Путіну потрібна не перемога? Портников – про справжні цілі Росії та сценарій, до якого світ не готовий

«Нікуди вони не дінуться»: Авдіївка, закон Грема і мова сили

Навесні ми говорили про геополітичні шифти. Почнімо зі США й Трампа: кілька тижнів тому він наговорив масу позитивного про Україну, тепер знову все змінилось. Як це сприймати?

Почну з глобальних закономірностей. Символічно, що ми в LEM Station на площі Лема: одну з останніх його книжок колись читали ледь не в кожному літаку LOT. Ще кілька десятиріч тому він писав, що розвиток ІТ, ШІ та біоінженерії призведе до кризи цивілізацій, людей без цінностей на чолі й тріумфу люмпенізованого населення. Лем завжди був песимістом, але іншого й дивно чекати від людини, яка пережила Львівський погром і комунізм. Зараз ми в цьому живемо.

Останні вибори у США й інших країнах, включно з Україною, – не змагання ідей, цінностей і здорового глузду, а торжество ІТ і грошей, за які вони купуються. Масштаби надзвичайно серйозні. Варто було українському дрону влучити навіть не в головний дата-центр «Яндекса» – і ландшафт соцмереж став зовсім не таким, до якого ми звикли за десятиріччя. Якби замовкли дата-центри РФ і КНР та зникли гроші Маска, які він заробляє на співпраці з адміністрацією США і вкладає в її ж життєдіяльність, ми б побачили інший світ.

Ми живемо в матриці, а Трамп – яскраве втілення її перемоги: людина без цінностей і поглядів, із жадобою наживи, готова за 24 години змінити інтереси заради неї. Наче втік в Овальний кабінет із радянських карикатур у «Крокодилі» й «Перці». Ми сміялися з примітивного «дядька Сема» радянських пропагандистів, бо не бачили таких в Америці. А в пробірці нових ІТ такого вивели, зробили президентом і змусили величезну кількість людей повірити, що його успіх покращить їхнє життя. Насправді воно лише погіршується і, спойлер, погіршуватиметься. Нам від цього гірше, бо погано, коли вплив США слабшає, але є як є.

Трамп від першого дня в політиці був проти України й намагався спинити допомогу. «Джавеліни» надали лише під тиском Конгресу з демократичною більшістю. Ми й тепер сподіваємося, що зміни в Конгресі збільшать допомогу, бо Трампу доведеться з ним рахуватись, а не як зараз.

У першу каденцію він шукав домовленостей із Путіним, а команда, з якою він був змушений рахуватися, відтягувала його за руки-ноги. Про що вони говорили, невідомо: на зустрічах був лише перекладач Кремля, без перекладача Білого дому. Потім уже не-президент Трамп заблокував у Конгресі допомогу від Байдена: спікер Палати представників Майк Джонсон просто не ставив її на голосування, а демократам бракувало голосів це перебити. Ми втратили Авдіївку – прямий результат діяльності Трампа не президента.

Згодом він влаштовував істерики Зеленському в Овальному кабінеті, шукаючи приводу відмовити, і намагався зірвати пакт про мінерали, бо розумів: після підписання відмовитися від підтримки не зможе. Частина команди буквально примушувала його допомагати, а нас (зокрема сенатор Ліндсі Грем) переконувала підписувати угоди, щоб вибити в Трампа козирі для відмов.

Тепер новий етап. Після ухвалення закону Грема всі тут танцювали від радості. Чому? Невже президент, який уже програв тарифну війну Китаю, запровадить санкції проти КНР? Без цього розмови про покарання спонсорів російської нафти не мають значення: інші покупці значно менші й на бюджет РФ не впливають. До того ж Трамп підписав закон максимально стримано: без гучних церемоній і журналістів, просто опублікували фото, а не як зазвичай – із шоу.

Тож нічого нового, хоча є прогрес. Минулого разу, коли Трамп зрозумів, що може зупинити допомогу, Пентагон на чолі з Гегсетом відкрито оголосив про припинення постачання розвідданих і зброї (тоді ще діяв пакет Байдена). Зараз вони це приховують: кажуть, що розвіддані не спиняли, і скажуть, що не гальмували Starlink. Поводяться, як диверсанти на завданні: тихо щось роблять і не зізнаються. Та довго це тривати не може.

А що може змінитися?

Або скажуть: «Ми все зупиняємо» (але не наберуться мужності – за кілька днів проміжні вибори), або повернуться до норми. Нікуди вони не дінуться. Усі кажуть: «Не можна ображати Трампа, треба робити все, що він каже, інакше розсердиться». Ні, це працює інакше. Як і Путін, Трамп розуміє тільки мову сили й ризик програти. Якщо його боятися – розтопче. Перед ним уже танцювали всі європейські лідери, а генсек НАТО взагалі робив акробатичний трюк. І що? Тепер Трамп збирає наради щодо майбутнього НАТО без лідерів країн, які сплачують витребувані ним витрати на оборону, бо вони поруч із росією. Плював він на ці гроші – це привід розвалити Альянс. Як Путін вимагає неможливого, щоб ми не погодилися і він легітимізував продовження війни, так і Трамп вигадує умови, які, на його думку, партнери не виконають, щоб сказати: «Нам НАТО не треба». А коли їх виконують – ігнорує виконавців і заявляє те саме.

Що потрібно нам? По-перше, дожити до 3 листопада 2026 року: далі почнеться нова політична епоха, це важливо. Якщо в Конгресі буде демократична більшість, наша спільна задача – працювати з нею, щоб змусити адміністрацію діяти в національних інтересах США. Якщо ж Трамп не визнає результатів виборів, у США можлива громадянська війна. Згадайте штурм Капітолія: я бачив це на екрані в кафе, коли колега сказав: «Дивись, там якісь люди захоплюють Капітолій». Я не хотів цього бачити, відповів, що це якийсь фейк, і далі пив каву. Лише за 15 хвилин зрозумів, що треба взяти себе в руки, бо це реально.

Світ трьох мужиків і війна проти Європи

Якщо це цілеспрямована політика ще з попередньої каденції, яка його кінцева ціль?

Розділити світ між трьома сильними мужиками: Трампом, Путіним і Сі Цзіньпіном. Навіщо йому цей світ, якщо у 2029-му він іде з посади, – абсолютно незрозуміло. Але у фантазіях він може нікуди й не йти: ця людина живе у світі, де влада може не закінчуватися, наступним президентом стане Трамп-молодший і взагалі може бути що завгодно. Нещодавно він створював «Раду миру» й казав, що буде її пожиттєвим головою, а президент США входитиме до неї на правах його секретарки. То чому б йому не розробляти варіанти збереження влади після 2029-го? Це може й не відбутися, але думати так він може.

У його світі три сильні держави, а решта виконує їхню волю. Канада – штат США, хай слухається Трампа. Україна – регіон на околиці росії, хай слухається Путіна. Про що тут говорити? Ідея проста, як памперси президента США, якщо він їх, звісно, носить.

Чи можливо, що в Європі з'являться такі ж Трампи? Марін Ле Пен уже заявила, що в разі перемоги не підтримуватиме Україну військово.

Щодо Європи інтереси РФ, США і КНР абсолютно збігаються. Російські чиновники постійно кажуть, який поганий ЄС: душить національні уряди, заважає росії з ними торгувати, а Єврокомісія та фон дер Ляєн – агенти світового капіталу. У Стратегії нацбезпеки США записано, що головна загроза Європі та її співпраці зі США – транснаціональні організації на кшталт ЄС. Це офіційно ухвалений курс цієї адміністрації. КНР теж залюбки працювала б із кожним національним урядом окремо.

Ця трійця доклала неймовірних зусиль, щоб Британія вийшла з ЄС, – це була справжня геополітична катастрофа XXI століття для обох сторін, чого багато хто досі не розуміє. Від Брекзіту Британія у перманентній політичній кризі: сьомий прем'єр, дві найбільші партії в кризі, радикалізація, проблеми в економіці. У дні голосування брекзітери казали: «Ви не уявляєте, як розквітне Британія без мігрантів і європейського диктату – ніхто не вказуватиме, як нам жити». Не знаю, чи були ви останнім часом у Лондоні або Манчестері і чи бачили мігрантів, – цю маячню навіть не обговорюватиму, результати зрозумілі.

Якби Британія залишалася в ЄС, вплив країн здорового глузду в Європі був би значно сильнішим: до неї мусили б дослухатися, щоб утримати в Союзі, тож і антиросійська позиція ЄС була б набагато серйознішою. А так маємо підтримку Британії, але політично ізольованої від Європи.

Можливо, з'явиться нова архітектура безпеки між цими країнами окремо від ЄС? І чи може Британія колись повернутися?

Зараз і американська адміністрація, і Кремль відкрито працюють на знищення ЄС. Один із перших кроків – технологічна й фінансова допомога ультраправим по всьому континенту. Цього теж ніхто не приховує: Венс, Рубіо, Маск виступають у європейських столицях із правопопулістськими маніфестами, витрачаючи гроші й політичний ресурс. Боти, диверсії, роздмухування міграційних криз – дріжджі, на яких росте авторитет «Альтернативи для Німеччини» і політиків як Ле Пен. Це реальний зовнішній вплив.

У 2022-му перед вторгненням я в ефірах казав: «Дуже боюся, що наплив мільйонів біженців з України може призвести до міграційної кризи сирійського масштабу й посилити праворадикалів у Європі». Тоді, на щастя, не сталося, але відбувається зараз. Нинішні удари по Україні теж розраховані на нову хвилю міграції та штучну кризу: мовляв, українців приймають без ентузіазму 2022-го, тож спробуймо послати їх туди ще раз. Це реальна небезпека.

Плюс це втрата людей. Бізнес це дуже сильно відчуває.

І відчуватиме далі: це не припиниться, бо теж частина цієї історії. Знищення європейського проєкту – важлива задача право- і лівопопулістів, сил зовнішнього впливу осі Вашингтон – Москва – Пекін. Ви навіть не уявляєте, які гроші на це витрачають, і не лише американці та росіяни. Коли бачите в телевізорі українського експерта, який із розумним виглядом розповідає: «Китай зацікавлений у завершенні війни й шукає політичних механізмів, а наш уряд не може добитися серйозного діалогу з Пекіном», – знайте, на нього витрачений не один юань. Усі російські рублі, які йшли на підживлення української псевдоеліти, замінені китайськими юанями. Те, що він отримує це все одно доларами, значення не має.

«Рішення на користь волі – це рішення на користь війни»

Десь у 1990-му з трибуни ВР Дмитро Павличко просив Маргарет Тетчер відкрити посольство Великої Британії в Києві. Вона з посмішкою відповіла, що підневільні країни не мають такого права. Через 35 років маємо не лише посольство, яке активно підтримує Україну, а й офіс короля у Львові. Чи означає це, що за короткий час, особливо за останні роки, наша суб'єктність зробила квантовий стрибок?

Тетчер казала правду: починати треба не з посольства, а з власної суб'єктності. Буде вона – буде й посольство, а ні – жодне не допоможе. До слова, тоді в нас уже працювало повноцінне представництво УРСР при ООН зі своїм офісом і постпредом – усе як у суверенних державах, окрім суверенітету й можливості ухвалювати власні рішення. Тож відповідь була тверезою.

Багато тверезого, що тоді здавалося маячнею, зараз виглядає прогнозами, що справдилися. Згадаймо промову Джорджа Буша-старшого у ВРУ в серпні 1991-го із закликом підтримати оновлений Союз із Горбачовим – її й досі наводять як ознаку геополітичної недалекобачності, і тоді до неї ставилися дуже критично. Побачивши в Москві чернетки цієї промови, я сказав команді Буша: «Буде величезною помилкою, якщо він це проголосить: коли Україна стане незалежною, промова виглядатиме стратегічно необґрунтованою». Я мав на увазі найближчі роки й не думав, що путч ГКЧП усе так прискорить. Мені відповіли, що тоді Буш уже не буде президентом і це не матиме значення. Ніхто не сподівався, що все станеться ось так.

Та чим керувався Буш? Спираючись на досвід Югославії й екстраполюючи відносини Сербії та Хорватії на росію й Україну, він казав: у разі незалежності України великі війни неминучі. Для таких держав, як Югославія чи СРСР, найнебезпечніший конфлікт між двома першими суб'єктами, а конфлікти метрополії з дрібними створюють враження стабільності. Довга криза між Сербією та Косовом, події в грузинських автономіях, Придністров'я не скидалися на велику війну, Карабах сприймався як етнічне зіткнення двох народів. Але війна Сербії і Хорватії 1991-го розшматувала Югославію й перекинулася на Боснію – на конфлікт сербів, хорватів і мусульман. Це була суцільна катастрофа. Так само лише з війною росії проти України всі зрозуміли, як виглядатиме світ і що чекає на Європу. Тож Буш дав абсолютно правильний відкладений прогноз: незалежність відбулася за його президентства, а війна – коли він уже не був президентом.

Якби це сталося невідкладно, його застереження про націоналістичні настрої в Україні, а з ним і причину цієї війни, визнали б геніальним передбаченням. Бо в цьому сутність російського підходу: вони почали велику війну за «остаточне вирішення українського питання» й знищення нашої держави, щойно побачили, що українці хочуть жити у власній національно-державній парадигмі й робити самостійний геополітичний вибір, а не бути лімітрофом Союзу і перейменованою радянською республікою. А коли країна хоче сама, а не за диктовкою метрополії, – це по суті і є націоналізм.

Ми просто хотіли, щоб прогноз Буша виявився хибним, але він правильний. Такими прогнозами людей не втримати від бажання бути вільними, хоча вони часто не розуміють: рішення на користь волі – це рішення на користь війни. Російсько-український конфлікт, який не міг вирішитися інакше, ніж війною й взаємним знищенням двох сусідніх народів, реально почався 24 серпня 1991 року, коли чітко сказали: Україна і росія будуть двома різними державами. Тоді ж закладено всі його передумови.

Я розумів це вже тоді й намагався запобігти: був єдиним публіцистом на пострадянському просторі, хто написав велику статтю проти химерної ідеї «незалежності росії від СРСР». У московській «Независимой газете» я доводив, що РФ має створити оновлений Союз із тими, хто хоче залишитися з нею і не проголошував незалежності: Білоруссю та країнами Центральної Азії (крім Узбекистану). Величезна платформа для оновленого Союзу. А ми – Латвія, Литва, Естонія, Україна, Молдова, Вірменія, Грузія та Азербайджан, які денонсували Союзний договір, – підемо своєю дорогою: ви в своїй державі створюєте оновлений Союз, а ми матимемо з вами добрі стосунки, як із Союзом. Ми пішли, ви залишилися, усе нормально. Від кого ви проголошуєте незалежність?

Після цієї статті зі мною зустрівся Єльцин і назвав три причини. Перша – позбутися Горбачова, який заважає проводити реформи (тепер бачимо які). Друга – щоб російським республікам, які хотіли вийти з РФ і стати союзними, не було куди виходити; це призвело до двох чеченських війн, килимового бомбардування Грозного і загибелі тисяч людей. Про третю він сказав: «Вона найважливіша. З Україною я президент європейської держави, без неї – азійської, а президентом такої я бути не хочу і не буду».

Це було ще до 1 грудня 1991-го, коли Україну намагалися втягнути в оновлений Союз. Але вже 24 серпня прессекретар Єльцина Вощанов заявив: «Ми не маємо ніяких претензій до колишніх союзних республік, які оголошують незалежність, доки вони в союзі з нами, і залишаємо за собою право на претензії, якщо вони вийдуть з такого союзу». Усе сказали одразу, коли ми ще не встигли надрукувати Акт про незалежність. Просто до 2019-го росіяни мали ілюзію, що заберуть Україну політичним шляхом: навіть коли до влади раптом доривалися україномислячі люди й влаштовували бунт (2004, 2014), москва брала реванш (2010, 2019). Та розуміння, що реванш 2019-го не такий, як 2010-го, і що, цитуючи Путіна, «Зеленський злякався націоналістів», передбачило все, у чому ми живемо. А так ми мали б жити давно, якби вони понад тридцять років не жили в ілюзіях.

Росії потрібна земля, а не люди

Вони вирішили нас знищити, зрозумівши, що ми ніколи не будемо з ними.

Коли кажете «ми», не переоцінюйте себе. Росіянам потрібна українська територія, а наше населення їм – як зайцю п'ята нога. У них «одна Сибір неісходима! А тюрм, а люду!.. Що й лічить!» – от тільки в Сибіру нікого не полічиш: Уральський, Сибірський і Далекосхідний федеральні округи разом дають лише 20% населення РФ. Усі живуть там, де й жили, – між Володимиром, Суздалем і Москвою. Але територія робить їх найбільшою країною світу й дозволяє молоти про тунель між Аляскою і Чукоткою.

А щоб бути геополітичним гравцем у Європі, їм потрібна українська земля: що ближче їхні ракети до європейських цілей, то вагоміша роль на континенті. Цивілізаційно вони не створили нічого, крім страху, якому теж треба десь розгулятися. Одне діло – бандит із робітничого селища: невідомо, чи доїде він до вас електричкою, особливо якщо між нею і вашим вокзалом поставити прикордонників та поліцію, і він їздитиме лише по внутрішньому маршруту. І зовсім інше – коли він захопить сам вокзал, яким для Путіна є Україна.

Клуб експертів «Твого міста» запустили за підтримки Фонду Роберта Боша, зустрічі підтримує компанія blago, партнером цієї події був Західноукраїнський офіс Європейської бізнес-асоціації.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.