація на менші частини, коли буде створена буферна зона для України: Брянськ – Курськ – Бєлгород – Кубань. 

Хотілося б, аби це все швидко закінчилося, але, на жаль, так не буде. Треба ще дуже багато працювати. І якщо це станеться за моєї молодості, я буду радий. 

Чим для тебе особисто є ця війна? 

Це вже, можна сказати, я, велика частина мене. Це вже навіть бажання, кредо, обов’язок на все життя – помста і торжество справедливості. Помста за кожного побратима, за кожну цивільну людину. 

Якщо подивитися на прогнози, які робила розвідка з приводу війни за три-чотири місяці, навіть за пів року, то вони повністю збіглися з тим, що є тепер. Навіть якщо подивитися на карту наступу, яку ми робили за місяць до війни, також ідентично. Точність наших даних – найкраща, бо ми у цьому живемо вже вісім років. Уже виросло ціле покоління військових командирів, які вчаться  в реальних умовах. 

У американських розвідників, наприклад, круті технології, але вони не мають такої можливості, як ми – вчитися на війні. На війні вчаться у 10 разів швидше, аніж на полі тренувань. 

Що робитимеш після перемоги?

До цього ще далеко. Колись я мріяв здійснити навколосвітню подорож на велосипеді. Раніше це було неможливо, бо значну частину Євразії займала росія. Але після того, як ми переможемо і росія розпадеться, думаю, це стане цілком можливим. 

Як думаєш, скільки ще триватиме війна? 

Ця фаза війни, яка є зараз, може завершитися швидко. Путін здохне, і в них почнеться переорганізація. Будуть виведені війська, ми повернемо контроль над Кримом, Донеччиною, Луганщиною. Це може статися від пів року до двох років. 

Їм не вдалося зробити бліцкриг, як вони того хотіли, і почалася війна на виснаження. Добре, що нас підтримують важким озброєнням, що ми маємо можливість триматися і навіть відтісняти ворога. Хоча прогнозувати тут дуже важко. Це моя максималістська думка. 

 

Роман Тищенко-Ламанський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!