«Підтримуйте наших хлопців і дівчат, що захищають Україну. Ця війна надовго і, на жаль, буде ще багато горя і сліз. Але разом ми все пройдемо, все відбудуємо. Маємо навчитися жити в цій новій реальності, не звикаючи до самої війни. Разом до перемоги! Все буде Україна!», – Олександр Ширшин, військовослужбовець, випускник УКУ.

Олександр Ширшин ― випускник магістерської програми з управління неприбутковими організаціями Інституту лідерства та управління УКУ. За кілька днів до 24 лютого підписав контракт у резерв у 80-му окрему десантну-штурмову бригаду ЗСУ. Відчував, що війна буде, тому не міг залишатися осторонь. У червні на фронті Сашко був поранений і дивом вижив. Влітку 2022 року його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А нещодавно 2-го січня світ облетів твіт Тімоті Снайдера зі світлиною військового, який читає в окопі працю історика The Road to Unfreedom та підписом українською: ​​«Найвища честь для автора ― читач». Як зʼясувалося згодом, на фото був Олександр Ширшин. «Я був дуже здивований тим, що Тімоті Снайдер перепостив моє фото, і що воно почало набирати резонанс. Це просто фото, нічого надзвичайного. Пройде тиждень і всі забудуть. А книга справді цікава», – прокоментував Олександр. У інтерв'ю Tvoemisto.tv Сашко розповів про службу, що мотивує і не дає впасти духом та чому важливо підтримувати нашу армію.

Чому ви вирішили піти на фронт? Коли і як це сталося?

Я не сумнівався, що війна буде, звісно, не знав дат, але готувався до цього. За місяць-півтора до повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов у частину, щоб підписати контракт, був у резерві. Аби, в разі, якщо почнуться бойові дії, знати до кого мені йти і з ким маю починати працювати.

Напередодні повномасштабного вторгнення мені зателефонували і викликали в частину. Я планував 23 лютого зробити виїзд і  якраз в той самий день оголосили мобілізацію по запасах. Поки там оформили документи, було пізно і 24 лютого я вже був у військовій частині, звідси поїхав на фронт.

На початках ми були на Снігурівському напрямку, потім перемістилися в районі Зеленодольська, теж Херсонський напрямок. Потім поїхали на Схід.

Які ваші обов’язки на фронті?

Я починав як оператор БпЛА. Ще у 2014 році закінчив військову кафедру в Одесі, пізніше мене поставили командиром взводу. Враховуючи, що в мене не було військового досвіду, я спостерігав, хто що робить, як і чим маю займатися, як виконувати обов’язки командира взводу, і потім поступового перейшов до виконання цих функцій.

Як зараз ви почуваєтеся, ваші побратими, посестри?

Відчуваю втому і фізичну, і емоційну. Дуже багато моїх друзів загинуло, багато отримало поранення… Це так само дається взнаки. Переживаєш на всіх рівнях: і емоційно, і психологічно.

З якими найбільшими труднощами стикаєтеся у цій війні? 

Війна – дуже непроста річ: в різні моменти постаєш перед різними труднощами. В один момент гине твій близький побратим. В інший – стикаєшся з незрозумілими діями командування. Також вдома є дружина і діти, яких ти не бачиш довгий час і це дає внутрішню напругу. Бувають моменти, коли ти умовно фізично виснажений і не знаєш, що робити і як. Голова просто не працює так, щоби правильно прийняти рішення чи взагалі ухвалювати будь-які рішення.

У червні я був поранений, ситуація була така, що я дивом вижив, з ласки Божої і ніяк інакше. Виводив колону. Ми були одні з тих, котрі тримали рубіж на Гірському, коли наших військових всіх виводили з Золотого (нижче, на прохання Сашка, подаємо опис поранення з його розповіді на власній Facebook-сторінці). 

Добиравшись до КСП, уточнюємо маршрут і наступні дії. Формуємо колону, висуваємось спочатку, щоб витягнути одну з «коробочок», яка відмовилась їхати. На зустріч до мене під‘їжджають дві машини військових, питаються, чи я знаю дорогу і долучаються до колони.

Рухаємось у зазначеному напрямку. Навколо все горить, що, з одного боку, викликає підозру, а з іншого – звичайна воєнна буденність. Тільки ми виїхали з-за дерев, я кричу:

- Танк! Зедка!
- Назад!! – заволав «Бурса».

І в цей момент перший снаряд влучив у нашу машину. Тачку підкинуло, передні частини розлетілися в повітрі, у мене в очах все стало білим і перша думка: «Ну, от і все.. помер..». Побратими, що рухалися за нами в колоні, побачивши видовище, вирішили, що ми натрапили на міну і з нас залишилося «м‘ясо».

Я лежав головою на дверці, пелена зійшла з очей і друга думка: «Бурса – 200..». І тут був другий прильот: снаряд пройшов наскрізь нашу машину через лобове скло, прошив БТР і там розірвався. «Коробка» наїхала ззаду на мою машину.

Безрезультатно я почав відкривати заблоковані двері і, повернувшись, побачив «Бурсу», який намагався так само вибратись. На мить зрадів, що він живий і миттю поліз через вікно, захопивши з собою шолом і «радєйку».

Вилізши з машини, по нас працювали кулемети з усіх боків, і здавалося, що ось тепер точно все, зараз вб‘ють. Підбігши до взводу вогневої підтримки, задихаючись, я кричав, що там танк, попросив їх або спрацювати з Javelin або відходити. Відстань до танка була близько 50 м, тож відпрацювати не вийшло..

Ми відбігли до наступної колони, яка чекала команди, в готовності висунутися. Забрали одного раненого і швидко вибудували інший маршрут поміж двох вогнів. Я сів в машину і мене накрила паніка, просився вийти і рухатись пішки, але мене щоразу силою заштовхували назад.

Нам вдалося вийти і вже через декілька годин закрилося кільце. Разом з машиною загинула моя собака, яку планував вивезти до батьків, щоб вона не мучилась в тому пеклі. Цей день забрав ще трьох бійців.

Весь час після події прокручую в голові можливі розвитки подій, якби ми зробили інакше, якби все таки вийшло застосувати протитанкові засоби, якби.. якби.. якби..

Коли повернулися в «тил», ми сіли на лавку, навколо зібралися хлопці і якийсь час мовчали. Потім пролунало: «Так... в Голівуді такого не знімають..»

Не дай, Боже, знову пережити подібний досвід..

Що вам допомагає у цій непростій ситуації на фронті? Яка у вас мотивація?

Моя мотивація, перш за все, – це сім’я: дружина, діти, які залишилися вдома. Це одна з основних причин, чому я пішов воювати. Також я небайдужий до своєї країни, вболіваю (хоча з деякими, можливо, сумнівами), що ми будемо мати якісь позитивні зміни. Це друга з моїх основних мотивацій.

Навіть в тилу кожен може долучитися до перемоги якісно виконуючи свої обов’язки на тому місці, де перебуває. 

Пригадайте своє навчання в УКУ, чи відчуваєте підтримку спільноти в час війни? 

Я відчуваю підтримку від спільноти Українського католицького університету від самого початку: починаючи від побажань, і до того, що люди питають, як у мене справи, допомагають. Особливо, коли я був поранений, то найбільший резонанс був піднятий саме в спільноті УКУ.

Хотів би сказати своїм одногрупникам та колегам, щоб вони трималися, бо все буде добре. Війна закінчиться і в нас ще буде дуже багато роботи. Тому вже треба готуватися до цього.

Підтримуйте наших хлопців і дівчат, що захищають Україну. Ця війна надовго і, на жаль, буде ще багато горя і сліз. Але разом ми пройдемо все, все відбудуємо. Маємо навчитися жити в цій новій реальності, не звикаючи до самої війни. Разом до перемоги! Все буде Україна!

Які плани після перемоги?

Найперше – відпочити і десь виїхати за кордон із сім’єю. Далі будемо бачити. Буду шукати, чим можу займатися далі, можливо, все-таки наважусь відкрити власну справу.

Коли закінчиться війна, через багато років я поїду з дітьми по всіх містах, у яких ми тримали оборону або які звільнили. Поїду лише з однією метою, щоб побачити щастя і відсутність страху в очах людей, дітей, які будуть гратися на вулиці, а не жебракувати і створювати «блок-пости», які супроводжували їх довгий час. Можливо, це заради «лікування» власної душі, але це буде найкраща терапія.

Сподіваюся, що на той момент навколо не буде нічого, що нагадувало б мені війну: замість згорілої техніки на засіяних полях будуть працювати трактори і комбайни, ями від мін і снарядів закриються черговим шаром асфальту, жодного розбитого будинку, відновлені ліси..

Боже, мрії й ж мають здійснюватися, чи не так?

Розмовляла Ірина Василик

Фото: Лесик Урбан та з архіву Олександра Ширшина 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.