Так львівський хроніст Бартоломей Зиморович у праці "Потрійний Львів" описував події 31 липня 1610 року. Саме тоді, у день святого Ігнатія Лойоли, засновника Товариства Ісуса, у Львові заклали наріжний камінь майбутнього храму святих апостолів Петра і Павла.
Відтоді минуло 416 років. За цей час храм кілька разів змінював свою роль. Тут молилися єзуїти та навчалися студенти, святиня пережила пожежі, війни й ліквідацію ордену, служила гарнізонною церквою, а за радянської влади перетворилася на книгосховище з мільйонами книг.
Сьогодні це Гарнізонний храм УГКЦ – місце молитви українських військових, ветеранів та їхніх родин, а також прощання з полеглими захисниками.
Єзуїти у Львові та пошуки місця для храму
Історія єзуїтів у Львові почалася ще наприкінці XVI століття. Вони прибули на запрошення львівського латинського архієпископа Яна Димітра Соліковського. У різних джерелах називають 1584 та 1591 роки.
Спочатку єзуїтам передали одну з каплиць Латинської катедри, а мешкали вони у кам'яниці на площі Ринок. Згодом завдяки підтримці львівської міщанки Софії Ганель неподалік міських оборонних мурів звели дерев'яний монастир і каплицю Архангела Михаїла.
Єзуїти приїхали до міста не лише як священники та проповідники. Одним із головних напрямів діяльності ордену була освіта. Поруч із майбутнім храмом вони хотіли облаштувати колегію, бібліотеку, навчальні приміщення та житло для ченців. У 1608 році у Львові урочисто відкрили єзуїтський колегіум.
Однак для великого комплексу потрібно було знайти достатньо місця у щільно забудованому середмісті.
У 1603 році король Сигізмунд III Ваза передав єзуїтам територію в єврейському кварталі, до якої належала й ділянка зі синагогою "Золота Роза". Єврейська громада та міський магістрат виступили проти цього. Після судових і фінансових домовленостей територію вдалося повернути громаді.
З цією історією пов'язана й одна з львівських легенд. Єдиний вхід до синагоги нібито пролягав через приватну кам'яницю Ісаака Нахмановича. Без дозволу її власника єзуїти не могли потрапити на подаровану королем територію, а отже – фактично не могли нею користуватися.
Зрештою орден повернувся до західної частини середмістя, де вже стояла його дерев'яна святиня.
Храм, який будували 20 років
31 липня 1610 року архієпископ Ян Замойський освятив місце будівництва і заклав наріжний камінь майбутньої святині. За свідченням Зиморовича, архієпископ також пожертвував на будівництво тисячу золотих.
Спорудження храму тривало два десятиліття та неодноразово зупинялося через брак грошей і суперечки щодо земельних ділянок.
Автор первісного задуму храму достеменно невідомий. Спочатку будівництвом керував єзуїт Себастьян Ламхіус. У 1618–1621 роках роботи очолив італійський архітектор і чернець-єзуїт Джакомо Бріано. Він доопрацював задум та надав майбутній споруді виразних рис раннього бароко.
З 1626 року завершальними етапами робіт керував Валентин Депіціус. Значну фінансову підтримку надала шляхтянка Ельжбета Сенявська, яку вважають головною фундаторкою храму.
9 вересня 1630 року храм урочисто відкрили. До нього внесли Святі Дари, ікону Матері Божої Утішительки та образ святого Станіслава Костки. Того ж року святиню освятив львівський архієпископ Ян Анджей Прухницький. Однак роботи над її оздобленням тривали ще десятиліттями.
Один із найбільших храмів середмістя
Храм святих апостолів Петра і Павла став однією з перших монументальних барокових споруд Львова. Його часто порівнюють із римською церквою Іль Джезу – головним храмом Товариства Ісуса.
Водночас львівська святиня не є її копією. Архітектуру пристосували до щільної забудови Львова, місцевого рельєфу та сусідства з міськими укріпленнями.
Будівля має близько 41 метра завдовжки, 22,5 метра завширшки та приблизно 26 метрів заввишки. Це тринавна базиліка з великою центральною навою, вузькими бічними навами та галереями. Храм може одночасно прийняти кілька тисяч людей.
На фасаді можна побачити скульптури Ігнатія Лойоли, Франциска Ксав'єра, Анджея Боболі та Станіслава Костки. А серед рослинного декору південного фасаду збереглися значно менш очевидні деталі – профілі блазня, ягняти, папуги та інших персонажів.
Колись храм мав і значно вищий силует. У 1702 році над південною захристією звели вежу заввишки орієнтовно 60 метрів, яка певний час була найвищою у Львові. У 1754 році на ній встановили годинник.
Однак після обвалу вежі львівської ратуші у 1826 році влада почала ретельніше перевіряти безпечність високих споруд. У 1830 році верхні яруси вежі єзуїтського храму демонтували через загрозу руйнування.
Пожежа змінила інтер'єр святині
У 1734 році велика пожежа знищила дах та значну частину первісного оздоблення храму.
Під час відновлення святиня отримала новий інтер'єр. У 1739–1743 роках центральну та бічні нави розписали моравські художники Франциск і Себастьян Екштайни.
На склепінні зобразили проповідь апостолів Петра і Павла, передання ключів святому Петру, апофеоз Ігнатія Лойоли, біблійні події та сцени, пов'язані з історією Львова.
Монументальний головний вівтар із чорного та рожевого мармуру у 1744–1747 роках створив скульптор Себастьян Фесінгер.
Що приховують підземелля храму
Під Гарнізонним храмом розташована система крипт і підземних приміщень. Тут ховали єзуїтів, духовенство, представників шляхетських родин та фундаторів святині. Зокрема, зберігся алебастровий саркофаг львівського архієпископа Миколая Вижицького.
Однак підземелля розповідають історію, яка почалася ще до появи храму.
Раніше на цій території стояли стара міська школа, згадана ще у XIV столітті, та кілька житлових кам'яниць. Частину їхніх фундаментів і мурів інтегрували у нову споруду. Їхні залишки можна побачити під храмом і сьогодні.
У 2014 році у підземеллях відкрили музейний простір, присвячений історії Львова, єзуїтського кварталу та самої святині.
Тут починалася історія Львівського університету
Поруч із храмом діяла єзуїтська колегія – один із найважливіших освітніх осередків Львова XVII століття.
Тут викладали філософію, богослов'я, риторику та граматику, проводили диспути, публічні лекції й театральні вистави.
У 1661 році король Ян II Казимир надав колегії "гідність академії та титул університету". З цією подією пов'язують один із ключових етапів становлення Львівського університету, який сьогодні носить ім'я Івана Франка.
У XVIII столітті при єзуїтському комплексі також діяла астрономічна обсерваторія.
Від єзуїтів до військового гарнізону
У 1773 році папа Климент XIV ліквідував Товариство Ісуса. Після цього храм пристосували для потреб австрійського військового гарнізону.
Так святиня вперше стала гарнізонною церквою – майже за два з половиною століття до відновлення цієї функції у незалежній Україні.
У наступні десятиліття єзуїти поверталися до Львова та знову залишали його через політичні зміни. Храм постраждав під час артилерійського обстрілу Львова у 1848 році, після чого його ремонтували.
У 1905 році тут урочисто коронували ікону Матері Божої Утішительки. Подія зібрала тисячі людей.
2,5 мільйона книг замість вірян
Ще один драматичний період в історії храму розпочався після Другої світової війни.
4 червня 1946 року останні єзуїти під тиском радянської влади залишили Львів. Найшанованіші ікони та реліквії вони вивезли до Польщі.
Храм закрили. Спочатку він став складом паперу, а пізніше – книгосховищем Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника.
До 2011 року тут зберігалося близько 2,5 мільйона книг. Стелажами були заставлені нави, каплиці та галереї. За ними десятиліттями залишалися прихованими вівтарі, фрески й архітектурні деталі.
Загалом богослужінь у храмі не проводили 65 років.
Як храм знову став Гарнізонним
15 липня 2010 року Львівська міська рада передала храм Курії Львівської архиєпархії УГКЦ. Опіку над святинею взяла місія "Центр військового капеланства".
Після вивезення книг розпочалася підготовка до відновлення богослужінь.
6 грудня 2011 року, у день 20-річчя Збройних сил України, тут відбулася перша Божественна Літургія після 65-річної перерви. Її очолив митрополит Львівський Ігор Возьняк.
Відтоді святиня офіційно діє як Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла УГКЦ.
Місце, де Львів прощається із захисниками
Після початку російсько-української війни роль храму знову змінилася.
Сьогодні тут моляться військовослужбовці та їхні родини, відбуваються хрещення й вінчання військових, благословляють захисників перед службою. Священники храму служать військовими капеланами, підтримують поранених і ветеранів, а також родини полеглих, полонених та безвісти зниклих військових.
Водночас Гарнізонний храм став одним із головних місць військової пам'яті Львова. Саме звідси місто проводить в останню дорогу багатьох полеглих українських захисників.
Паралельно у храмі продовжують відкривати його давнішу історію. Після повернення святині вірянам розпочали системне дослідження та реставрацію інтер'єрів. У 2017 році завершили перший етап відновлення стінописів вівтарної частини, а впродовж 2018–2021 років реставрували розписи склепіння.
Фахівці продовжують досліджувати підземелля, історичні поховання, скульптури, вівтарі та залишки забудови, що існувала тут до спорудження храму.
Так святиня, наріжний камінь якої заклали понад чотири століття тому, продовжує змінюватися разом зі Львовом. Від єзуїтського храму й освітнього центру – через гарнізонну церкву та радянське книгосховище – до місця, яке сьогодні тісно пов'язане з українським військом і пам'яттю про тих, хто загинув за Україну.
Джерело: Бюро спадщини
