Деталі сюжету не розкриваються, але відомо, що в його основі – історія про древній культ, таємничий орден, який упродовж сотні років утворює містичні Егрегори з енергії та бореться за можливість керувати свідомістю людства та опанувати світ.

За сюжетом, нью-йоркський детектив Артур отримує дивного листа з авіаквитком і прихованим посланням від свого університетського професора-українця, з яким він не спілкувався багато років. У спробах розібратися, Артур дізнається, що професор, начебто, вчинив самогубство, а за його дочкою Лесею полюють невідомі люди. Артур вилітає в Україну, аби розплутати цей загадковий клубок і допомогти дочці людини, яка багато років тому відіграла важливу роль в його житті.

Більшість сцен команда зніматиме у Києві та Львові, також заплановані зйомки біля Кракова та в Нью-Йорку.

«Всі молимося на Таню!»

Настя, яка допомагає на майданчику, домовляється про розташування знімальної команди, адже ось-ось має приїхати основна частина групи.

«Ми знімали на площі Ринок: з кабінету на балкон виходив Садовий у ролі самого себе, наш генеральний продюсер – як католицький священник, і ще в нас був актор на роль Папи Римського. В одному епізоді треба було, щоб вся масовка розвернулася до оператора, а Таня (Тетяна Дуднік, операторка – ред.) була на черіпікері – це машина, яка підіймає камеру. Наш другий режисер – майстер на «фразочки», тому вся площа просто падала зі сміху. Так і вийшло – «всі молимося на Таню», – у процесі згадує і сміється Настя.

Вже приїхали трейлери з апаратурою, освітленням та гримерками акторів. Оператори опустили задні двері та якнайобережніше вивозять камеру зі штативами і різноманіттям знімальних пристосувань. Усій команді вже видали рації, і вони не перестають говорити: «везіть апаратуру на локацію», відповідь: «плюс-плюс». Всі готуються до зйомок і облаштовують локацію.

Біля трейлеру із намальованими на обличчі татуюваннями стоїть один з акторів – Павло Алдошин. Він 13 років грає у театрі, а цей фільм стане його дебютом у кіно. Мистецтво для Павла не обмежується акторською грою: він також займається фотографією і пише пісні. У Львові йому подобається:

«Тут всі локації зосереджені досить компактно, що дуже спрощує логістику. До того ж, я не львів’янин, і для мене приїхати в інше місто, тим паче у таке, – це прекрасно, тут є своя атмосфера».

У цей час під’їжджає одна зі знімальних машин, всередині якої лежать мати. Паша розповідає, що сьогодні мають бути каскадерські сцени.

«Є сцени, в яких я майже на рівні з каскадерами відпрацьовую. Без синців, без синіх рук і спин, думаю, не обходиться жодна каскадерська сцена, це норма. Ну а щоби щось ламати то такого, на щастя, не було і, думаю, не буде», – говорить він.

Знайти свою естетику

Паша зазначає, що в Україні є величезна проблема із жанровим кіно:

«Ми навчилися знімати артхаус, фестивальне кіно, true story, документалки, а от щодо жанрового кіна… Наш глядач очікує Голлівуд. Тому, коли ми приходимо в кінотеатр і дивимося українське жанрове кіно, виникає багато запитань».

На його думку, для розвитку жанрового кінематографу в Україні бракує грошей і професіоналів – завжди хоча б чогось одного.

«Наприклад, у нас прикольні, круті оператори, які знімають кіно в усьому світі, але в нас нема технічних акторів. А чому? По-перше, бо нема школи для виховання таких акторів, а по-друге, немає попиту. Немає попиту – немає школи. Зараз час перших кроків українського кіна», – розмірковує уголос Павло.

Він розповідає про режисера «Егрегора» Стаса Капралова та про його кіноестетику:

«Він уже виріс не на радянському кіно. У нього є драматичне чуття хорошого радянського кіна, але вже нема цієї естетики. Радянське кіно відбулося як стиль і нехай собі буде таким, не треба його воскрешати, перероджувати, щось компілювати. Ми маємо робити українське кіно і віднайти свою фішку, що була би впізнаваною. Як-от вестерни з Клінтом Іствудом: ти ще не бачиш ні його, ні титрів з його ім’ям, але вже розумієш цю естетику».

Неонуар: естетика світла

З Пашею вітається Ірина – художниця з костюмів з естетикою чорних довгих пальт, у яких ходять герої. Тут, поруч з імпровізованою кухнею, на схожих на рибальські кріслах сидять дівчата із зеленим і червоним волоссям, татуюваннями. А поруч – санітайзер «від лукавого», як жартує знімальна група, де вважають, що до усього варто підходити з жартом – попри стилістику самого фільму.

Режисер Стас Капралов пояснює, що таке кіно у стилі неонуар. Нуар характеризують безнадійність і депресія, говорить він. Цей жанр був популярним у 50-х роках у післявоєнній Америці. З приставкою нео- акцент ставиться на сучасності, проте стилістика – залишається.

«Це і завалені подекуди кути камери, широкі об’єктиви. Також у нас специфічна оптика, що викривлює зображення і підкреслює переживання героїв, їх внутрішній стан. Ще художники додають певні деталі, що властиві жанру: жалюзі, наприклад, а спеціалісти з кольору роблять спеціальні лампи», – розповідає Стас Капралов.

Стас Капралов (посередині) і Павло Алдошин

У внутрішньому дворику житлового будинку біля Вірменської церкви темно, привечірнє світло з вулиці сюди майже не потрапляє. Але коли освітлювачі вмикають софіти і лампи, дворик перетворюється на епіцентр подій фільму. За дерев’яним вхідним порталом стоїть софіт, що світить густим помаранчевим світлом, а довгі тіні від сітки дверей лягають аж до стін. Операторка Таня стоїть поміж другим і третім поверхом і керує – яскравіше чи темніше, і наполегливо просить зайти далі за двері, аби не відкидати тінь.

Наступний кадр

У великому трейлері назбирано купу кабелів різної довжини та кольору: сині та червоні штекери стирчать поміж металевими ґратками, ніби зачіска Медузи Горгони. Хлопці витягують щось, потрібне вже зараз, і складають біля себе. Рації знову наполегливо просять когось підійти на локацію. Ми переходимо дорогу, яку вже перекрили для зйомок, і зупиняємося біля Будинку вчених. Тетяна Дуднік розкладає штатив, до нас підходить Омрі Роуз – сценарист, який також виконує одну з головних ролей – із дуже ретельно промальованою подряпиною на скроні. Він розповідає, що до цього працював зі Стасом Капраловим (режисер – ред.) та Сергієм Лавренюком (продюсер – ред.) в українському трилері «Let It Snow» виробництва компанії Солар Медіа Інтертейнмент. У середині серпня він приїхав сюди на зйомки з Нью-Йорка.

Омрі Роуз

«Мені Львів дуже подобається. Я дійсно насолоджуюся прогулянками містом, куштуванням тутешньої їжі, люди довкола дуже дружелюбні і їхня англійська краща, ніж у Києві. Тому мені тут легко і приємно. Також мені тут дійсно весело, тому що я близький зі всією командою, і ми можемо ходити розважатися разом – а в Києві усі жили у різних частинах міста. Тому хотілося щоби такого [як у Львові] було більше: командного духу і бути тут з кожним», – ділиться враженнями від фільму Омрі.

Але дуже дивно почуваєшся, говорить він далі, коли приїжджаєш в Україну зі США, де один із найвищих показників зараження коронавірусом і де дуже серйозне ставлення до ситуації. В Україні інколи здається, що вірусу просто не існує. Омрі звертає увагу на звичку тиснути руки при і обійматися на прощання чи під час зустрічі. В Америці, каже він, зараз ніхто так не робить, навіть друзі.

«Це трохи дивно, маю визнати, не дуже багато запобіжних заходів застосовується, і я дуже наполягаю, щоби кожен день ми перевіряли температуру на знімальному майданчику. Це перше, що роблять, коли хтось приходить на майданчик. І це найменше, що ми можемо зробити, щоби упевнитися, що всі будуть здорові», – каже Омрі Роуз.

Команда розміром з місто

Коронавірус – не єдиний челендж, що постає під час зйомок. Знімальний процес проходить у місті, а це означає, що треба узгоджувати всі дії не тільки із владою, а із місцевим бізнесом та мешканцями. Денис, який займається локаціями, іде погоджувати питання до кафе, що працюють поруч із двориком і поміж тим зазначає, що секрет полягає у тому, аби завжди шукати компроміс. Він згадує про недавні зйомки в аеропорту, коли на час зйомок всі співробітники фактично стали командою. Також у місті знімальну групу супроводжує охорона безпеки міста і поліція, без яких нічого не вийшло б.

«Круто, коли нам місто дозволяє знімати у мерії, наприклад. Українське кіно не має колосальних бюджетів і така підтримка від міста допомагає нам зробити трохи більше, ніж дозволяють ресурси», – говорить Денис і додає, що допомога просто так – дуже гріє.

Він стоїть біля кафе, де домовився на пару хвилин увімкнути софіт для зйомок, адже до живлення з майданчика – далеко, а генератор шумів би.

«Коли люди бачать, що ти робиш якусь справу чесно, вони, наприклад, просто так можуть подати живлення у розетку», – говорить Денис.

Через вулицю протягують кабель, поруч стоїть софіт. Під’їжджає машина – освітлювачі просять акуратно переїхати кабель, щоби не перегнути. Водій проїжджає. Довкола лунає музика, хтось іде з гітарою.

Та не завжди виходить погодити щось ентузіазмом та порозумінням. Тоді доводиться швидко шукати інший варіант, спираючись на ресурси, що є:

«Бувають такі, що думають: «ага, кіно, значить можна доїти». Вони намагаються випросити якнайбільше за розв'язання простої задачі. Ми завжди готуємо запасну локацію на такі випадки, бо інколи буває дорого, інколи – просто не встигаємо. Наприклад, ми вибились з графіку і не потрапили на потрібну локацію. Але знайшли невеликий дворик біля Будинку вчених, де нам дозволили зняти сцену, яку раніше ми не встигли. Ми адаптували сценарій і змогли зіграти його в іншій локації, ще й набагато швидше ніж планували», – каже Денис.

Кіно – дуже нестабільний процес, під час якого треба бути готовим до всього, додає він.

Катерина Бортняк

Фото авторки і надані прес-службою Solar Media Entertainment

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.