Серед проектів архітектурного офісу «ZELEMIN — житлові комплекси, медичні заклади, хостел напроти Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки, концепти спортивних та культурно-соціальних комплексів, зокрема тенісного клубу на вул. Кастелівці та «Фабрики повидла». Крім того, «ZELEMIN» провів багато реставрацій історичних будівель Львова.
Наталія Зінчук
Архітектурне бюро «ZELEMIN» давно працює у Львові і має гарну репутацію. На вашу думку, чим ви відрізняєтесь від колег, за що саме вас цінують?
У Львові, та й в Україні в цілому, працює дуже багато гідних компаній. І говорять про них теж багато, але, на мою думку, саме наш офіс, зробив трендом у Львові сучасний підхід до формування етичної архітектури. Що я маю на увазі: ми завжди намагаємось створювати середовище не на догоду виключно замовника, а виходячи з сукупності цілої низки факторів і, звісно ж, для комфорту мешканців. Після 20 років роботи я нарешті починаю дивитись на Львів з натхненням. Ми вилізли з радянських штанів і переросли синтезування старих стилів. У Львові почали по-інакшому мислити, з’явилось дуже багато молодих креативних команд, які пропагують нові бачення та підходи у формуванні громадських просторів. І мене це дуже тішить.
На вашому сайті є слоган «Виховання простором». Що це означає, як саме простір здатен виховувати?
Так, ми віримо, що простір виховує. В тому сенсі, що проживання в нетрях не сприяє розвитку вільної людини. Важко пропагувати та роз’яснювати, якщо людина ніколи навіть не бачила нічого схожого, не говорячи вже про — мешкала, емпірично вбирала досвід. Споживачеві треба запропонувати нові якісні умови, якщо хочемо сподіватися на адекватну зворотню реакцію, тобто бажання оберігати і доповнювати життєвий урбаністичний простір. Розглянемо на банальному прикладі. Коли заходиш у дев’ятиповерхівку з вузеньким входом, де немає лампочки і брудно, то навіть не хочеш асоціювати себе із цим під’їздом, а тим паче — щось там покращувати. Ти відчуваєш себе мишкою, яка як найшвидше має пробратись до своєї квартири. Такий простір формує людей, яким байдуже до всього, які не хочуть нічого змінювати. Швидше за все вони мріють вибратися звідси, а не щось вдосконалювати.
Мета архітектора — створити функційний будинок і зручне оточення. Це немов добротний глиняний горщик, який у вжитку сто років, у який ти 20 разів на день наливаєш воду, а потім виливаєш, і тобі з ним зручно. Помешкання повинне бути комфортним і гармонійним щодня, а навколишній простір максимально придатний для потреб всіх: дітей, дорослих, молодих мам з візочками, старшого покоління, людей обмежених в пересуванні, тінейджерів і молоді. Простір повинен викликати бажання не покидати його і провокувати різноманіття поведінкових сценаріїв.
У чому така ідентифікація з простором проявлятиметься у «Липових Росах»?
Коли ми проектували «Липові Роси», було завдання змоделювати міський стиль життя. За нашими спостереженнями, головне в ньому — це інфраструктура, можливість бути в курсі всіх подій, а також багато контактів, зустрічей, те що зараз називають case of everyday experience, а він неможливий без тісного контакту з іншими людьми. Хоча в містах ці контакти миттєві: ти пам’ятаєш людей в обличчя, але нічого про них не знаєш, не спілкуєшся з ними. Програма «Липових Рос» буде інакшою. Там спроектований такий масштаб будинків, щоб був і візуальний контакт, і частково слуховий. Щоб люди чули, що вони поруч з лісом, людьми; чули, коли приїхала машина чи велосипед; чули, як бавляться діти. Вони знатимуть сусідів не просто в обличчя, вони зможуть за потреби звертатись одні до одного за допомогою.
Спостерігаючи таке близьке життя навколо, люди прив’язуються до простору і стають відповідальні за нього, вони відчувають, що мусять і мають право на нього впливати. Коли у простору немає власника, ми переносимо відповідальність на інших. Нам видається, що хтось інший має щось посадити, прибрати, влаштувати цікаві події, а ми — лише приходити і насолоджуватись. Щоб зняти оце відчуження, ми хотіли зробити градацію простору: відкритий, напіввідкритий, закритий. Перший рівень сприйняття — це власна веранда, подвір'я, сусідні будинки; потім перспектива вулички, пейзаж сусідньої забудови, і тоді вже більші простори: сквери, площі, пішохідні алеї. Вони плавно перетікають один в одного, спільне стає твоїм, і ти починаєш за нього перейматись, опікуватись.
«Липові Роси» матимуть ознаки міського життя, але простір буде камерним, без багатоповерхівок та високих об’єктів. Люди ідентифікують себе з оточенням лише на рівні першого поверху, на рівні очей. Навіть в історичному центрі ми не зауважуємо дахи, а звертаємо увагу лише на фасади першого поверху. Тож ми врахували це і зробили знижений масштаб забудови, щоб мешканці бачили усе містечко, щоб воно було для них наче ближче.
Чи реалізована ця концепція у «Малоголосківських пагорбах»?
Безумовно. У «Пагорбах» відчуття свого простору інше, диференціація його додатково підкреслена рельєфом, який, попри складність освоєння, є символом ідентичності цього комплексу. Дуже часто, коли довго шукаєш правильне рішення, виявляється, що воно лежить на поверхні. Наприклад, об’єми цокольних поверхів, що утворились через складний рельєф, створили нову якість та різноманіття громадських просторів. Структурно вони діляться на два рівні. нижній — загальнодоступний, та верхній — приватний двір мешканців будинку. Цей простір не буде прохідним. Там ви зможете зустрітись з сусідкою, банально — залишити велосипед, скласти якісь речі, поставити сумки. Це елементарний комфорт і статус будинку.
Коли ми закінчимо, цей простір сприятиме тому, щоб мешканці казали: «Це мій будинок». І особисто для мене це і буде гордістю.
Мабуть, головним приводом для гордості все-таки будуть самі пагорби.
Звичайно, «Малоголосківські пагорби» — це здебільшого історія будинків, вписаних у природній рельєф. І головний персонаж тут, звичайно, пагорби. Ідеєю тектоніки було підкреслити їх. Якби ми робили в низині високі будинки, а на пагорбах низькі, вони б зрівнялись, і перепади висоти знівелювались, втрачений був би характер ландшафту — ми ж навпаки його підкреслюємо. Ландшафт і природа навколо — це родзинка цього комплексу. Ми не хочемо, щоб люди відчували себе як в «Іронії долі», де всі будинки однакові. Ми хочемо, щоб людина любила свій дім і прив’язувалась до нього.
На вашу думку, як люди обживатимуть простори «Липових Рос» та «Пагорбів» після заселення?
Абсолютно всього передбачити ми, звичайно, не можемо. Але очікуємо, що у «Липових Росах» процес озеленення не закінчиться нашим проектом. Ми, звичайно, плануємо висаджувати дерева та газони на території, щоб диференціювати простори, створити потрібну тінь та затишок, але люди також можуть висаджувати квіти на своїх подвір’ях, навіть трохи змагаючись один з одним.
Крім того, у містечку може з’являтись нова інфраструктура. Було б цікаво, якби мешканці змогли відкривати свої маленькі крамнички, салони з послугами, розвивати на території бізнес і підтягувати до нього навіть сусідні села. Ми передбачали програму, коли власник будинку зможе розділити його по горизонталі, влаштувавши на першому поверсі приватний бізнес, а на другому власне помешкання.
У «Пагорбах» люди також зможуть покращувати озеленення, обживати громадський простір всередині будинків, покращувати дитячий майданчик, озеленювати тераси тощо. Цей етап замешкання простору для нашого архітектурного офісу буде дуже важливий і цікавий. Адже ми дізнаємось, чи змогли підштовхнути людей до відповідальності за своє оточення.
Партнерська публікація
