Ілюзія незалежності: чому абревіатура МП зникла, а зв'язок лишився

Чи можемо сказати, що в Україні є російська церква?

І так, і ні. Юридично в нас зареєстрована Українська православна церква без додатку "Московський патріархат". Немає і зареєстрованої РПЦ. Але церква існує у двох площинах: у правовому полі держави та у Вселенському православ'ї. І от з точки зору останнього, для якого нічого не змінилося, структура, яку ми знаємо як УПЦ, залишається частиною Московської патріархії.

Але ж у 2022-му на синоді вони прибрали згадку про Російську православну церкву?

У статуті – так. Але залишили згадку, що керуються грамотою патріарха Алексія IІ про самостійність в управлінні. Насправді це бутафорія: грамота залишала їх у рамках Московської патріархії і ніякої повної незалежності не давала. Сама згадка про цей документ підкреслює їхній статус саме в межах МП, а не поза ним.

Тобто, якщо людина каже: "Я йду в УПЦ, вона не має стосунку до РФ", насправді стосунок прямий?

Так. Більшість парафіян ходять туди за звичкою, бо це найближча церква. Вони звикли до певної релігійної субкультури: російської вимови церковнослов'янської мови, платочків та інших другорядних речей. На храмі написано "УПЦ", і люди щиро вірять, що не мають стосунку до російської церкви.

Тому соціологія, яка дає МП лише 3-4% в Україні, є оманливою. Парафіян значно більше. Просто зараз більшість українців сахається додатку "Московський патріархат", бо він став токсичним. Але по неділях вони йдуть саме туди, не завжди здогадуючись про це. Інша ж частина свідомо вірить, що лише в МП є істинна церква і благодать – це для них "чарівне слово". Проте відкрито це мало хто афішує.

До повномасштабного вторгнення їх було 13%, і мені теж здається, що цифра применшена.

Основна причина: коли прямо питають про МП, люди заперечують. Або не усвідомлюють цього, або ж просто хочуть виглядати кращими під час соціологічних опитувань.

У 2018 році церкву пропонували змусити додати в назву слово "російська". Чому цього не сталося і чи вплинуло б це на кількість вірян?

Безумовно вплинуло б. Якби завтра на їхніх храмах з'явився додаток МП, більшість перестала б туди ходити. Тому в середовищі свідомих священників та вірних був шалений спротив цьому перейменуванню.

До 2017-2018 років в УПЦ ніколи не заперечували приналежність до МП, навпаки, підкреслювали це як ознаку "канонічності". Але через гібридну агресію РФ ця абревіатура ставала все більш токсичною. Ситуація загострилася, коли Константинополь скасував підпорядкування Київської митрополії Москві і згодом надав Томос ПЦУ. В Україні з'явилася інша легітимна в очах Вселенського православ'я церква. В УПЦ чудово розуміли: якщо вказати в назві приналежність до РПЦ, це загрожуватиме втратою більшості вірних.

Судові баталії та проблема переходів: чому віряни тримаються за звичку

Я знайшла інформацію, що близько десятка монастирів в Україні, як-от Корецький на Рівненщині, досі напряму підпорядковані Кирилу. Чому на цьому етапі війни державі не вдається з цим дати раду?

Пряме підпорядкування важливих монастирів патріарху – звична практика у світовому православ’ї. Оскільки УПЦ є частиною МП, московський патріарх має юрисдикцію на всю цю церкву, хоч зараз і не може її повноцінно здійснювати. Таких монастирів у нас небагато, але вони існують.

Держава ж не може з цим дати раду, бо справи застрягли в судах. Це було неважко передбачити: представники церкви відмовляються виконувати приписи, подають апеляції та зустрічні позови, щоб максимально тягнути час. Їхнє керівництво сподівається, що війна завершиться компромісом, де врахують і їхні інтереси. Тому зараз вони намагаються зберегти свою структуру максимально цілісною, щоб під час реального мирного процесу ця "карта" була на столі, і вони стали частиною угоди.

Якщо подивитися статистику переходів до ПЦУ: у 2023-му процес був активним, у 2025-му – лише близько сотні. З понад 8 000 громад в УПЦ залишається понад 7 000. Чи може держава якось із цим працювати? Адже силою не виходить.

Держава лише просила УПЦ чітко заявити про розрив із російською церквою та вийти з керівних органів МП. На словах вони це зробили, а документально – відмовилися. Вказувати, куди переходити, держава не може: релігійні громади є юридичними особами, і рішення ухвалюються виключно знизу, самими людьми.

На початку повномасштабного вторгнення процес переходів був емоційним. Там, де парафіяни усвідомили, що очільник їхньої церкви благословляє ракети, які летять на їхні голови, активісти швидко ініціювали переходи. Побачивши це, у травні 2022-го УПЦ зібрала собор і зробила «косметичний ремонт» статуту, дозволивши не поминати Кирила. Жодних канонічних рішень для Вселенського православ'я не ухвалювали, але це дещо заспокоїло совість проукраїнського крила. Водночас це задовольнило і проросійське крило, яке далі поминає патріарха і співає про «Святую Русь». Кожен отримав те, що хотів, і темпи переходів суттєво впали.

Але проблема не лише в МП. ПЦУ також поки не стала достатньо привабливою для вірян УПЦ. Для багатьох церква – це не високі теологічні матерії, а зрозуміла традиція. Звична російська вимова, знайомі співи, свій батюшка тримають людей через інерцію, а ПЦУ їм здається якоюсь «неблагодатною». До того ж, ПЦУ не змогла запропонувати більш інтелектуальне, прогресивне обличчя для тієї частини мислячої інтелігенції, яка шукає альтернативу, але залишається в УПЦ. Тому це дуже комплексна проблема.

Але ж це віра!

Це лише її зовнішня оболонка. Сама віра в ПЦУ та УПЦ абсолютно ідентична, жодної різниці немає. Але для людей ця оболонка та звичні ритуали зазвичай важливіші за справді суттєві питання. Більшість не вникає у канонічні нюанси та реальні зв'язки своєї церкви з Москвою.

Російський дух у семінаріях: де і як формували священників

Де вчилися священники МП і ПЦУ? Що вважалося для них престижною освітою?

Цікаве питання. Більшість священників УПЦ МП здобували освіту в українських семінаріях, деякі з яких дуже просякнуті російським духом – як-от Почаївська чи Одеська. Звісно, зараз це ховають за ширму, але ідеї «Святої Русі», єдиної православної слов'янської цивілізації та книжки про царя Миколу ІІ нікуди не зникли. У Києво-Печерській лаврі було трохи вільніше, але загалом усі школи брали за взірець російське православ'я. Багато священників здобували наукові ступені чи базову богословську освіту безпосередньо в російських академіях і семінаріях.

За кордоном навчалася дуже незначна частина представників УПЦ МП. Декого під контролем Москви скеровували до російської православної семінарії в Парижі. Одиниці вчилися в католицьких закладах Рима, Фрібурга чи Левена. Але загалом європейську освіту отримали одиниці, тоді як основна маса – це випускники семінарій МП в Україні та Росії.

У ПЦУ ситуація інакша: більшість сучасного молодого духовенства закінчила їхні власні навчальні заклади на Волині, у Львові та Києві. Але старше покоління вчилося ще за радянських часів у російських школах – Калінінградській, Ленінградській чи Московській семінаріях, тому їхня формація теж була певною мірою орієнтована на Росію. Зараз ПЦУ почала відправляти студентів на навчання до Греції, і це може допомогти їм підняти власний інтелектуальний богословський рівень.

Раніше проблемою семінарій ПЦУ був низький рівень вивчення іноземних мов, що ставило їх у залежність від російської. Росія масово друкувала літературу, і семінаристи – навіть Київського патріархату чи УАПЦ – читали саме її. Англомовної православної літератури у світі дуже багато, зокрема завдяки інтелектуально сильній Американській православній церкві. Але щоб її читати, треба знати мови. Сподіваємося, в ПЦУ ситуація зміниться і профіль випускника покращиться. А от щодо УПЦ МП – важко сказати, що там відбуваються якісь зміни.

Пастка для біженців: як церква розколює українську діаспору за кордоном

Цікава ситуація з нашою діаспорою за кордоном. У нещодавньому розслідуванні журналісти стверджують, що російська церква відкриває там парафії, маскуючись під українську православну.

Це не нова тактика. Пригадайте, як взагалі з'явилася назва Українська православна церква. Наприкінці 1980-х в РПЦ побачили, що Радянський Союз розвалюється, в Україні з підпілля виходить УГКЦ, ростуть національні почуття і формується Українська автокефальна православна церква. Зрозумівши ці загрози, у Москві вирішили надати своїй структурі більш «український фасад». У 1990 році російський синод прийняв рішення перейменувати український екзархат РПЦ на УПЦ. Звісно, змінилася лише вивіска, а структура залишилася тою ж.

Зрозуміло, що це було очевидно дослідникам і тим, хто в темі. Але чи очевидно це людям, які тікали від війни за кордон?

Вони розігрують той самий сценарій. Для більшості українських біженців, навіть російськомовних зі сходу, які все життя ходили в Московський патріархат, назва РПЦ зараз абсолютно токсична – вони туди не підуть. Звісно, є винятки. Не всі біженці вболівають за Україну, дехто вітав агресію, але просто втік від бойових дій – таким байдуже, вони й за кордоном підуть до РПЦ. Та для основної маси вірян це неприйнятно.

І щоб не відлякати цих людей, але залишити їх при собі, заснували західноєвропейський вікаріат УПЦ як підрозділ Київської митрополії. Це був ще й тактичний хід. Найбільш розвиненою структурою в нашій діаспорі є УГКЦ, також існують українські православні громади в юрисдикції Константинопольського патріархату. Щоб біженці, бува, не пішли туди, Москва створила для них «альтернативу».

Тож ця мережа в Західній Європі почала активно творитися саме для того, щоб не відпустити людей. Щоправда, ще під час гібридної фази війни в одному з районів Торонто, де живе пострадянська діаспора, заснували таку ж українську громаду МП. Але на вивісці, звісно, значилося: Ukrainian Orthodox Church.

Тут ще треба згадати про ПЦУ. 

Відповідно до Томосу, вони не можуть створювати громади за межами України – цим опікується Вселенський патріархат. Та канонічна сторона Томосу для мирного часу, а ми сьогодні у війні, тому інколи від правил доводиться відступати. Були домовленості, що Вселенська патріархія готова приймати священників ПЦУ для служіння українцям за кордоном. Але я не знаю, наскільки ПЦУ цим скористалася. Це складно: не можна просто відправити людину туди, де вона не знає мови та правового поля, як заснувати громаду тощо. До того ж, у ПЦУ не вистачає священників і в Україні, то кого вони можуть відправити за кордон?

А от УПЦ МП має фінанси та хороших консультантів (координуючись із РПЦ), які допомагають облаштувати побут, налагодити контакти з місцевими католиками, щоб орендувати храм. У мережі повно фотографій, де священники УПЦ МП служать разом із представниками РПЦ.

Як громадянину за кордоном зрозуміти, що церква, до якої він прийшов, має стосунок до Росії? На стінах же цього не пишуть.

Якщо це парафія Західноєвропейського вікаріату УПЦ, там, найімовірніше, поминають митрополита Онуфрія Київського, але не згадують патріарха Кирила. Проте сам Онуфрій залишається членом священного синоду РПЦ. Він не надав жодних документів Державній службі з етнополітики, які б підтверджували його вихід із цієї структури, є лише усні заяви. У Росії його й далі вважають митрополитом РПЦ. Якби ця церква хотіла довести свою незалежність від Москви, вона б просто виконала офіційні вимоги – там немає нічого надзвичайного.

А хто взагалі визнав УПЦ? Кому вони підпорядковуються, якщо нібито не РПЦ?

Їм не потрібно щоразу дзвонити в Москву, щоб відкрити парафію чи вирішити поточні питання. У внутрішніх справах вони самостійні, навіть єпископів обирають самі. Але Вселенським православ'ям УПЦ визнається виключно як митрополія РПЦ.

Тобто їхня тактика – приховувати інформацію, перечекати, зберегти людей, а потім зняти маску?

Наразі їхня ціль – максимально зберегти структуру в цих складних умовах і тягнути час. Ми не знаємо, що буде після війни та як вони це пояснюватимуть. Багато чого залежатиме від умов завершення війни. Цікаво буде подивитися, чи відновлять вони цей нині прихований зв'язок з Росією вже відкрито.

Від КГБ до м'якої сили: історичне коріння церковної агентури

У чому головна загроза такої церкви для України? Адже часто лунають закиди про порушення свободи віросповідання.

РФ завжди використовувала церкву як ідеологію. Це закорінено ще в ХІХ столітті у тріаді «православие, самодержавие, народность». У Радянському Союзі більшовики спершу переслідували церкву, але Сталін зрозумів, що це зручний інструмент русифікації, і почав використовувати РПЦ на приєднаних західних територіях. А в кінці 1950-х років РПЦ стала інструментом міжнародної «м'якої сили», щоб показувати «цивілізоване обличчя» СРСР і наявність «релігійної свободи».

Дослідження розсекречених архівів КГБ (які в нас найбільші серед пострадянських республік) чітко показують: у 1960-ті роки 100% єпископату РПЦ в Україні були агентами КГБ. Вони діяли свідомо, ініціативно і самі розбудовували агентурну мережу. РПЦ ніколи не переосмислила цей досвід і не засудила співпрацю зі спецслужбами. Тому ця традиція, очевидно, зберігається й досі.

У період української незалежності Росія продовжувала використовувати церкву як м'яку силу. Вся література про царів, «доблесну російську армію», концепція «триєдиного народу» й «великої православної цивілізації» формувала спільний культурний простір. Навіть не треба було вербувати священника для збору розвідданих – він просто транслював російські наративи. Хтось слухав російський реп, а хтось ходив до МП – для імперської машини різниці не було.

Цього неможливо позбутися за одне покоління. Потрібне просвітництво та реальна альтернатива, яку має запропонувати ПЦУ. Водночас багато вірян МП, вражені агресивною позицією патріарха Кирила, просто розвернулися і пішли до греко- або римо-католиків, баптистів чи п'ятидесятників. УПЦ справді стала набагато меншою.

Чому буксує заборона і що чекає на московську церкву після війни

Від патріотів лунають заклики заборонити УПЦ МП, є обурення через зволікання Ради. Але на Заході, зокрема у США, кажуть, що так робити не можна. Як ви це прокоментуєте?

Закон ухвалено, але я від початку ставився до нього скептично. Його дуже складно виконати: він забороняє діяльність РПЦ, але юридично її в Україні немає, є УПЦ. Вони прибрали зі статуту згадки про МП; якщо буде треба – вивісять синьо-жовті прапори, але робитимуть усе, щоб зберегти структуру. Було очевидно, що справи застрягнуть у судах на роки.

Міжнародний імідж погіршав не стільки через закон, скільки через слабку комунікацію нашої держави. Ми показали замало кримінальних справ: на близько 10 000 священників їх, можливо, трохи більше сотні. Як довести міжнародному співтовариству, що треба заборонити цілу церкву через злочини сотні людей? Західні партнери наголошують на індивідуальній відповідальності за злочин, а не колективній.

Але ж дослідження архівів КГБ щодо їхньої співпраці показові.

Так, але ці документи обриваються 1960-ми роками. Сучасних доказів російські спецслужби нам ніколи не дадуть. Ми все розуміємо, але довести цей вплив юридично – надскладно. До того ж лобістська кампанія МП на Заході дуже потужна. Російська церква та УПЦ залучають західних юристів, як-от Роберт Амстердам, який давав інтерв'ю Такеру Карлсону і діяв в інтересах піддиякона МП Вадима Новинського. Це сильно вдарило по наших позиціях.

Проте на Заході поступово зростає розуміння проблеми. Наприклад, спецслужби Бельгії не дозволили зареєструвати парафію РПЦ, бо та не змогла довести відсутність впливу російської держави. Естонія теж намагається відокремити цю структуру від Москви, депортуючи підозрілих священників. Україні треба було діяти системно, шукати партнерів на глобальному рівні, а не розв'язувати проблему самотужки – саме через це ми програвали.

Чи не варто європейським країнам замислитися над небезпекою? Адже реєструючи російську церкву через нашу діаспору, там формується ціла мережа. Яким може бути її вплив?

Відсотково ці громади дрібні, тому визначального впливу на політику європейських держав вони не мають і прямої загрози там не бачать. Головна небезпека в іншому: РПЦ намагається розколоти українську діаспору. В Америці українські православні та греко-католики тісно співпрацюють, лобіюючи інтереси нашої держави. Натомість українці, які потрапляють у парафії РПЦ чи Західноєвропейський вікаріат УПЦ, відділяються від українського ядра. Вони опиняються у своїй бульбашці, стають частиною російської чи пострадянської діаспори і культурно вже не ідентифікують себе з Україною. Це свідомий сценарій, який зараз втілюється.

Блаженніший Любомир казав, що немає українців із заходу чи сходу – є ті, хто любить або не любить Україну. Яким може бути наш успішний сценарій розвитку в контексті цієї церкви?

Кінець війни стане моментом істини для УПЦ, де вони змушені будуть визначатися. Цікаво, чи продовжать вони заперечувати зв'язок із МП, як зараз, чи відкрито повернуться в підпорядкування Москві і знову стануть «м'якою силою» РФ. Ми ж пам'ятаємо, як їхні архієреї не встали у Верховній Раді для вшанування полеглих воїнів, і навіть не вибачилися. Це був плювок в обличчя суспільству.

Зараз їхнє керівництво сподівається, що війна завершиться на користь Росії, і їм гарантують недоторканність. Можливо, в цій церкві станеться розкол: частина священників розуміє, що російському православ'ю в Україні більше немає місця. Але залишаються й ті, хто свято вірить у своє виживання за будь-яких умов. Поки що це ворожіння на кавовій гущі.

Тобто ідеальний сценарій – це наша перемога і те, що ця церква зійде на маргінес?

Не маю сумнівів, що ця церква буде маргіналізуватися. Достатньо подивитися на українську молодь, на чию долю випали неймовірні випробування. Вона чудово знає, хто в цьому винен, і не буде толерантно ставитися до такої церкви. Ніхто їх не переслідуватиме, але в ці храми молодь ходити не буде, хіба маргінали.

Розмовляла Світлана Жаб'юк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.