Ірму Вітовську знають ще з часів серіалу «Леся+Рома», люблять за численні театральні ролі, пам’ятають через активну волонтерську активність з 2014 року. Її серце болить за паліативну допомогу невиліковним дітям в Україні, за розвиток милосердя, як щоденної практики.

Не дивно, що приїхавши до Львова ще перед зимовими святами, вона говорила про те, чим живе. Зустріч транслювало Tvoemisto.tv, а тепер пропонує деякі вислови Ірми Вітовської, що не можуть не запам’ятатися:

Милосердя – це реагування вашого організму на чужий біль. Піти й поспівчувати може кожен. Бути доброю на дивані – легко, в українців є тенденція прилюдно жаліти й нічого не робити. Ми живемо «на людей», а не для людей. Але мусимо йти. Іти в паліативні центри, в інтернати, до хворих сусідів.

Відношення до біженців має бути інакшим. Нехай вони теж не завжди ідеальні, але ми не можемо мовчати про Алеппо. Особливо коли навколо відбуваються різдвяні ярмарки й свята й усі мовчать, а ми в ідеалі маємо стояти на вулицях і змушувати керівництво своєї країни консолідовано висловити свою реакцію на ці події.

Милосердя й чутливість – це не тільки властивість чи риса характеру, а й потреба. Таке враження, що моя душа шукає, кому допомогти. Я мушу знайти проблему, в яку я маю залізти й вирішити її. Знімалась нещодавно з ведмедицею, побачила як її утримують і просто мусила писати звернення до екологів, щоб її привезли в заповідник на Синевирі. Але для мене зупинитися – означає зачерствіти.

Покликання до мистецтва чи духовенства – це можливість заражати інших співчуттям, стимулювати їх. Для мене театр – не вчитель, який дає задачу й правило її вирішення. Це провокатор, що провокує глядача на зміну настрою, смаку, сприйняття, витягує з зони комфорту.

З українського кіно й театру пора вигнати традиції. Я зрозумію, що ми почали знімати кіно, коли перестанемо називати його «українським», а почнемо називати просто фільмом. Українське кіно – як хворий, біля ліжка якого збираються ті, що знають, що він скоро помре. Але шанси на воскресіння є. Детонатором нашої кіноіндустрії стала війна: до галузі прийшли молоді режисери, які почали її змінювати.

В Україні склалася постколоніальна паразитна форма: «як одна квітка на полонині». Той, хто всівся в крісло, зайняв якусь посаду, намагається виполоти все навколо, щоб втриматися якнайдовше, ще й дітей посадити. Саме це не дозволяє розвиватися, бо кращих одразу знищують. Конкуренцію не можна нищити, бо вона стимулює до розвитку. Такий підхід ми маємо вибирати.

Змінити щось цілком можливо. Мій досвід показує, що можна зробити те, що за 23 роки не зробили. Вперше в Україні почали відкриватися паліативні відділення для дітей, досліджують, хто входить в число невиліковних, вперше закупили знеболювальне. Це стало можливим тому, що ми пролили на проблему світло, показали її.

Читайте також: Олександра Бакланова: Українці мають шанс на зміни, якщо перестануть себе жаліти

Держава боїться взяти хірургічний ніж. Ми робимо реформи, але залишається все як є. Вона називає й трактує проблеми, але не береться за їх вирішення.

Допомогти має суспільство, адже визволити родину з невиліковною дитиною з ізоляції надважливо. Ми не маємо залишати таких людей. Якщо не довіряєте фондам чи постам у соцмережах, роздивіться навколо, така родина може бути в вашому під’їзді.

Милосердя не має зупинятися на «пожаліли», «поспівчували», «поплакали». Це значить системно дивитися, чим можеш поділитися з людьми. Якщо раз-два зробити таким чином, це стане для вас органічним.

Милосердя очищує вас. Воно повернеться до вас. Можливо, не матеріально, але працюватиме на вас. Повернеться емоціями, друзями, пригодами. Це бумеранг і цей закон справді працює.

Платіть десятину адресної допомоги. Визначте сталу суму, якою зможете допомагати потребуючим щомісячно. І вона до вас повернеться. Адресна допомога може стати вирішенням багатьох проблем в Україні.

З розмови Ірми Вітовської та Мар'яни Савки в межах проекту «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину».

Записала Людмила Рубцова