Фото: infoprostir.te.ua
*Наша співрозмовниця попросила не згадувати її імені, адже після переїзду до Львова навіть друзі та співробітники напівжартома називають її «зрадницею». Крім того, її колишній чоловік – активний учасник донецького Майдану. Він перший перевіз свою нову родину до Львова, бо відчував загрозу. Для зручності читачів ми подаємо в тексті вигадані імена.
Переїзд: Всі думали, що ця дурня ось-ось закінчиться
Все почалося 11 серпня. Світлана родом із самого Донецька. У недалекому минулому вона працювала керівником гуртка англійської мови у позашкільному закладі… Її літні канікули перервали й викликали на роботу, де відправили у відпустку за власний рахунок на невизначений термін. Усім співробітникам сказали сидіти вдома і старатися нікуди не виходити.
Переїжджати ні Світлана, ні її родина не хотіли. Але ще на початку літа на цьому наполіг її колишній чоловік і батько їх спільної дитини Руслан: «Якщо ти не переживаєш за себе, то не наражай на небезпеку дитину. Адже вона спільна, і я теж маю право за неї переживати. Вивозь її!».
Руслан також родом з Донецька, проте ще раніше виїхав зі своєю новою сім’єю до Львова. Він був учасником донецького Майдану, тож вирішив не чекати, поки до нього прийдуть, як і до його товаришів (дехто з донецьких активістів зазнав серйозних травм, – ред.). Тепер Руслан працює і винаймає житло у Львові, де живе зі своєю сім’єю та батьками, яких забрав зі Сходу. Тож Світлана не розраховує, що колишній чоловік буде утримувати ще й її з дитиною: «Але він як може – допомагає», – запевняє співрозмовниця.
Руслан не знав, що далі буде, де житиме Світлана з дитиною. Однак наполягав, що війна на сході України затягнеться на роки, тож із Донецька треба втікати. Сама ж Світлана у це не вірила. У це не вірив ніхто, з ким вона ділилася чоловіковими побоюваннями: «Я цього майже нікому не розповідала, але родичі казали, що це – нонсенс і такого не може бути. Всі думали, що ось-ось закінчиться ця дурня. Тепер я розумію, що це може бути правдою. Тепер віриться».
З її родини з міста виїхали майже всі. Один з братів – до Маріуполя. Спершу Світлана відправила свою дитину разом зі бабусею до них. «Ми вже почали вночі підстрибувати, адже дуже гриміло, скло дрижало, було дуже страшно. Мама нас будила, казала, що все починається. І після кількох таких ночей вона сказала, що більше не може, бо починає сходити з розуму. Мама запитала, чи я відпущу свою доньку з нею. Я погодилася».
Інший брат також виїхав з Донецька – він забрав свою дівчину та друзів спершу до Бердянська, а потім далі. У Донецьку залишився лише третій її брат з батьком. З тих, хто хотів би виїхати, не всі мають куди. Тітка Світлани теж залишається у місті, бо її свекруха дуже хвора й не піддається транспортуванню. Сама ж тітка працює перукарем, тож поки що жити має як. Світлана зазначає, що її тітка з родиною не підтримує ідей ДНР, але виїхати вони не можуть. Зрештою, не хочеться покидати дім: «Вони, як усі люди нашого класу, все своє життя щось накопичують, облаштовують, і тепер все це кидати не хочуть».
Фото: volynnews.com
Світлана не уявляє, як вона може повернутися у Донецьк. Люди там, здебільшого, не розуміють тих, хто переїжджає не в Дніпропетровськ або Харків, а на «западенщину». «Батьки моєї колеги, – розповідає переселенка, – дуже гарні люди. Але коли я вперше подзвонила і сказала, що поки що залишуся тут, вони відповіли: «Ми вообще с предателями не разговариваем». Це було наче в жарт, але я зрозуміла, що підсвідомість бере своє. Я справді була шокована».
Перший сімейний скандал відбувся ще у 2004 році. Батько Світлани працював пілотом у донецькому аеропорту. Там панувала офіційна політика держави, і він її поділяв. «Весь аеропорт був «за» Януковича і «за» Ахметова. Всі вважали, що все добре завдяки їм. І мій батько був у цьому також переконаний. Він у це вірив і зараз, мабуть, вірить», – розповідає жінка.
Світлана на той час ще жила з Русланом, який не поділяв думки більшості. Та й узагалі вся його родина була вихована інакше: «Я постійно була у середовищі, де поділялися інші погляди, інша історія – не офіційна. Тож ми з моїм батьком ще тоді дуже сильно сперечалися. Він досі пригадує, як все стало погано». Тато звинувачує доньку через те, що вона не за тих голосувала. Попри те, що на роботі, зі знайомими чи навіть з батьком погляди розходилися, жінка не хотіла переїжджати: «Зі своєю ідеєю я б сиділа в Донецьку, якби не дитина».
Львів: Я ніколи не думала про захід так, як думають у нас в регіоні
Світлана з дитиною приїхала до Львова 2 вересня. Їх розмістили у готелі «Катерина», де поселяли біженців. Але не у всіх ситуація склалася однаково: «Деякі люди після приїзду до Львова перечікували вихідні невідомо де, потім їх поселили у дитячому будинку, і вони там перебували без гарячої води, зі всіма сумками біля ліжок, в одній великій кімнаті». Так жінка розповідає про свою сусідку у готелі «Катерина», що перед тим жила у дитбудинку. «Але у «Катерині» нас теж не можуть безкінечно утримувати, бо ніхто не компенсує за нас збитки. До 25 грудня сказали звільнити місця, але куди далі – я ще не знаю».
Тож, як розповідає Світлана, усім переселенцям порадили шукати собі нове житло. Проте вона вже «доїла» всі свої заощадження. Тепер отримує соціальну допомогу 800 гривень на дитину і 400 – на себе. На даний момент шукає роботу, пов’язану із англійською мовою: можливо, із перекладами або роботою з дітьми.
Коли Світлана переїжджала – одразу була налаштована їхати на захід України. «Ніколи не думала про захід так, як думають у нас в регіоні, – розповідає жінка, – що западенці – страшні, дикі люди, які нас ненавидять. Мої колеги казали: «Та куди ж ти їдеш, та ще й з дитиною? Та там же бандерівці. Вони нас ненавидять. Хто ви для них будете? Що ти собі думаєш? А дитина у дитсадку? Вони ж там її заб’ють, заклюють». Я відповідала, що так не вважаю». Зрештою, Світлана каже, що люди у Львові ставляться до неї добре, а її дитина розповіла нам, що у дитячому садку їй подобається.
З найболючішим для переселенців питанням – орендою житла у Львові – Світлана ще не стикалась. «Через те, що я ще не зверталася до ріелторів, не спілкувалася із людьми, які можуть здати житло, то мені ще ніхто не відмовляв. Усі дуже чемні», – розповідає вона, але припускає, що якби зверталася по допомогу більше, то ситуація могла би бути іншою. «Адже коли ріелтори дізнаються, що люди із Донецька чи Луганська, то кажуть, що для них нічого немає. А особи, які хочуть здати квартиру, кажуть, що переселенцям зі Сходу не здадуть. Але я це тільки чула...», – зізнається співрозмовниця.
«Люди вже дуже втомилися від нас», – каже Світлана. Вона розповідає, що частина переселенців поводиться не дуже чемно. «Буває так, що навіть жінки, які приїхали з дітьми, поводяться якось не дуже цивілізовано. По ночах сидять у барі, а діти плачуть у кімнатах чи гуляють по готелю без догляду. Я дитину питаюся, де її мама, чого вона плаче. Вона не знає, де мама. Йдемо шукати ту маму, а вона у дитини запитує «що ти хочеш?». Мало кому це подобається. Все це дістає працівників, бо то хтось кричав, хтось – обзивався або побився між собою».
Ідеї: Тим, хто залишився, роблять зауваження, що їх рідні «ставлять лайки» не тим людям
«Від людей, з якими живу поруч, я постійно чую, що вони дуже-дуже люблять Україну, – каже Світлана. – Що вони – дійсні патріоти і поїхали з Донецька, бо не можуть знайти спільної мови з людьми, тому приїхали до Львова за ідею». Проте вона не знає, правда це чи так треба казати, аби тутешні люди сприймали приїжджих зі щирим серцем. Адже, вважає вона, якщо зізнатися, що не маєш де жити і втікаєш від війни, то це не дуже зачіпає за серце. Проте, зважаючи на ситуацію на Сході, жінки та діти не мали б виправдовуватися, що поїхали від війни.
Фото: lvivpost.net
Вона розповідає, що жінки зі Сходу часто позитивно реагують у соціальних мережах на матеріали, які «на боці України». Їхні чоловіки, які поки що залишаються у місті й працюють там, цього не схвалюють. Адже тепер отримують від співробітників зауваження, що «дружини ставлять лайки не тим людям».
У навчальному закладі Донецька, де працює родичка Світлани, на початку навчального року було офіційне зібрання. «Всім заявили, що тепер вони – за ДНР, а всі, хто там залишився, є патріотом їхнього регіону й ідеї. З іншою ідеєю там працювати не можна». Тож родичка жінки на роботу повернутися не зможе, бо про неї знають, що вона їздила до Львова. Крім того, її син сказав у інтерв’ю, що його сім’ю переслідують за ідею, адже він був на місцевому Майдані. «Тож треба або шифруватися, або переїжджати», – підсумовує співрозмовниця.
Стосовно війни на сході України, то Світлана переконана, що це війна не ідейна: «Я не вірю, що це війна заходу та сходу. Неможливо, щоб наш регіон постав за російську мову. Це не є реальна проблема – це прикриття. Політики стільки років капали цим на мозок, але підняти лише цим питанням війну – не вірю».
«Мене ж більше турбує не особисте життя, а життя дитини, – каже Світлана. – Я хочу, щоб вона була щасливіша, ніж я. Тому я не за ідеєю приїхала сюди, мені треба вберегти дитину і дати їй якесь майбутнє. Але на нашій Малій Батьківщині для неї нема нормального майбутнього», – завершує свою розповідь жінка.
Підготував Маркіян Прохасько
Проект "Переселені війною" реалізовується спільно порталом tvoemisto.tv та громадською організацією "Свобода слова"
