На Львівщині ледь не щотижня зносять пам’ятники радянської доби. Тvoemisto.tv вирішило дізнатися, що з ними роблять далі, та нагадує, як відбувалася декомунізація у Львові.

«На початку повномасштабного вторгнення люди в громадах зрозуміли, що той окупант, який напав тепер, і той, який стоїть на їхніх вулицях із зірками, серпами та молотами, нічим не відрізняються один від одного. Тому з лютого місяця на території Львівщини демонтували, розбили і прибрали понад 130 пам’ятників радянської доби», – каже секретарка робочої групи Львівської ОВА з питань декомунізації Анна Герич. Вона також є представницею ініціативи «Локальна декомунізація», яка діє у Львові з 2014 року. До організації входять здебільшого ветерани і бійці, які тепер захищають Україну на фронті. 

«Хлопці хочуть, щоби таких пам’ятників не залишилося ніде. Зрозуміло, що емоційна складова стала причиною цього. Вони роками в законі та поза законом мусили збивати радянські символи по Львову і в околицях. Робили це попри спротив місцевої влади, як би дивно це не звучало», – веде далі Анна Герич.

І каже, що з початку лютневого вторгнення деякі громади самотужки почали демонтувати пам’ятники радянського періоду. Як, для прикладу, Новояворівська: тут на бажання мешканців перейменували навіть вулиці, назви яких можуть віддалено асоціюватися з радянськими наративами.

«Від початку цього року декомунізація на Львівщині відбувається в межах системної роботи. За цей час уже демонтували 30 пам’ятників», – стверджує співрозмовниця.

Анна Герич вважає, що Львівщина в цьому є феноменом, оскільки на нашу область рівняється навіть Закарпатська. Важливим елементом підтримки декомунізації стало об’єднання на різних рівнях: в обласній раді ухвалили рішення про демонтаж усіх радянських пам’яток, а очільник Львівської ОВА Максим Козицький видав розпорядження про те, що до кінця 2023 року в області мають декомунізувати всі об’єкти такого штибу. 

Окрім того, Верховна Рада ухвалила закон про незанесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України та вилучення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України, що возвеличують події та осіб, які пов’язані з реалізацією російської імперської політики, спрямованої на підкорення України та переслідування учасників боротьби за незалежність.

«Якщо цей закон підпише президент, то всі ці пам’ятники не будуть навіть юридично охороняти. Наразі на Львівщині їх налічується 177. Вони вважаються такими, що перебувають під охороною закону, хоча половини з них уже нема», – каже секретарка робочої групи ЛОВА з питань декомунізації. І пояснює, що кожна громада сама вирішує, що робити з демонтованими пам’ятниками, де і як їх зберігати.

«Деякі навіть домовляються із шляхоремонтними підприємствами, які закатують ці пам’ятники в асфальт або роблять ще щось корисне, господарське», – наголошує Анна Герич.

Як Львів позбувався радянського минулого

Поміж Академією сухопутних військ, кілька десятків випускників якої загинули у війні з російськими окупантами на сході України, вулицею із назвою Героїв Майдану та двома парками донедавна стояв Монумент бойової слави збройних сил радянського союзу. Раніше на місці цього монумента був цвинтар для мешканців Краківського передмістя Львова. У різних куточках Європи та у Львові зокрема з часом забудовували кладовища, адже міста розширювалися, зростали, а природа поглинала надгробки. Однак зведення на кістках саме радянського військового пам’ятника має свій символізм – так будувалася імперія. Про ідеологічний сенс встановлення монумента Tvoemisto.tv раніше розповідав львовознавець Петро Радковець.

«Композиційно монумент складався з масивної стели та скульптурної групи: радянський воїн, а поруч нього – батьківщина-мати, яка приймає присягу вірності воїна і освячує його меч. У стелі заклали багато пропагандистських речей, які наочно символізували об’єднання Західної України з радянською Україною і всі головні здобутки країни рад. Усе мало повідомляти, що радянський союз – хороший, а радянський воїн – мирний», – пояснював він. 

І якщо вулицю Гвардійську після Революції Гідності та окупації росією українського Криму міськрада перейменувала досить швидко, то «підійти бодай з якогось боку» до Монумента слави чиновники не наважувалися впродовж багатьох років. Уперше комісію, що мала розглянути пропозицію демонтажу радянського пам’ятника або окремих його елементів, міськрада скликала в 2007 році. Остаточно цей пам’ятник розібрали в 2021-ому.

Залишки Монумента слави передали Музею тоталітарних режимів «Територія терору». 

«Окремої території немає, щоб експонувати радянське монументальне мистецтво. Наразі розміщуємо експонати на паркінгу, як-от інші горельєфи чи фонтан «Кульбаба», – пояснювала Tvoemisto.tv директорка музею Ольга Гончар. З її слів, відповідно до замірів висота горельєфів у середньому становить чотири метри, а довжина – до шести метрів. Постаті чоловіка і жінки мають до шести метрів.

Tvoemisto.tv відвідало музей «Територія терору», щоби подивитися, чи досі радянський монумент зберігається там. 

«Пам’ятати про людей, які воювали, варто. Але це потрібно робити з іншим контекстом. Ці хрести і пам’ятники присвячені винятково червоній армії», – веде далі Анна Герич. 

На Львівщині започаткували ініціативу створення порталу з контактами дизайнерів, архітекторів львівських вишів для того, аби люди могли звертатися з приводу впорядкування простору місць пам’яті чи влаштування нових.

Окрім того, український галерист Павло Гудімов подав ідею створення музею тоталітарного режиму, де були б не тільки пам’ятники радянської доби. Цю ініціативу вже підтримали у Львівській ОВА, наразі триває обговорення вибору території для втілення проєкту.

За задумом Павла Гудімова в такому просторі зберігатимуть інші речові докази того, як росія впродовж століть нав’язувала українцям свою ідеологію. Для прикладу, ще донедавна в храмі Великомученика Георгія (вул. Тараса Бобанича, 3), що належав УПЦ МП, була ікона царя Миколи.

«Вважаю, що їх руйнування – найгрубіша помилка. Ці артефакти є дуже цінними свідками історії, ми не можемо відхреститися від них, сказавши, що просто були окуповані радянською системою. Україна була значним гравцем радянської реальності», – пояснив Павло Гудімов у коментарі Tvoemisto.tv і додав, що уродженці нашої країни були генеральними секретарями комуністичної партії, тому маємо зберігати нашу спадщину, якою б трагічною й тоталітарною вона не була.

«Я з колегами пропоную створити центри тоталітарного минулого, куди ці пам’ятники будуть перенесені, а музеї нарешті очистять свої фонди від соцреалізму. Вони мають виконувати просвітницьку, а не пропагандистську функцію», – вважає Павло Гудімов.

Метою такого проєкту він вбачає роз’яснення людям радянської реальності для того, щоби потім у них не зародилася фальшива ностальгія: «Бо іноді зустрічаю молодих людей і чую від них дивні речі про минуле, про які їм колись розповідала бабуся із сентиментом до радянського союзу. Її слова – якась дуже спотворена ілюзія пам’яті».

Ірина Давосир

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.