Після хвилі. Як львівська грекиня відроджує втрачену ідентичність

1200 0
Звідки у Львові греки-понтійці, як відроджують втрачену ідентичність та до чого тут Корнякт.

Білоруси та сирійці, греки-понтійці, ерзя, індійці, поляки, роми, кримські татари, вірмени та євреї – це лише невеликий перелік тих народів, які творять львівську спільноту. Хтось проживав тут століттями, а хтось опинився майже випадково – втікаючи від війни чи переслідувань. У спільному проєкті Школи журналістики та комунікацій УКУ та медіа-хабу «Твоє місто» «Львів. Мозаїка» ми прагнемо дослідити етнічний ландшафт нашого міста. У десяти репортажах студенти Школи журналістики та комунікацій УКУ розповідають про історії людей різних національностей та культурну мозаїку Львова.

Після хвилі

Коли Ірина вперше туди піднялась, тремтіла від страху й пронизливого вітру. Вежа височіє на шістдесят шість метрів – монументальність заворожує. Для її зведення купець та меценат грецького походження Костянтин Корнякт зумисно запросив до Львова італійського архітектора. Наголосив: вежу треба будувати на віки. Задум вдався – шпилі вежі Корнякта стримлять у Львові вже майже пів тисячі років. 

Ірина, ставна жінка з волоссям кольору червоного вина та грецьким профілем, постоявши на вершині вежі кілька хвилин, позбулася страху висоти. Відчула спокій та вільний подих. Ця жінка – грекиня, як і меценат Корнякт. Місту він залишив по собі кам’яницю на площі Ринок, знаний Італійський дворик та численні легенди. Ірина Євкарпіді може розповідати про нього годинами. Вона співзасновниця товариства, названого його іменем, відшукує у Львові грецьку автентику та втрачену ідентичність.  

Вирвані з корінням

Ірині було лише чотири роки, коли її дідусь-грек відійшов у вічність. Довгі роки тема грецького походження була заборонена в їхній сім’ї. Як і в багатьох інших, які жили за сталінських репресій. Дідусь майже нічого не розповідав про своє життя – боявся нових покарань.

До початку ХІХ століття Іринині предки жили у місті Трапезунд – зараз це місто Трабзон у Туреччині на узбережжі Чорного моря. Тоді серед мешканців регіону було багато православних греків, які заснували й розбудували Трапезунд, Гіресун, Константинополь. 

З 1915 року в Османській імперії «‎зачищали»‎ землі від християнських народів. Мусульмани не могли змиритися з тим, що ділять країну з християнами. Ці дані підтверджує Міжнародна асоціація дослідників геноциду (IAGS), яка 2007 року видала резолюцію про геноцид понтійських греків в Османській імперії. 

Щоб не стати жертвами, греки кораблями пливли на територію Російської імперії – під час російсько-турецької війни 1877–78 років в Абхазії спорожніли цілі райони. 

Предки Ірини Євкарпіді були змушені тікати.

Харлампій Євкарпіді, Іринин дідусь, народився 1916 року вже у Сочі. Як і всі вихідці з Трапезунда, він розмовляв понтійською мовою – діалектом греків-понтійців, які жили у Причорномор’ї. 

Його батьки мали власну чайну, пекарню та млин. Але Харлампій втратив їх іще чотирирічним і до повноліття лишився жити зі старшою сестрою, в її родині. По смерті батьків йому велося важко. Щоб не бути тягарем для родичів, він із юності працював на будові залізниці в Абхазії. Згодом – чоботарем. Аж поки не настав час вигнання.

До нового дому

13 червня 1949 року місто Гудаута заполонили озброєні радянські військові. Вони розпочали операцію під назвою «Хвиля», покликану звільнити Причорномор’я від «неблагонадійних» народів. За 5 років із території Грузинської РСР виселили калмиків, чеченців, турків-месхетинців та з десяток інших народностей. Греків депортували в казахські степи. 

Люди у формі прийшли вночі. На збір дали 20 хвилин. Харлампій Філатович мав виселитися з родиною: на той час уже мав дружину Ірину й маленького сина Філіпа.

Спочатку переселенців привезли у селище Приморське, де на них чекали вантажні вагони. Родичів, які хотіли попрощатися з репресованими, навіть не підпускали до потяга. Поїзд прямував у Казахстан. 

Було літо. Нестерпна спека. Гарячі, ніби окріп, металеві стіни вагону. В одному вагоні їхало по 40 людей. Їжі та води майже не було: репресовані через швидкі збори не могли взяти достатньо харчів, а родичам не дозволяли передати навіть шматок хліба у потяг.

Дорогу до нового «дому» витримали далеко не всі. І діти, й дорослі чимало хворіли, помирали від задухи. Їхні близькі, що їхали в тому ж потязі, могли про це навіть не знати. У вокзальній метушні загубитися було надто легко, деякі сім’ї, що їх розділили при посадці на потяг, не могли возз’єднатися. Губилися в натовпі.

Ніхто точно не знав, де буде його новий дім. Де відчепили вагон – там і лишайся. Дорога для Харлампія Філатовича закінчилась у місті Кентау, що в Казахстані. Там були тимчасові намети та голий степ. 

Життя в нових умовах 

Переселенцям доводилося важко працювати, щоб побудувати нове життя. Греки частіше знаходили роботу в колгоспі, освоювали ще не розорану цілину. 

У Казахстані місцеві намагалися допомогти вигнанцям, до нових сусідів ставилися доброзичливо. Казахи ділилися їжею, траплялось, деякі навіть віддавали одну зі своїх корів грецьким сім’ям із дітьми. У певних регіонах республіки першої зими переселенцям виплачували матеріальну допомогу у 200 рублів — щоб можна було купити собі корову. Вдячні греки у відповідь ділилися з казахами своїми навичками вести господарство. Пізніше переселенцям надавали позику, щоб вони змогли на місцевих ділянках спорудити будинок. Іринин дідусь так і зробив. 

Хтось із родичів передав швейну машинку «Зінґер». Харлампій Філатович навчився шити взуття й робив заготовки, а дружина дошивала його й продавала. Така маленька сімейна справа допомогла родині вижити.

Повернення

По смерті Сталіна, 27 березня 1956 року, вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про зняття обмежень з депортованих греків, вірменів та болгар. Виселені родини отримали змогу повернутися на покинуті землі. 

1959 року Іринині бабуся й дідусь продали будинок у Казахстані й повернулися в Сочі. Втім, лишитись там надовго не змогли: рідний дім уже був зайнятий іншими людьми. Тому сім’я Євкарпіді переїхала до Абхазії, де їх на деякий час прихистили родичі. Уже пізніше переселенці купили собі шматок землі з маленьким будиночком, переобладнали його й таким чином осіли в місті Гудаута.

Іринина мати Надія вчилася в Сочі, працювала там само. Мабуть, ніколи не замислювалася над тим, що вона, як і батько, буде змушена переїхати. Проте вже з інших, радісних причин. 

За півтори тисячі кілометрів

У Сочі відбувалися спортивні збори, куди приїжджали велоспортсмени з усього Радянського Союзу. Якось серед них опинився і львів’янин Євгеній, майстер спорту СРСР. У свій вихідний він познайомився з Надією — і закохався. Утім, був змушений повернутися додому.

Їхнє знайомство продовжилося листуванням на відстані 1700 кілометрів. За рік Євгеній знову приїхав до коханої. Цього разу вже освідчився. До Львова Надія приїхала зовсім не готовою до цього клімату. Її літо мало бути спекотним і посушливим, а Львів зустрів її зливами та сильним холодом.

Надія Харлампівна не взяла чоловіке прізвище, так і залишилась Євкарпіді. Натомість Ірина змінила батькове вже після 18 років – подивившись на неї, одразу розумієш, що жодне, крім Євкарпіді, їй би просто не підійшло. 

Замовчана народність

Хоча Харлампій Філатович і повернувся після заслання в Сочі, те, що з ним  відбулося, залишило слід на усе життя. Він навіть словом прохопитись боявся, ким є насправді, не хотів підтримувати зв’язки з родиною в Греції — переживав, що накличе нову біду. 

– Дідусь, знаючи грецьку, не навчив її своїх дітей, – розповідає Ірина. – Моя мама донині не може розмовляти грецькою вільно. 

Мовчали за межами свого дому й навіть не знали одне про одного. Боялися, що радянська система утискатиме їх за національність, як це вже робили раніше. Саме так за радянського режиму жили греки у Львові. 

Ірина довідалася про те, що вона грекиня, ще дитиною. Сприймала це як звичайну річ. І лише через багато років зрозуміла, чому батьки про це мовчали. 

Відродити ідентичність

Уже за часів Незалежності України сім’я Євкарпіді змогла вільно заявити про свою національність та почати вивчати мову. Мама пані Ірини, Надія Євкарпіді, 1998 року заснувала Західно-Українське грецьке національно-культурне товариство імені Костянтина Корнякта. Згодом донька очолила молодіжну організацію цього товариства.

Більшість західноукраїнських греків – переселенці з Причорномор’я. Товариство об’єднало аж шість осередків: львівський, закарпатський, івано-франківський, чернівецький, волинський і тернопільський. 

До створення товариства греки Львова й не спілкувалися між собою, – розповідає Ірина. – Усі були роз’єднані та розкидані. Вже згодом ми почали разом відзначати свята, вивчати мову та історію. Діти отримали змогу відпочивати на грецьких курортах. 

За допомогою Федерації грецьких товариств України молодь мала змогу вивчати мову в самій Греції. 

Ірина вже повнолітньою поїхала в Грецію та познайомилася з її традиціями, кухнею і культурою. Але грецькою не знала ні слова. 

– Я розуміла, що маю грецьке коріння, але не могла спілкуватися з місцевими. Тоді поставила собі за мету вивчити мову, історію та культуру цієї країни. 

Завдяки програмі обмінів Ірина стала студенткою кіпрського та критського університетів. А з 1997-го жінка майже щороку їздила за кордон для вивчення грецької мови: спочатку це був Пелопоннес, далі Афіни, Крит і Кіпр. 

Закохатись у Грецію

Спершу Ірина почувалася некомфортно – давалося взнаки незнання мови. Крім того, у Греції вперше зіткнулася з сієстою, яку греки називають «месімері»‎. 

Від другої до четвертої години дня триває така неймовірна спека, що  важко навіть нормально пересуватися. Проте Ірина швидко звикла до того, що всі магазини й ресторани зачинені – просто не було вибору. Греки в цей час зазвичай відпочивають удома, сплять, щось читають або просто сидять під кондиціонером. Зрештою Ірина вподобала сієсту й тепер каже жартома, що і у Львові влітку пасувало б мати «месімері»‎. 

Ірина полюбила Грецію так сильно, як люблять тільки рідних. Щоразу, приїжджаючи туди,  ніби розквітала. Натомість в Україні почала вчити всіх охочих грецької мови в недільній школі. 

Очільниця товариства Надія Євкарпіді налагодила співпрацю з Міністерством освіти Греції, завдяки чому до Львова іноді відправляли грецьких учителів. Завдяки цьому мову стало вчити легше, адже вони могли доступніше розповісти про традиції, культуру та історію Греції. Втім, через пандемію викладачі повернулись додому. 

Місця культури львівських греків

Ми гуляємо Львовом, і Ірина ділиться своєю ностальгією за Грецією. Біля оперного театру жінка згадує, як любила ходити в театри в Пелопоннесі, а кавові аромати кав’ярень нагадують грецьку каву фрапе. Каже, так, як там, не смакувало більше ніде. 

Пасхальний кошик Ірина Євкарпіді освячує у церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Саме цю будівлю прикрашає вежа Корнякта. Всередині традиційного пасхального хліба цурекі, що лежить у її кошику, вмостилось велокоднє яйце. 

Ірина любить розповідати про грецькі страви – мусаку‎, запіканку з баклажанів та фаршу, традиційну випічку василопіту‎. Каже, цей пиріг смакує як паска, але він більший і ховає в собі несподіванку. Василопіту‎ запікають із невеличкою монетою всередині, яка несе успіх і щастя. На свято пиріг розрізають на рівні частини і роздають усім членам родини й гостям. 

Через вежу Корнякта Успенська церква – особливе місце для всіх греків Львова та Західної України. Скільки точно еллінів живе у Львові, сказати важко, адже не всі залучені до товариств. Але є підрахунки місцевих осередків, які стверджують: на Західній Україні мешкають приблизно 200 греків. 

Пані Ірина одразу підходить до вхідних дверей церкви та показує орнаменти. 

На перший погляд, це звичайні візерунки, але кожен з них має сакральний сенс, – каже Ірина. – Квіти лілії – символ Діви Марії, натомість хвилі означають життя з перешкодами.

Ми згадуємо антигрецьку операцію «Хвиля»‎ й на хвилинку замислюємося.

–  Так і кожна деталь життя має своє значення, – додає Ірина Євкарпіді, внучка репресованого. –  Тільки треба її прочитати.

Катерина Трохимчук, Анастасія Балєва

Фото авторок

Ідея проєкту «Львів. Мозаїка» – Світлани Жабюк. Кураторка проєкту – Олеся Яремчук. Рецензування – Марія Титаренко. Літературне редагування – Анастасія Левкова. Фоторепортажу студентів навчав Олександр Хоменко.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!