Я не хочу мовчати, або Чому майбутнє Шевченківського гаю неможливе без Свято-Іванівської Лаври

Мені щиро радісно, що навіть у час війни люди збираються і говорять про музеї – про їхнє збереження, розвиток і майбутнє. Музей – це не лише місце, де зберігають речі минулого. Це простір, у якому люди пізнають себе, вчаться бачити цінність своєї історії та формують уявлення про майбутнє.

Однак говорити про сенси й перспективи музеїв просто неба – зокрема Музею народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького, на території якого діє монастир і живе спільнота монахів, – не повідомивши про це бодай монастир і не запросивши його представників, щонайменше неетично.

Для мене ж ця тема особиста. Я – монах-студит, колишній настоятель Свято-Іванівської лаври, нині синкел у справах монашества Львівської архиєпархії. За останні роки я чимало зробив для музею: долучався до організації конференцій та інших заходів, підтримував його розвиток і старався, щоб музеєві було присвоєно ім’я Климентія Шептицького.

Коли у 2015 році я прийшов до Свято-Іванівської лаври як настоятель, тодішній директор музею Роман Назаровець показав мені напрацювання конференції 2014 року, де було окреслено бачення майбутнього музею. Я побачив там багато важливих думок, але не побачив належного місця для Свято-Іванівської лаври. Наче її – живого монастиря, без якого неможливо повно розповісти історію цього місця, – просто не існувало.

А історія музею і лаври нерозривно пов’язана. Митрополит Андрей Шептицький і його брат Климентій заснували Свято-Іванівську лавру. Радянська влада ліквідувала її 1946 року. У 1990-х роках монахи повернулися, і відтоді тут знову живе та молиться студитська спільнота. Досі, однак, не визначено належного місця лаври й монахів у контексті музею та майбутнього цієї території.

Ми вдячні, що музей тут є. У часи радянської окупації він, без сумніву, став своєрідним порятунком для цієї території. Але музейна опіка не повинна затінювати живу духовну спадщину, завдяки якій це місце має особливий зміст. Спадщина митрополита Андрея – це не тільки будівлі, предмети й документи. Це також монахи, які щодня тут живуть, моляться і продовжують традицію Свято-Іванівської лаври.

У 2016 році з моєї ініціативи, а також після звернення митрополита Львівського Ігоря до міського голови була створена спільна церковно-міська робоча група. Вона мала напрацювати стратегію розвитку музею і лаври. Люди працювали, обговорювали, пропонували — але до завершеного рішення справа так і не дійшла.

Такі розмови важливі. Але вони мають охоплювати всю історію і теперішнє цього місця. Говорити про сенси музею просто неба – означає говорити і про живу спільноту, яка тут молиться, і про те, як музей та лавра можуть співіснувати й розвиватися з повагою одне до одного.

Особливо боляче бачити, що й через десятиліття незалежності України, попри всі слова пошани до митрополита Андрея Шептицького, місце заснованої ним лаври так і не визначене. Наступного року буде століття від заснування Свято-Іванівської лаври. А з боку міста я почув поки що лише один дзвінок – із пропозицією провести концерт. Хотілося б, щоб увага до цієї дати не обмежилася окремим заходом, а стала нагодою нарешті серйозно поговорити про майбутнє монастиря.

Я не хочу мовчати, бо переконаний: живу спадщину митрополита Андрея треба не лише згадувати й ушановувати – їй потрібно дати належне місце. Тому звертаюся до всіх, кому дорогі українська культура, історія Львова і постать митрополита Шептицького: прошу, почуйте цю думку. Визначмо гідне місце Свято-Іванівської лаври та студитської спільноти в житті музею.

Я переконаний, що присутність монахів є однією з причин, чому ця територія зберегла свій особливий характер. Якби тут не було лаври й живої монашої спільноти, ця земля, можливо, давно стала б ласим шматком для забудовників. Без живої лаври музей втратив би важливу частину своєї історії та сенсу. Тож нехай розмови про розвиток музею стануть початком спільної праці – такої, у якій буде місце і для збереження музейної спадщини, і для живої молитви Свято-Іванівської лаври.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція "Твого міста" не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.