Українсько-польські відносини часто нагадують "американські гірки". За злетами захоплення в періоди наших революційних Майданів йдуть емоційні провалля роковин Волинської трагедії; братні обійми на початку повномасштабної агресії Росії поступилися місцем нетерпимості й ультимативним вимогам. Здається, ще трохи й нашому новітньому партнерству настане кінець.
Насправді ж це не так – і спільнота Українського католицького університету говорить сьогодні саме для того, щоб ніхто не втрачав надії.
По-перше, ми хочемо запевнити наших друзів і партнерів у Польщі, що ми чуємо їхні голоси і високо цінуємо спроби стримати лавину ненависництва. Ми, українці, пережили подібний розпач у часи перед Революцією Гідності. Нам тоді було соромно, що про Україну судять, дивлячись на дії тогочасної політичної верхівки. Тому хочемо запевнити наших друзів: ми вас бачимо – ваша стійкість і витривалість у відстоюванні справедливості, у боротьбі за вашу і нашу свободу та в турботі про спільне благо є для нас надихаючими і ми вам за це дуже вдячні.
По-друге, за роки незалежності Український католицький університет гостинно приймав у себе або брав участь у численних академічних і громадських заходах, на яких слова «добросусідство», «примирення» і «взаємопідтримка» були природними маркерами дружньої атмосфери. І в яких українські учасники давали сумлінну й чесну оцінку своїй і нашій спільній історії. На жаль, деякі гарячі голови в Польщі сьогодні не прагнуть діалогу, а накидають своє бачення, хочуть почути з уст українців не правду, а упокорення.
У цьому зверненні не місце для розлогого аналізу причин нинішньої кризи. Українська повстанська армія, на честь якої президент України найменував одну з військових частин ЗСУ, є частиною української історії – і тільки українці мають моральне право вирішувати, на які приклади взоруватися у своїй боротьбі за власне право на існування як народ і як держава. Польща ніколи не чула від українців подібних ультиматумів, хоч далеко не всі герої польської історії можуть бути для українців прийнятними. Свою національну чутливість мають не лише поляки, а й українці – тим більше у час жорстокої екзистенційної війни, яку розв’язала Росія.
Подальший розвиток подій прояснить, чого у черговій радикалізованій реакції частини польського політикуму було більше – історичного колоніального ресентименту, політичних калькуляцій чи підривної роботи з боку російського ФСБ. Вочевидь – потрохи усього разом. Проте нас хвилює також те, яких форм набуде українська реакція на події. Так, усі наші сусіди – чи то із заходу, чи зі сходу – не звикли до новоздобутої суб’єктності України, і їх, напевно, дражнить потреба вносити корективи у своє традиційне ставлення до українців. Проте й українці мають пам’ятати, що наша суб’єктність також накладає на нас відповідальність. Прагнення відповісти у стилі «око за око» лише продемонструє, що ще багато треба попрацювати над тим, щоб здобутися на спокій і витримку державного народу.
А тому пригадаймо собі – і в Україні, і в Польщі – слова св. Папи Івана Павла ІІ, які були виголошені ним якраз чверть століття тому, під час його паломництва в Україну, і які й сьогодні звучать справжнім закликом та керівництвом до дії: «Настав час звільнитися від болісного минулого!.. Нехай прощення – дароване й отримане – розіллється, немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, на братерській спільності й співпраці, на автентичній солідарності».
Ректорат Українського католицького університету
