Сьогодні розповідаємо про книгу, яка побачить світ у видавництві Vivat 21 листопада, до цього триває її передпродаж. Мовиться про «Архіви КГБ. Невигадані історії» – збірку з 18 дивовижних, проте реальних сюжетів, які знайшов і описав історик, кандидат історичних наук Едуард Андрющенко. Він народився, виріс і навчався у Запоріжжі, нині живу в Києві. Дисертацію присвятив українським ультраправим організаціям 1990-х років, а з 2018 року вивчає розсекречені справи в архіві Служби безпеки України.

Розсекречені документи радянських органів держбезпеки стали справжнім клондайком для дослідників і журналістів. Місяць за місяцем, рік за роком історії, знайдені Едуардом Андрющенком в архівних справах, перетворювалися на статті для українських та закордонних видань. А тепер вони видані під однією обкладинкою, деякі доповнені новими документами та інформацією свідків, які автор знаходив вже після публікації у ЗМІ.

«В певний момент це стало моїм основним заняттям і на 2019 рік історій зібралось на книжку. Таку ідею підказав мені Вахтанг Кіпіані і познайомив з видавництвом Vivat. Через ковід, який, як мені здавалось, швидко мине і інші обставини ми довго відкладали цей проєкт. Хоча, може в тому й плюс – книжка від цього стала ще цікавішою, аніж могла б бути в 2019-2020 роках, бо я продовжував ходити в архів і шукати нові історії, – розповів нам Едуард Андрющенко. – Свої корективи внесло і повномасштабне вторгнення. В перші тижні навіть не сподівався, що комусь зараз до книжок. Але видавництво нагадало про себе, про те, що всі домовленості в силі, лиш пояснило, що вихід друком дещо затримається. Радію з того, що попри війну книжка нарешті вийшла».

Тут зібрані історії видатних митців та цинічних вбивць, спортсменів та шпигунів, агентів та втікачів, деякі з них ніхто ніколи не розповідав. У книзі є тексти про зірваний шлюб нащадків Лесі Українки та Івана Франка, про те, що дружина Володимира Сосюри – агентка спецслужб, про Сергія Параджанова і Джона Стейнбека.

Медіакритик, редактор, журналіст Отар Довженко вважає: «Робота Едуарда Андрющенка – це випадок, коли одна людина запо­чатковує в журналістиці цілий напрямок, відкриває золоту жилу тем, історій і героїв, насправді доступних усім охочим. Більшість цих сю­жетів цілком тягнуть на книжку чи кіно».

Хтось підписує абсурдні зізнання, а хтось дивом рятується від смерті. Хтось планує замах на рідних, а хтось відправляється в табори через власну балакучість. Хтось лишає зухвалі послання для КГБ, а хтось бачить, як знищують результат його багаторічної праці.

Це опис складного життя та боротьбу українців у фальшивому псевдокомуністичному соціумі, у яких розписано, як руйнували сімейне життя, кар'єру та психологічний стан людей вбивствами, шантажем, залякуванням, підкупами. Всі ці епізоди дозволяють краще зрозуміти складне й повне протиріч життя українців в умовах радянського тоталітаризму.

«Непросто писати про «продавців страху» – комуністичну спецслуж­бу. Ключова вимога для того, хто пише, – вміння відрізняти вигадки від правди. Едуард Андрющенко має такий талант, добре розуміє, що історія є сумою фактів, що зовсім не обов’язково детерміновані та не обов’язково повинні були статись», – твердить професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал.

Публікуємо уривок про те, як радянського фотографа розстріляли, а художнику-ретушеру дивом вдалося цього уникнути, через те, що комусь на фото в газеті привидівся Троцький.

СПРАВА №547: Серед дерев над дахом будинку

21 квітня 1937 року в газетних кіосках Радянської України з’явився черговий номер щоденної газети «Комуніст» – головного офіційного видання республіки. Читачам повідомляли про нові платівки з промовами Сталіна, обстріли Мадрида артилерією іспанських націоналістів, спорудження будівлі Верховної Ради. Редакція критикувала Київський єврейський театр за невиплату зарплат і «роззяв» у Межевській парторганізації. Журналіст Наркіс Жукович під псевдонімом Жовтневий у статті ставив риторичне запитання: «Чому склали зброю войовничі безбожники?»

Примірник «Комуніста» з фотографією котельні «Шовкобуду»

На третій сторінці надрукували фото котельні «Шовкобуду» – київського комплексу фабрик легкої промисловості. Цей комплекс зводили в новому Дарницькому районі, і, як повідомляв підпис до знімка, до кінця року він мав запрацювати. Невдовзі цю нічим не примітну фотографію у своєму київському кабінеті уважно розглядав молодший лейтенант Народного комісаріату внутрішніх справ Мирон Акимов. Чому? «На знімку серед дерев над дахом будинку з лівого боку чітко вимальовується обличчя контрреволюціонера фашиста Троцького».

Саме таке повідомлення відправив у Москву заступник наркома внутрішніх справ УРСР В. Іванов. Чи самі чекісти виявили цю «диверсію», чи доніс хтось із «небайдужих громадян» – невідомо. Однак у будь-якому разі історію сприйняли в НКВД цілком серйозно. За два тижні після виходу газети заарештували автора знімка, фоторепортера Всеволода Скамандра, та художника-ретушера Володимира Цетнаровського. Щодо обох порушили кримінальні справи (першого в 1937 розстріляли, а другого дивом випустили на волю – Ред.) Приблизно за тиждень про «вороже» фото та перші результати слідства з Києва доповіли наркомові внутрішніх справ СРСР Миколі Єжову.

Оперативники не забули про ще одну важливу справу: вилучити те фото з бібліотечних примірників газети. Виявивши в архіві коротке повідомлення НКВД про те, що трапилося (фото до нього не додали), я вирушив у Національну бібліотеку України імені Вернадського й замовив згаданий номер «Комуніста». Однак на мене чекало розчарування: фотографія котельні на третій сторінці була навіть не вирізана, а, здається, видерта. Натомість бібліотекарі вклеїли чистий аркуш паперу. Знайти цілу газету вдалося у Львові. У 1937-му місто було у складі Польщі, тому розпоряджатися фондом місцевої бібліотеки (яка отримувала пресу Радянської України) НКВДисти не могли…

Наприкінці 1980-х у процесі реабілітації Скамандра-Мазюкевича (як і багатьох інших жертв репресій) взяв участь полковник КДБ Євген Марчук – майбутній голова СБУ та прем'єр-міністр України. Його реабілітували посмертно в 1989 році.

… «Комуніст» від гріха подалі звільнив художника (Володимира Цетнаровського), який вийшов на волю. Він намагався відновитися на роботі та повернути квартиру, в якій мешкав до арешту. У НКВС надійшов лист із газети з проханням роз'яснити, як вчинити з Цетнаровським. Судячи з усього, назад у газету його все ж таки не взяли – у документах, датованих 1939 роком, він фігурує вже як «вільний художник».

1942 року Володимир Цетнаровський був призваний до армії Омським військкоматом і відправлений на фронт. Дружина, що, як і раніше, жила в Києві, того ж таки року втратила з ним зв'язок. З 1944-го молодшого сержанта Цетнаровського офіційно вважають зниклим безвісти. Офіцер держбезпеки Мирон Акимов, який вів справу Цетнаровського, теж загинув на війні – у жовтні 1941-го.

Пам'ятник на могилі Жуковича. Це один із небагатьох героїв статті, чиє зображення вдалося знайти. Фото з Личаківського цвинтаря, опубліковане в книзі: Квятковський О., Ратушний Р. Цвинтар на Личакові. Львів: ЛА «Піраміда», 2009. - 204 с

Наркіс Жукович (Жовтневий) після вторгнення Червоної Армії до Польщі у вересні 1939 року вирушив як репортер до Західної України. Там він і загинув, мабуть, під час бою. Похований на Личаківському цвинтарі у Києві.

Фото автора