Про дитинство та вибір мистецького шляху
Я ріс у міфі мистецького Львова, адже мої батьки – художники. Тато родом із Тернополя, мама – з села Вовчухи, що під Городком, а познайомилися та полюбилися вони саме у Львові під час навчання в училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша. Батьки застали дуже цікавий Львів: тато вчився з 1968 по 1972 рік, мама – з 1970 по 1974-й. Це був час напередодні переслідувань, але ще з відзвуком хрущовської відлиги, коли викладали такі цікаві особистості, як Левків, Драган.
З дитинства я завжди їздив через Львів до діда з бабою, і ці поїздки обов'язково супроводжувалися відвідинами Національного музею, Картинної галереї, Арсеналу та Шевченківського гаю. Оскільки батьки художники, я від дитинства мав усі фарби, всі техніки, навіть різав лінорити у татовій майстерні, тому завжди думав, що буду художником і вчитимусь саме у Львові. Проте у підлітковому віці стався бунт: я сам вирішив, що не буду художником, і сам усе зламав.
На початку 1990-х років Католицька церква вийшла з підпілля. Моя родина була побожною, і тоді якраз тато почав займатися іконописом. У 1996 році я вступив до відновленої Богословської академії (теперішнього УКУ) на єдиний тоді філософсько-богословський факультет. Цікавився богослов'ям і навіть мав ідею висвятитись, стати священником.
Але мистецтво мене не відпускало: у нас викладав історію мистецтв професор Володимир Овсійчук, я мав багато друзів-художників, цікавився іконою. Зрештою написав диплом про жовківського художника епохи бароко Івана Рутковича. У 2001 році я вступив до Європейського колегіуму польсько-українських університетів у Любліні, де отримав стипендію. Зробив магістерку на відділі теології, а згодом працював в аспірантурі з історії мистецтва. Там же навчалася і моя майбутня дружина Оля.
Про Львів 1990-х та 2000-х
Це був час, коли молодь шукала нових досвідів. Ми з Олею познайомилися у Відні на християнських молодіжних зустрічах Тезе. Туди українці почали активно їздити ще з початку 90-х від "Пласту" чи "Українська молодь – Христові". Для студентів це був дешевий спосіб побачити Європу і побути в середовищі іншої молоді.
У Львові тоді вирувало активне студентське життя: діяли Студентські братства університету та Львівської політехніки, ми бачилися на концертах у "Ляльці", "Пікассо" чи "Вавилоні". Найяскравішим явищем мистецького життя кінця 1990-х років була, очевидно, галерея "Дзиґа". Це був справжній магніт, простір для експериментів та творення нового, відкритого мистецтва. Насамперед "Дзиґа" була майданчиком для молодих художників – наших друзів та однолітків. Галереєю тоді безпосередньо займалися Влодко Кауфман та Марек Іващишин, які притягували молодь. Тому довкола постійно вирувало життя і творилися всілякі дзиґівські речі та події, які організовувало наше середовище.
Також важливою була галерея "Ґердан" Юрка Бойка на вулиці Руській, де виставлялися трохи старші за нас митці – брати Гуменюки, Влодко Костирко. Цікаві проєкти робили два музеї: Національний музей та Картинна галерея, якою тоді керував Борис Возницький. Ще студентами Богословської академії ми створили гурток сакрального мистецтва Святого Луки. Лазили по всіх виставках і просили тих, кого зараз би назвали кураторами, проводити нам екскурсії.
Про сучасне культурне середовище
На відміну від 1990-х зараз у Львові величезна кількість галерей. Мушу визнати, що через шалену конкуренцію важко працювати. Але водночас це середовище фантастичне. Між галереями та музеями існує дуже гарна співпраця і підтримка. Я довший час пропрацював у Національному музеї і досі з ними співпрацюю. Також понад 15 років тісно працюю з Костиком Шумським – спочатку по проєктах від Iconart, згодом і в другій його галереї Shum, якій вже три роки.
Про четвертий рік роботи у Гаю і ціле село в центрі Львова
В Україні загалом є раптом п'ять таких більших скансенів, і львівський – один із найбільших та найкрасивіших. Не кожне місто може похвалитися тим, що майже в центрі має такий простір спокою, ностальгії та водночас якогось пошуку. Для львів'ян це справді дуже емоційне місце. Напевно, для більшості з нас перші гаївки, дитячі та студентські мандрівки, а також романтичні блукання були пов'язані саме зі скансеном. Це найсвітліші події та спогади. Я дуже тішуся, що останні кілька років причетний до того, що тут зараз робиться, і мені хочеться зробити для цього музею, а відповідно й для міста, ще більше.
Я працюю у скансені вже четвертий рік. Час зараз летить дуже швидко, є велика конкуренція культурних подій та місць, тому музей має бути конкурентоспроможним. Близько чотирьох-п'яти років тому почала формуватися нова команда: тоді директором став Михайло Закопець і постягував до роботи людей, які вже стали друзями, зокрема й мене. Ми почали думати, як зробити музей атракційнішим, як працювати прозоро та сучасно.
Нам хотілося позбутися стереотипного кліше про таку собі музейну "консерву", бо в польській мові слово "скансен" має трошки негативний відтінок. Поставили собі за завдання пропонувати сучасному відвідувачеві розмову про традиційну культуру так, щоб це не зводилося до шароварщини чи півміфічних образів. Щоб це звучало в науковий, мистецький та доступний спосіб.
Наш Скансен – дуже специфічний музей, фактично ціле село в центрі Львова. Це величезна господарка: 36 гектарів площі, понад сотня дерев'яних об'єктів, ліс, тваринки та близько 25 000 одиниць збережень. І тут працює понад сотня людей. Щороку ми робимо реставрацію кількох об'єктів. За останні роки наші працівники фактично перекрили всі проблемні дахи, тому зараз аварійних об'єктів у нас немає – це робиться постійно. Більшість коштів на ці поточні реставрації знаходить сам музей. Ми заробляємо їх з квитків, заходів та комерційних акцій на території, або ж знаходимо партнерів, спонсорів та гранти. Маємо велику збірку, яка потребує належного збереження, тому зараз намагаємося працювати над вирішенням питання нових фондосховищ та збільшення виставкових площ.
Про те, що пропонує скансен для відвідувачів
Коли відвідувач приходить до нас не на годину чи дві, а на пів дня або й на цілий день, ми маємо запропонувати йому різноманіття. Хочете сучасне мистецтво – ось, цікавить традиційне – прошу дуже, наукові проєкти – без питань. Нам доволі успішно вдається це все поєднувати між собою.
Моя частина роботи полягає у виставковій діяльності. Ми говоримо про сучасне мистецтво в музеї, який за своєю суттю говорить про традиційне народне мистецтво. Намагаємося знайти ниточки, які зшивають нашого відвідувача з минулою епохою, але водночас зачіпають за живе. Постійно шукаємо способи, як говорити про традиційне мистецтво так, щоб це було цікаво. Наприклад, як зробити цікавою виставку ікони на склі, виставку чорної кераміки чи традиційних речей. Зараз у нас триває виставка "Щедрою рукою. Дари та нові надходження" сформована з екпонатів, які подарували чи придбали до музею численні доброчинці і музейники.
Проводимо багато освітніх програм, особливо для дітей. На час канікул організовуємо дитячі табори, де знайомимо міських дітей з традиційною культурою: як виглядає піч, що в ній можна зварити, з чого будувалася хата. Сучасне покоління вже рідше має бабусь із селом та скринями, куди можна залізти, тому музей перебирає цю роль на себе. У нас проходять майстерки з писанкарства, ікони на склі, Яворівської іграшки, а також традиційного сезонного співу, тісно співпрацюємо з Уляною Горбачевською. Ми не вигадуємо "ляльок-мотанок", а вчимо автентичним речам. Також маємо спільні цікаві програми з культурологами УКУ та етнологами з університету.
Щонайменше двічі на рік – на Івана (кінець червня) та ближче до Покрови (1 жовтня) – ми проводимо великі ярмарки народних ремесел. Ми поставили собі високу планку запрошувати лише тих майстрів, які роблять якісні речі в традиції. Перші такі ярмарки ми почали робити ще у 2022 та 2023 роках, коли по Україні вони не проводилися через війну, і це було дуже важливою підтримкою для митців.
Величезною можливістю для нас стало відкриття у жовтні 2024 року інформаційно-освітнього центру. Його і вхідну зону облаштували коштом міського бюджету. До цього ми не мали адекватного місця, щоб провести конференцію, презентацію чи захід для ширшої аудиторії. Єдиним простором була виставкова зала, яка тоді виглядала інакше і де можна було зібрати хіба 20-30 людей. Тепер у нас є де працювати з дітьми, проводити майстерки, є кав'ярня, щоб поїсти, сучасні вбиральні та інклюзивні доріжки. У центрі діє крамничка, для якої ми спеціально відбираємо чи замовляємо якісний український продукт від народних майстрів.
Поєднання сучасного зі старим сакральним
Костел з Язлівчика – це перший об'єкт у музеї, який можна безпосередньо пов'язати з римо-католицькою спільнотою, переважно з поляками. Він був збудований лише у 1936 році, тобто умовно прослужив для вірних усього десять років. Після того відбулося насильне виселення поляків з України та українців з Польщі. І костел в Язлівчику під Бродами залишився пусткою. Як це традиційно бувало з покинутими сакральними об'єктами, він використовувався як склади і поступово нищився.
До 2013 року будівля була в аварійному стані. Тоді спільними зусиллями польської та української сторін, спільно зі Львовом, було вирішено перенести його сюди, до музею. Фактично від самого початку функція костелу полягала в тому, щоб бути виставковим залом та простором для подій. До 2022 року тут розміщувалася постійна експозиція дерев'яної скульптури.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, цінні колекції довелося ховати по фондосховищах, і костел стояв порожній. Саме тоді я перейшов працювати до скансену. Першою ідеєю було почати використовувати цей простір під час великої війни для проєктів сучасного мистецтва. Хотілося робити такі речі, які б свідчили про наш час і водночас кореспондували з тим, чим займається наш музей та сама локація.
Для нас це дуже цікавий об'єкт, який говорить про пам'ять і її втрату, святиню і запустіння. Це ті речі, які з новою хвилею війни знову стали для нас жахливо актуальними. Тому ми вирішили робити тут саме ті проєкти, які є актуальними зараз, але водночас якимось чином торкаються проблем нашого минулого чи безпосередньо цієї святині.
З 2022 року в костелі відбулося сім великих проєктів. Серед них – проєкт Альбіни Ялози «Вівтар небесного воїнства», виставка рисунків Євгена Лисика Dramatis Personae, проєкти «Рани» Влодка Кауфмана, «Оприявлення» Олі Кузюри. Також виставлявся із «Випромінюванням» одесит Стас Жалобнюк, який вже став нашим, львівським. У нього ще був цікавий спільний проєкт з Володею Семківим та Денисом Шиманського «Vox inaudita/Голос непочутий».
Ми також намагалися поєднувати сучасні проєкти зі старою сакральною скульптурою, адже вона тут експонувалася багато років, і нам не хотілося від цього відходити. Зараз тут завершується експозиція нашої близької подруги і чудової художниці Оленки Турянської «За образом і подобою». Вона розважає про тему страстей, Христової жертви та жертви людей за праве діло, ідею та Батьківщину. А на Страсний тиждень готуємо спільний проєкт подружжя Володі та Юлії Семківих, який матиме стосунок і до сакрального, і до традиційного мистецтва. Володя насамперед займається деревом, Юля – папером.
Про сучасний іконопис та середовище Iconart
Львівське іконописне середовище має давню історію, але новий поштовх стався на початку 1990-х. Почала відроджуватися церква, виникла потреба в розписах та іконостасах. Тоді ж, у 1993 році, в Академії мистецтв заснували кафедру сакрального мистецтва. А у 2010 році Костик Шумський заснував галерею Iconart, бо визріла потреба в просторі сучасного сакрального мистецтва. Галерея стала магнітом, де гуртувалися художники. Туди люди могли прийти за сакральним мистецтвом, якого бракувало у приватних галереях.
Цьогоріч Iconart святкує 15-річчя, і ювілейну виставку ми зробили в Луцьку, у Музеї сучасного мистецтва Корсаків, адже ініціатива надійшла саме від них. На жаль, у Львові досі немає колекції сучасного іконопису. Тож луцька виставка стала унікальною можливістю побачити цілий пласт мистецтва, що виріс на наших очах. Ми зібрали його разом кураторкою Марусею Цимбалістою та Костиком. Зараз ми шукаємо місце, щоб показати цю виставку у Львові. Також були пропозиції повозити її по Україні.
Про Остапа Лозинського і львівську шопку на Майдані
У формуванні нашого середовища величезну об'єднавчу роль відіграв покійний Остап Лозинський. Перші акції довкола ікони (тоді навіть більше традиційної, ніж сучасної) організовували Остап, Уляна Нищук, Оля Кравченко та Слава Ткачук. Саме вони у 2010 році придумали ідею проєкту "Від Романа до Йордана". На той час на різдвяних ярмарках, які лише починали організовуватися у Львові, було мало справді цікавих речей. Купити якийсь невеличкий сувенір чи дрібну мистецьку річ безпосередньо від львівських художників було в принципі доволі складно. Тому друзі вирішили: "Давайте робити таку річ, щоб запропонувати якісь українські речі і говорити про українське мистецтво в такий популярний спосіб". Ця ініціатива виявилася настільки успішною та важливою, що триває й досі.
Це був грудень 2013 року, Майдан. Тоді на Майдані було багато всього різного, діяло дуже кльове середовище "Мистецький барбакан", де збиралися переважно київські сучасні художники (Ярмоленко та інші). Але нам там бракувало чогось свого. Тоді Остап каже: "Давай щось зробимо! Давай намалюємо великого Миколая!". І ми з Остапом, Сашком Бриндіковим, Марком Гладяком, Марусею Цимбалістою та купою інших друзів поїхали в "Епіцентр", купили матеріали і взялися до роботи.
Мій товариш з Києва, режисер і оператор Іван Ясній, зголосився це все познімати, і ми зробили з малювання Миколая невеличку мистецьку акцію. А потім хтось сказав: "А давайте ми ще й шопку зробимо!". Нам дуже хотілося "вальнути" на Майдані нашу львівську шопку. На Різдво було важливо принести туди цей кавальчик своєї ідентичності. Було весело і цікаво.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
