Клопіт з використанням іншомовних назв в Україні – не є чимось новим. Нашому палкому прагненню мавпувати усе чуже чи не чверть століття, адже ніхто нікому нічого не забороняє ще від початку 90-х. Так запозики (чужоземні слова) тишком-нишком просочилися в українську мову «секонд-хендами», «сандвіч-хаузами», «лаундж-барами», «клінінг сервісами» тощо. До слова, великі будівельні компанії тяжіють до використання іншомовних слів у власних назвах. «Шерлок Холмс», «Америка», «П’ята Авеню» «Авеню Парк» – гаразд, скажімо, для Нью-Йорка, але який стосунок усе це має до Львова? Кожна така «колоритна» назва свідчить про відсутність мовної культури та нестачу загальносуспільного розуміння ваги мови у нашому повсякденні. Такий підхід відображає наше поклоніння космополітизму у сенсі «и так паймут», тоді як інші держави дбають про збереження своїх самобутніх назв, зокрема і в культурі містобудування.

Свідомості пересічного українця вже давно пришпилили розуміння, що будь-яке іноземне запозичення (чужизм) – це сучасно, круто і престижно.

Нашим же компаніям-забудовникам усі гуманітарні цінності «до одного місця». Свідомості пересічного українця вже давно пришпилили розуміння, що будь-яке іноземне запозичення (чужизм) – це сучасно, круто і престижно. За відсутності мовного патріотизму, прагнемо жити у «комфортабельних апартаментах», а не, скажімо, у затишних оселях. Суржик став повсякденною нормою. Це явище повсюдне, бо не лише компанії-забудовники намагаються конкурувати завдяки використанню яскравих іноземних назв. Гадають, що таким чином привернуть більше суспільної уваги, стануть ближчими до туристів, залучать іноземні інвестиції. А дзуськи!

А знаєш, у поляків є своє слово замість футболу, пікніку, дискотеки». І це, гарно!

У країнах, які досягли належного рівня мовної культури, усе навпаки. Пропонують своїм та чужим самобутню мову своїх міст, зокрема історичні назви, не цураються діалектів чи слів, відновлюють старі та призабуті слова у своїх рекламних кампаніях. Відтак туристи, повертаючись додому, розповідають: «А знаєш, у поляків є своє слово замість футболу, пікніку, дискотеки». І це, гарно! Натомість Інтернет сторінки наших забудовників рясніють кальками з російської та англійської мов, проте усім все зрозуміло, бо ж «и так паймут».

У державі відсутня гуманітарна політика. Ми опираємося лише на 10 статтю Конституції України, у якій йдеться, що українська мова є державною. Але цього замало. До прикладу, у Франції діє шість мовних законів поряд з Основним законом. Завдяки цьому їм вдається стримувати поширення англійської мови; у цьому й проявляється їхній мовний патріотизм.

А ми і надалі позичаємо у цілого світу, маючи настільки чудову та багату мову

Українська мова настільки багата, що спокійно можемо уникати будь-яких запозичень. Нині нам потрібно взорувати на новий рівень, той, який є, до прикладу, у Польщі, Японії, Франції, балканських країнах. Там люди справді радіють щоразу натрапляючи на старе слово, яке вживали у минулому столітті, та намагаються його активно популяризувати, зокрема поширювати через рекламу. А ми і надалі позичаємо у цілого світу, маючи настільки чудову та багату мову. Тож не лінуймося заглядати у словник перед тим, як називаємо нову компанію чи продукт. У Фейсбуку жваво працює спільнота «И так поймут», що змушує комерційні компанії зважати на якість української мови у їхніх назвах, на їхніх сторінках та у рекламних повідомленнях.

Читайте також: Інтернет чи всемережжя: мовознавець про чужизми та суржик у Львові