У радянський період влада переслідувала та карала українців за колядки, які вони традиційно виконували на різдвяні свята. Однак ті продовжували колядувати й у найскладніші часи. Чому потрібно співати коляди навіть у період війни, яка їхня особливість, пояснює актриса театру «І люди, і ляльки», учасниця етногурту «Коралі» Людмила Зборовська.

Коляда як співоча молитва. Вона відганяє злі сили, розганяє темряву, це, так би мовити, прямий зв’язок з небом та Богом, тому – особливо в час війни – треба колядувати. Із гуртом автентичної музики «Коралі» ми в цьому переконалися, коли колядували при морозі у 20 градусів просто неба у Шевченківському гаю та не захворіли. За стародавніми віруваннями вважалося, що в цей момент відкриваються небеса і ті молитви (коляда як свого роду молитва, тільки співоча – ред.) доходять швидше до Бога.

Читайте також: Опісля були арешти. Як Василь Стус та Ігор Калинець ходили з вертепом у Львові. Фото

Коляда як момент для об’єднання. Навіть для агностиків, що не вірять у Бога, – це можливість для згуртування. Багато із нас знають одні і ті ж колядки, у такий спосіб ми можемо підтримати психологічно один одного, допомогти не впасти духом, що теж дуже цінно у воєнний час. У співі зберігається світло, а на душі стає легше, наче камінь сходить, тобто це свого роду пісенна терапія.

Коляда як традиція. Ця традиція передавалася з покоління у покоління. Коли ми перестаємо колядувати, то ніби перериваємо той важливий зв’язок з попередниками. Бажано, щоби люди цікавилися колядками свого краю, звідки походять їхні батьки та бабусі-дідусі, щоби не втрачалася їхня первісна сила. Зараз це стало доволі популярним явищем: відомі виконавці та гурти співають пісень, що походять із різних частин України. Насправді, кожна з них є красивою – чи то одно-, чи то багатоголоса, бо створювалася у віках. Як приклад, візьмемо старовинний камінь, що лежить в річці, а вода його омиває, через декілька століть він стає гладеньким, відшліфованим, красивим. Так само із піснею: над нею працювали покоління невідомих співаків нашого роду.

Воєнних колядок, до речі, є дуже багато: у них згадують про героїв на коні чи з шаблею. Наприклад, на Чернігівщині є колядка для хлопців: «По садочку ходить, ружо заряджає…». А в театрі ми колядували:

«Чи дома, дома

Молодий Іванько?

Його дома немає,

Де ж він служит при полку,

І шабелька при боку,

Він листи пише.

Він листи пише,

Ше й гоженько дише:

«Ой якби я знав,

Шо мій отець живий,

Я пісьомце написав

І коника осідлав,

До й отця послав.

А в мого й отця

Весь двір на помості,

А в мого й отця

Любі-милі гості.

Вони пили, гуляли

І Іванька згадали,

Шо дома нема».

Вона взагалі загадкова, бо невідомо, чи це колядка про воїна, який загинув, чи служить і колядує батькам.

Читайте також: Різдво – це таємничий, містичний час. Розмова з етнологинею

Є дуже велкий пласт і повстанських колядок. На Львівщині доволі популярна «Сумний святий вечір». Її вже трансформували українці, які були вивезені в Сибір, що походять з родин вояків УПА.

«Сумний святий вечір в 46-ім році.

По всій нашій Україні плач на кожнім кроці.

Посідали до вечері мати з діточками.

Замість мали вечеряти – залились сльозами.

Плаче стара мати, а діти питають:

«Мамо, де наш тато, чом не вечеряють?»

А наш тато, діти, в далекім Сибірі,

Пригадує Святий вечір в нашій Україні.

Пригадує Святий вечір, всю свою родину –

Батька, матір, жінку, діток, неньку Україну».

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.