Сьогодні минає 26 років від дня смерті лідера групи Queen Фредді Мерк’юрі. Журналіст Андрій Дрозда розповідає, чому ця постать, геніальна та суперечлива, стала одним із символів рок-музики.

Якщо ти народився в середині сорокових років у зороастрійській родині на острові Занзібар, то це складно назвати суттєвою перевагою на старті. Можливо, на шляху до успіху тобі доведеться змінити важкостравне для однокласників, схоже на східне заклинання ім'я — Фаррух Балсара, доведеться попрацювати вантажником в аеропорту і продавцем секонд-генду, але все це дрібниці. Світ чекав на тебе і він багато би втратив, якби не дочекався.

А нам сьогодні необов'язково чекати чергових роковин смерті Фредді Мерк'юрі, щоб послухати кілька його пісень чи вкотре передивитися концерт Queen на стадіоні «Вемблі» — той вечір найвищого тріумфу абсолютного монарха рок-музики, який фонтанує життям зі сцени і щедро ділиться ним із багатотисячною аудиторією.

Багато хто з музикантів, які брали участь в Live Aid, вголос дорікали «квінам», що вони, мовляв, вкрали шоу, затьмарили всіх інших. Цікаво, хто ж кому заважав зробити це ліпше, аніж лідер Queen? А найголовніше, що ніхто з них тоді не знав, що Фредді уже був хворий і саме цей концерт став справжнім еталоном та могутньою кодою «живих» виступів групи.

Для тих, хто цього дня шукає трошки інших відчуттів, можна порадити переглянути кліпи з останнього студійного альбому колективу, де фронтмен весь у гримі та буквально закутаний в одяг, щоби приховати надзвичайну худобу та його виснаженість, спричинені СНІДом. Однак сама назва Innuendo (непрямий натяк) вже давала поживу для пліток та припущень про розпад групи чи щось гірше. І попри те, що з усіх динаміків та телеекранів Британії було чути Show must go on, набагато ближчим до правди була зовсім інша пісня — I’m going slightly mad.

Але мільйони шанувальників запам’ятали саме того Фредді Мерк'юрі з «Вемблі» — чистого бонвівана і гедоніста, який відчував і любив життя не лише за зовнішні прояви і чуттєві насолоди. З моцартіанською легкістю йому вдалося передати у звуках, пробачте за пафос, вищу сутність нашого з вами існування. Пафос, знаєте, теж буває різним, і Фредді парадоксальним чином вдавалося поєднувати піднесеність та іронію.

Його життя і смерть стали спростуванням не цілком мудрого твердження про те, що не існує незамінних людей. Ці слова, можливо, й справедливі щодо посередностей, але зовсім не працюють у випадку сонячних геніїв із Занзібару. І не можна сказати, що Queen не намагалися знайти собі нового співака. Таких спроб було декілька і кожного разу це ставало вимушеним компромісом, який просто дозволяв ще раз вийти на сцену і згадати Фредді. А згадувати треба, хоч ми про нього й не забували ніколи.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.