Під час зустрічі владика говорив про те, як перетворити початковий програш і брак стартових можливостей на власну суперсилу; де брати стійкість, коли 9 із 10 спроб завершуються відмовою; чому лідерство – це не про «тягар і мучеництво», а про радість творити; звідки береться справжня гідність і чому рейтинги чи статки не мають жодного значення, як це бути дитиною мігрантів. А також поділився власним простим рецептом на щодень проти виснаження й зневіри.
Бути «Avis people»: чому треба старатися вдвічі більше
Сьогодні в гостях «Клубу експертів «Твого міста» владика Борис Ґудзяк – людина-легенда, яка створила Український католицький університет. Владика скаже скромно, що творив його не сам, але ми знаємо про цю величезну працю. Із беззаперечним лідером для всіх присутніх поговоримо про лідерство в час невіри. Іноді здається, що чуже взуття комфортніше й зручніше: що легше було зростати в Америці чи вчитися в Гарварді. А звичайній людині може здаватися: «Ну, я на своєму місці, що можу зробити? Я простий українець чи мігрант». Ви самі були дитиною мігрантів. Коли відчули, що можете вести за собою інших або мати на них вплив?
Ви заторкнули багато моментів, щоб я їх не забув. Але спершу хочу подякувати за запрошення й висловити щирий респект усім в Україні – нашим захисникам на фронті, поблизу нього та на кожному блокпосту. Україні потрібна тотальна оборона. Якби шкільна історія забезпечила належну свідомість у Криму та на Донбасі, ми б не мали цієї війни. Усі потрібні, і цілий світ спостерігає за Україною з глибокою повагою.
Усвідомлення, що ти дитина іммігрантів, приходить швидко. Коли твоє ім'я Борис, а ваш собака в ірландському районі називається Бровко, ти хрестишся не як римо-католики, а замість сусідського свисту мама кличе дітей дзвіночком («От дзень-зелень-зелень, вас знов кличуть»), усе стає трохи інакшим.
Мама клала нас спати з розповідями про Золочів. Знаю її адресу: вулиця Глинянська, 30 (тепер Шевченка, 35), хата там ще стоїть. Ми знали, що походимо з іншого місця. Це й збагачувало, і ускладнювало життя, адже воно було подвійним. Ми робили все, що й американські школярі (навчання, спорт, музика), але мали й український вимір: Пласт, суботню школу українознавства, церкву в неділю, спортивний клуб, танці.
Ми розуміли власне коріння й те, що земля предків поневолена, церква заборонена, а мова переслідувана. У цьому середовищі діяла матриця: наші брати, сестри чи стрийко не можуть, тому ми мусимо зберігати це. Дехто казав: «Бути українцем – виснажливо». Але це давало й радість інтенсивної спільноти та багатство культури. Українська кухня та McDonald's, який тоді саме процвітав, – це геть різні якості. У нас удома цього не було, ми це розуміли й підтримували, тоді як американці пізнавали вареники з голубцями хіба на фестивалях. Словом, життя кишіло.
Ви згадали Гарвард, що там було легко. Декому легше, але я належав до слабших – тих, хто мусить старатися вдвічі більше. Найбільша у світі компанія автопрокату Hertz має гасло «We are number one», а тодішня друга, Avis – «We try harder». На семінарі з грецької палеографії (відчитання рукописів без поділу на слова та з купою скорочень – як «БГ» для Бога чи «БДРЦ» для Богородиці, ще й без закінчень і відмінків) я навчався з докторантами, які вчили грецьку вісім років, а я лише два. Професор Ігор Шевченко сказав мені та ще одному студенту: «Ви будете the avis people, ви мусите більше старатися». Так було й надалі в житті, особливо під час переїздів чи вивчення мов: у 52 роки мене призначили єпископом у Парижі, а французьку я вчив 35 років тому в школі й часу на заняття не було, а виступати треба було вже зараз.
Чому мусите? Хто вас до цього змушував? Зараз за кордоном дуже багато українських родин, і батькам часто хочеться полегшити дітям життя, щоб вони вчили мову країни перебування, а українську – «можливо, з часом». Звідки це бралося у вас: це чиясь настанова чи стартова позиція?
Ніхто прямо не наказував. З дитинства я чув хіба мамине «мусиш доїсти все з тарілки, бо в Біафрі в Нігерії люди голодують». Мама мала ефективну педагогіку, досягаючи результату в радості й жарті. У батьків не було почуття меншовартості, вони плекали гордість за своє. Вони говорили по-англійськи з важким акцентом, тож із восьми років пояснення до школи за хворобу я писав сам – батьки боялися помилок, хоч тато був стоматологом, а мама знала п'ять мов.
Сьогодні я б сказав батькам: двомовна дитина розвивається інтелектуально та культурно потужніше й швидше, бо бачитиме світ із кількох перспектив. Це додаткова праця й дискомфорт, але працю можна полюбити, вона не є якимось прокляттям. Мені лишилося дев’ять років до пенсії – у 75 єпископи Католицької церкви пишуть заяву про зречення Папі. Я не уявляю життя без служіння, праці та творчості – у цьому моє щастя. Натомість ті, хто втікав від роботи, часто переживають депресію, що впливає й на здоров'я.
Чи пам'ятаєте момент, коли вам щось вдалося і ви зрозуміли: «Я можу переконувати людей»? Це було у студентські роки чи напрацювалося з часом?
Розкажу про позитивну сторону, а потім про складнішу. Це було 56 років тому, але зафіксувалося: у новацтві в Сиракузах я був роєвим у Пласті. Ми поїхали під Баффало на оселю «Новий Сокіл» (як Йорк і Нью-Йорк; 100 років тому митрополит Андрей подарував пластову оселю «Сокіл», і неповний місяць тому я мав честь бути на святкуванні століття). Там у новацькому таборі мене знову обрали роєвим, і Роман Федорович (який зараз живе в Києві) у досаді мовив: «Та він усе там провадить, чи його вибирають...».
Лідерство не виникало з бажання керувати, воно проявлялося в ідейних середовищах. Змалку я відчув покликання до глибшого духовного життя й відходив на молитву. За конституцією я інтроверт і потребував часу для себе, тож у 14-15 років такі духовні пошуки здавалися одноліткам чимось дивним. Я не був лідером у товариських проєктах чи президентом класу – лідерство проявлялося більше в «Пласті», а згодом у семінарії.
І це не було посяганням на владу, а пропозицією: «Давайте спробуємо щось». Коли ми з отцем Михайлом Димидом (першим ректором Богословської академії, чоловіком Іванни Крип'якевич-Димид і батьком Артема) навчалися в Римі, нас було лише 11 студентів УКУ Патріарха Йосифа. Мало хто сприймав 11 студентів серйозно. Ми ходили на виклади до папських університетів, але там вчили римо-католицького богослов'я без історії нашої церкви. Тоді у 21 рік я запропонував семінаристам: «Давайте зладимо програму нашого богословського факультету й запропонуємо Патріарху». Це не було популістичним лідерством, а таке recherche – вишуканий інтелектуальний пошук. Згодом під прикладом інших я зрозумів: Господь любить мене і любить кожну людину. Люди є відкриті саме на пропозицію цієї великої істини, цього таїнства. Людина стає відкритою до цієї великої істини, таїнства: коли ти сам це відкриваєш, то можеш допомогти іншому відкрити, ким він є. Моя співпраця з людьми у Львові, Парижі чи Філадельфії будується саме на цій платформі: чи можемо ми жити так, щоб наші стосунки провадили до взаємного й спільного процвітання?
Дев’ять відмов із десяти: де брати стійкість, коли двері зачиняються
А як не покладати рук, якщо не вдається з першого, другого чи десятого разу? Хтось розповідав, що й у вас був такий досвід: до прикладу, ви могли звертатися до дуже поважних меценатів багато разів.
Якщо хочете серйозно займатися пошуком коштів, будьте готові, що дев’ятеро із десяти вам відмовлятимуть. Це відторгнення, і приємніше, коли кажуть: «Так, на, бери, будуй». Але життя інше, і невдач багато.
І що ви собі тоді кажете?
Є різні невдачі. Для мене великою невдачею було, коли я роками тренувався годинами на день, щоб потрапити до шкільної баскетбольної команди, де в дев'ятому класі на 14 місць конкурувало 120 осіб. Я раз за разом не досягав мети.
Після середньої школи я вступав до Гарвардського університету на базове навчання й не вступив. На співбесіді в січні-лютому 1978 року випускник Гарварду запитав мене на підставі есе: «Чи ви дійсно вірите, що Україна коли-небудь буде незалежною?». Я відповів: «Так», і побачив його скептичний, може навіть цинічний погляд.
Були й невдачі в особистих стосунках – мені не вдалося одружитися. Але коли починаєш розуміти, що твоя цінність визначається не здобутками, посадою, заробітком чи похвалою, а глибокою Богом даною гідністю (і що кожен волосок на головці порахований, а Господь віддав життя за тебе конкретно), – фундамент саморозуміння стає іншим, глибшим, тривалішим. І він перемагає всі обставини, невдачі, успіхи.
Мати Тереза казала, що Бог дав їй дар: компліменти «найсвятіша людина на землі» входили в одне вухо й виходили з іншого. Вона не звертала уваги, бо не піар, хайп чи рейтинги є ознакою гідності, а те, що ми створені на образ і подобу Божу.
Я стараюся постійно повертатися до всіх тих маленьких воскресінь, коли був умертвлений чи впав у яму, а Господь показував: «Ти живеш, це не тупик. Я з тобою, подивися, скільки в тебе є». Тоді починаєш плекати вдячність за наявні дари замість туги за тим, чого немає. З часом ця анамнеза – богословський термін для поминання й пам'яті, яка робить присутнім спасительний момент, – стає щоденною практикою. Вона залишається з тобою, і ти йдеш уперед крок за кроком.
«Відповідаю на можливість, а не несу тягар». Лідерство як творчість
Чи ви бралися за такі справи, в яких бачили, що результат не обов'язково буде успішним? І чи завжди треба мати візію – ціль і мету, до якої маєш дійти?
Ви питали мене про дитинство, і я згадаю один невдалий проєкт. Наша хата була на горбочку у Сиракузах – здається, шостому місті у світі за кількістю снігу щороку. Ми спускалися на дощинках зі шнурком – ставали на них і робили такий собі серфінг на снігу. Я придумав, що буде круто підгорнути сніг і використати дах, щоб з'їжджати звідти на вулицю. Для цього треба було накопичити метрів чотири снігу.
Я залучив свого бідного брата (між нами 14 років різниці, він був об'єктом у багатьох проєктах; зараз хірург, успішний чоловік із трьома дітьми, але тоді був молодшим і не міг цього змінити) та ще двох хлопців. Вони назбирували той сніг лопатами й санчатами хвилин 5, а потім дивляться й кажуть: «Що? Чотири метри снігу? Іди, ти все якісь такі ідеї маєш!». Тобто я мав такі дитячі чи й не дитячі ідеї.
Але дякую Богу й людям, що дуже багато ідей збувалося й знаходилися ті, хто казав: «Окей, університет то університет». Проте це не ставалося за день: спочатку пару років був Інститут історії Церкви, потім Богословська академія. Якщо хочете, щоб інші доєдналися до проєкту – запитайте їхню думку, послухайте їх, включіть правильні зауваження до свого бачення й робіть це часто.
І не боятися, що хтось візьме твою ідею?
Та в мене такі ідеї, що вони не дуже популярні й не дуже поплатні.
Українці часто вважають, що лідерства це важко. Але це ж може бути й легко, правда? Ви надихаєте мене на те, що лідерство може бути не приреченим.
Людина створена, щоб творити – це наше покликання. Уявіть дитину, яка малює, чи 37-річного чоловіка, який уперше розписав писанку, чи арттерапію – це цілюще, воно переносить із низького до високого.
Обоє моїх батьків були такими. Батько-стоматолог, один із найпопулярніших у місті, був тотальним екстравертом. Його творчістю були стосунки з людьми: він знав п'ять мов і розумів ще зо п'ять (приходили словаки, чехи, поляки, чорні, білі). Тим паче 50 років тому люди йшли до стоматолога з великим трепетом: «Ай, болить!». Завдання лікаря – заспокоїти й ввести в процес розслабленим, щоб полікувати. Це була його творча праця.
Мама дбала, щоб удома все було акуратно, естетично й до деталей. Коли ми живемо творчо, уважно й відповідально, то відповідаємо на можливість, а не несемо тягар: «Дивіться, який я мученик». Ні, це прекрасно – щось зварити, вшити, підремонтувати чи заснувати університет, якщо так трапляється.
Чи ви задоволені тим, яким є УКУ зараз, і чи ви бачили його таким? Це запитання від нашої аудиторії.
Я вдячний за те, чим є УКУ. Щойно я їду з зустрічі 15 кураторів нашого колегіуму, кожен з яких відповідає за 40 студентів у межах формаційної програми. Зустріч була в основному про слухання: я просив їх представитися й розказати щось, чого я не знаю про УКУ, адже вже 14 років живу поза межами. Вони світлі люди. Коли входиш у кімнату, одразу відчуваєш атмосферу – вона або легка, або часом можна сокиру повісити.
Останні тижні я бував в університеті й прагнув слухати. Та й загалом в Україні бачу багато добра й добрих людей, що надихає. Якось за один день ми мали 12 подій від ранку до вечора – почали в Острозі, потім Здолбунів, Дубно й Луцьк. І в УКУ, і під час цієї поїздки я бачив цікавих, творчих, зболених людей, які помагали одні одному. Тому виїжджаю з України завжди з великим натхненням і намагаюся про це розказувати.
Втрати, спілкування та перспектива вічності
Чи звертаються до вас ті, хто відчуває зневіру? В Україні зараз доволі складні часи.
Є й непрості зустрічі – з людьми, які втратили рідних, чи найскладніший досвід тих, у кого хтось пропав безвісти. Це особисті й болючі речі (деякі зустрічі були позавчора), і тут немає слів чи формули. Я визнаю свою безсильність перед багатьма обставинами.
Але важливо бути разом, як на цій зустрічі. Спілкування творить відпорність, бо ми створені на образ і подобу Божу: у Бозі є три особи, тож ми маємо потребу в спілкуванні. Коли є любов і злагода в сім'ї – є процвітання. А коли спілкування немає, коли морозить одне від одного, є гаряча ненависть чи атомізація, людина стає слабкою. Диявол і його поплічники ділять, щоб маніпулювати (як у часи Помаранчевої революції, де співали: «Разом нас багато, нас не подолати»).
Деякі рани й проблеми в цьому світі не знайдуть повного вирішення, тому перспектива вічності є обнадійливою. За мною вже більше, ніж передо мною – не знаю, чи лишилося день-два чи 20 років, але стараюся бути свідомим, що буду покликаний переступити цей поріг. Життя християнина обумовлене перспективою життя з Богом, і з нею на труднощі й смерть дивишся по-іншому. Павло казав: «Смерте, де твоє жало? Я тебе не боюся». Навіть воїн на фронті підсвідомо розуміє, що смерть – це не кінець і є щось більше за власні 40 чи 80 років або 60 чи 85 кілограмів. Є щось більше, ніж моє життя.
Усякий біль і депресія є зменшуванням, затисканням і відрізанням, тоді як наше життя – це розквіт. Є ситуації матеріальні, фізичні, воєнні чи геноцидальні, де ми безсилі – як діти під час Голодомору в селі на півдні Київщини: нуль шансів, хай що б ти робив! Вірю, що Господь має особливе місце для тих, хто не мав шансу у цьому світі. Але тут не можна спрощувати: є невимовний біль, і лихо на Страшному суді тому, хто починає такі війни, вбиває дітей та виганяє мільйони з домівок. Прийде суд!
А нам важливо думати сьогодні: що я можу зробити, аби пройти цей важкий день і перейти до завтрашнього? І це завжди легше робити з кимось.
Гідність, яку неможливо відібрати. Урок Климентія Шептицького
Ще одне питання від спільноти: коли є зневіра до інституцій і владних лідерів через корупційні скандали, хочеться закритися: «Я сам по собі, на своєму місці, але співдіяти складно». Як шукати шляхи для співдії заради країни й перестати узагальнювати, що всі крадуть і всі погані?
Якби всі щонеділі ходили до церкви, були в спільноті, а після служби разом випили кави чи закурили – щотижня відбувалося б таке відновлення.
Без сумніву, ми під впливом можновладців. Але поділюся досвідом: колись у певній країні єпископська влада тиснула на мене й не давала робити добру справу, і мене це дуже корчило. Друг-священник сказав: «Чому ти даєш стільки влади цій особі у своїй голові? Контролюй те, що можеш, а решту лиши й йди вперед. Чи ти цілком у кайданах? Роби те, що можеш, і не давай цьому посадовцю чи авторитету більше влади над тобою, ніж він має».
Немає таких обставин, у яких людина з Богом не могла б залишатися духовно вільною. Згадаю приклад свідчення росіянки, яка молодою подавала їсти Климентію Шептицькому у Володимирівській тюрмі в одиночці (плюс-мінус 1950 рік). Через 45 років, у середині 90-х, вона розповідала: «Я приходила, а там чоловік із бородою погідно дивився крізь віконечко – мабуть, молився».
Климентій був із родини мільярдерів: посол, адвокат, бізнесмен, мав найкращі мешти у Львові, а польські матері мріяли видати за нього дочок. I тут він стає монахом-студитом серед сільських хлопців. 90–100 років тому виходки-туалети мив за монахами цей аристократ! У тюрмі йому відібрали геть усе, але він знав, ким є – возлюбленим сином Господнім із Богом даною гідністю, долею та обіцянкою Христовою: «Був вірний – увійдеш у Царство Небесне, сядеш одесную». І він міг спокійно благословити жінку, яка принесла йому баланду в останні дні його життя.
Я думаю про таких подвижників у їхніх маленьких викликах. Я не маю каторги чи таких знущань і поневірянь, але це для мене свідчення: немає обставин, у яких з Богом не можна духовно жити й бути духовно вільним.
Світовий потенціал діаспори та «тихе лідерство» України
Ще одне питання з анкет наших гостей - які неочевидні кроки ми маємо зробити для об'єднання українців за кордоном?
Тема єдності є пріоритетом для всіх українців – в Україні, за кордоном і між ними. Як у медицині чи будівництві, щоб іти до цілі, треба її усвідомити – мати діагноз чи образ будинку, який має постати через спільну працю. Важливо в розважливий спосіб провадити дискурси. Якщо хочемо об'єднувати – починаймо з того, щоб не роз'єднувати. Зараз не час для емоційних сплесків, автореферативності («все я») чи випендрювання, а час шукати близькість із тим, хто поруч.
Будучи дитиною діаспори, проживши в Україні понад 20 років і повернувшись у діаспору (Паризька єпархія відповідає за Францію, Бенілюкс і Швейцарію, було багато спілкування з Англією, Німеччиною, Данією, Італією, Іспанією, а тепер я знов у Північній Америці), бачу, що нам завжди бракувало державної політики щодо діаспори. Ще 2012 року, коли я приїхав до Парижа, посол викликав міліцію на українських протестувальників проти ув'язнення Юлії Тимошенко – посольство й люди були по різні боки барикад.
Досі наша влада не усвідомлює до кінця потенціал співпраці з УГКЦ, яка має 20 єпископств поза Україною та 1000 парафій (219 у США, понад 200 у Канаді, майже 200 у Бразилії, далеко понад 200 у Польщі, по 150 у Німеччині та Італії). Це вогнища духовного життя й спільноти, які є та можуть бути речниками України. Щойно тепер ця свідомість входить у владні кола.
У 1991–1992 роках мій хресний батько, стоматолог Степан Ворог із Нью-Джерсі, очолював кампанію зі збору коштів, щоб купити для України будинок під консульство в Нью-Йорку. Громадська організація купує будинок для держави! Тоді не було здатності держави сказати: «Ми не такі бідні, щоб не купити 500 квадратних метрів у Нью-Йорку чи Вашингтоні». Тоді діаспора була донором.
Сьогодні ж Україна має стати донором, організатором і в авангарді пропозицій для розсіяних українців. Поки що вона доганяє, а виклики безпрецедентні, бо ніколи ще світ не був такий український. Це потенціал, але й смертельна небезпека для материка – бо якою буде Україна без українців?
Владико, дуже дякую вам за цю розмову! Хочу розказати про свою товаришку Юлю, бо все наше життя – це історії, і вони не з книжок. Я кликала її на зустріч з вами, а вона каже: «Тема про лідерство – не про мене». Я їй відповідаю: «Для мене ти – беззаперечна лідерка!».
Її чоловік від першого дня пішов на війну, брат загинув, вона доглядає батьків і виховує дітей. Такою тихою щоденною працею вона є більшою лідеркою за багатьох промовців. Іноді здається, що наше українське лідерство зараз абсолютно інше – воно тихе і промовисте водночас. Згадаймо лише популярні відео наших військових з котиками на фронті, які свідчать про справжню людяність.
Дякую вам, Юлі та всім Юлям в Україні.
Перша зустріч другого сезону, який підтримала девелоперська компанія blago, відбулась у Академії лідерства. Зустрічі проходять за сприяння Фонду Роберта Боша.
Розмову вела Світлана Жаб’юк
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
