Це пані Любов Федоренко.

То, власне, вона колись придумала львівську «Цукерню», через яку нещодавно зчинився аж такий рейвах.

Я не відношу себе до ресторанних критиків, експертів. Та ніша й так забита вщерть. Та й, зрештою, сфера моєї діяльності вже давно значно ширша за таке. Тому й швидко знуджуюсь від усіх цих ресторанних тусовок і срачів. Але досі займаюсь створенням закладів – і отримую від цього страшенну насолоду.

Я вірю, шо весь цей бізнес гостинності побудований на простій формулі:

«Люди, які хочуть зробити щасливішими себе та інших людей і мають стільки енергії, шо можуть її передати іншим».

Коли ця енергія та любов пропадає – щезає й заклад. Так, є винятки, вічні мережі. Але завжди все починається з бажання зробити щасливими інших.

І ті, хто виходять з такого ресторану, почувають себе трішки щасливішими. І не важливо, що вони їли – ребра чи кремове тістечко.

А далі вже йде техніка, як прокомунікувати це у звуках, стравах і, зрештою, в інтер’єрі.

Відома тайська кухарка Jai Fai взагалі стоїть на вулиці, без інтер’єру – але купа людей займають чергу, щоб відчути тепло, яке вона випромінює. І доки це тепло буде – до тих пір туди ходитимуть люди.

Кухарка Jai Fai

Як, зрештою, і продовжують ходити до «Цукерні». Насправді я дуже скептично ставлюсь до всіх «мощьних» дизайнерських ресторанних проєктів, бо переважна їх ціль – дизайнерські премії. І більшість ресторанів з тих модних каталогів напівпорожні. Бо формула там не працює.

Але я ж все ж про те, що інтер’єр – це не про втрату цінності, локальності чи ще якісь абсурди, про які писали. Будь-які зміни – це все ж таки від бажання надалі продовжувати передавати енергію та робити людей щасливішими.

І я дуже тішусь, шо в «Цукерні» ця енергія є.

Читайте також: «Відвідувачів майже не було», – власники 25-річної «Цукерні» у Львові про зміну давнього інтер'єру

Ще задовго до того, як ми почали, у Львові були вже «Світ кави», «Цукерня», і ще «Амадей» (але він тоді був мені задорогий), які першими показали, шо можна по-іншому вмонтовувати простори, робити їх органічними та залишатись при цьому відкритими і демократичними .

Вони були перші, і це тоді багатьох дуже надихало. Вони показали, шо це можливо – робити так, як десь в Європі.

Не було б їх, не було б і нас.

Або радше ми могли бути іншими. Бути першими і ставити планку – це велике щастя і відповідальність.

А ще їм вдалось стати частинкою міста та середовища. Що насправді є вищою майстерністю. І саме цим пояснюється той шквал агресії і безглуздих докорів. Бо люди відчували цей простір своїм. Частинкою власної хати. І вони цілком закономірно зляться, чому їх не спитали, коли робили будь-які зміни. Мовляв, як посміли! А коли ти безсилий –залишається лише тупа агресія.

І я дуже тішусь, шо власне ті заклади до сьогодні змінюються та шукають нові способи та сенси. Зрештою, це боротьба за власний бізнес і справу життя. Бо ж від ковіду і дотепер важко придумати складніших умов для існування ресторанів. І щоб знайти в собі силу та ресурси, аби робити кардинальні зміни, потрібні велика сміливість.

Але найважливіше завжди розуміти суть: все починається з власне людини та вміння передавати тепло. І бути людьми – первинне вміння. Бо місто та країна складаються з людей та відносин між ними.

То ж я захоплююсь пані Любою як людиною, і як бізнесменом, її сміливістю, та, попри все, вірою в майбутнє цього куточка Європи.

Ви нам усім показали – як залишатись молодим, любити свою справу і надалі робити себе та довколишніх трохи щасливішими.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.