Розкажіть про себе і про те, як почалася ваша воєнна історія. Ви ж не були біля сім’ї, перебували доволі далеко від Сум?

Я родом із Червонограда, що на Львівщині, але жив у Сумах. Мав квартиру, роботу, провадив власний бізнес – розвивав клінінгову компанію.

Коли розпочалася повномасштабна війна, був на гірськолижному курорті Ізки, що на Закарпатті. Ще ввечері, коли лягав спати, мав купу планів на наступний день, та вже о п’ятій ранку мені зателефонував колега з Харкова. Він ще не встиг нічого розповісти, як я зрозумів, що почалося. Ввечері вже прямував до Сум. Провідниця поїзда мені дивувалася, бо у вагоні тільки я: всі виїжджали звідти, а я туди, де гаряче.

Дружина з дитиною перебували в Сумах, тому мені було важливо доїхати до них якнайшвидше. Добирався додому довго. Дні три. Через обстріли поїзд тривалий час стояв під Києвом і в підсумку доїхав лише до Полтави. Решту шляху долав самотужки, вночі – на кареті «швидкої».

Пощастило, що через кілька днів, як приїхав у Суми, оголосили евакуаційний коридор, тож дружину і дитину я перевіз спочатку до Полтави, потім вони вирушили до Львова, до моїх батьків, а я повернувся у Суми.

Керувати бізнесом попросив кума, а сам одразу долучився до оборони свого міста і країни. Рідних поставив перед фактом, сказавши, що по-іншому не можу, і мене мусили зрозуміти.

Тобто ви пішли добровольцем?

Так. Моїх бабусю і прабабусю по батьківській лінії свого часу з рідного краю росіяни вивезли до Сибіру. Тільки за те, що ті допомагали нашим хлопцям, годували їх. Про це часто мені розповідала бабця, коли я до неї приїжджав. Тоді я цим дуже переймався і не хотів, щоби таке повторилося. Тому захист своєї країни у мене в крові.

Чи пригадуєте свої перші бойові завдання?

До спротиву Сум я долучився 1 березня 2022 року. Ми стояли на блокпостах, підривали танки, брали полонених. Спочатку все робили як напівлегальне угруповання, згодом із нас сформували 15-й окремий стрілецький батальйон. На кордоні Сумської області, куди нас відрядили, ми перебували з кінця березня аж до нового року.

Свого часу я служив у строковій армії, мав звання сержанта, був командиром взводу, тож мав певні знання про військо. У новоствореному стрілецькому батальйоні спочатку був простим кулеметником, згодом став командиром відділення, головним сержантом взводу і головним сержантом роти. Отримав звання старшого сержанта.

Яким було перше бойове завдання, навіть не пригадую, бо вже з першого дня спротиву в нас було гаряче. Ми всі були добровольцями. Кожен робив те, що міг, один одного прикривали, все робили на побратимському піднесенні і водночас на голому ентузіазмі. Насправді це мотивувало й надихало. Водночас був присутній страх, бо ніхто не знав, що з нами станеться наступної миті.

Як ви отримали таке важке поранення?

14 жовтня минув рік відтоді, як мене поранило на Запорізькому напрямку. Сталося це поблизу села Роботине. Коли із позицій виходив наш підрозділ, не вийшло троє людей, зокрема й кулеметник взводу. Дрон нам показав, що з одного тіла, яке лежало на землі, йшло тепло, наче пара. Це означало, що людина жива і нам треба якнайшвидше її забрати. Якраз під час евакуації ми потрапили під обстріл. Проти нас працювали міномети і танк. Я заліг, але неподалік стався вибух, і один з уламків снаряда потрапив у мене: пробив легені, печінку і нирку. Ще один залетів мені під плиту, застряг у хребті й пошкодив спинний мозок.

Найгірше, що я був при тямі. Пам’ятаю й саме поранення, як перестав відчувати нижню частину тіла, як розвідники на пікапі мене звідти вивозили.

Першу медичну допомогу одержав у селі Оріхове на Луганщині, далі мене повезли в Запоріжжя, де зробили дві операції. Відтак перебував на лікуванні в Дніпрі та Вінниці. На реабілітацію приїхав до Львова, в Центр “Незламні”.

Знаю, що ви були на реабілітації у Франції та в Україні. Чи можете порівняти, оцінити її рівень там і тут, зокрема у Львові?

Реабілітація в Україні на високому рівні, особливо у Львові. В Дніпрі потік поранених хлопців і дівчат шалений, лікарі й реабілітологи ледве дають раду. У Львові кваліфіковані молоді фахівці, які горять своєю роботою. Я впевнений, що зовсім скоро вони взагалі стануть найкращими у професійному розумінні, будуть прикладом для наслідування навіть для колег за кордоном.

На реабілітації у Франції я був три місяці. Мій стан був важким через те, що я довго лежав, м'язи сильно атрофувалися. Крім того, пів року в мене постійно була підвищена температура, від чого я почувався втомленим, стривоженим і навіть злим. Були періоди, коли думав, що збожеволію. Як потім пояснили лікарі, це була реакція на травму – дуже постраждав спинний мозок.

Чи складно було повертатися до цивільного життя? Що найбільше вас тримало, а що тригерило?

Минув лише рік після поранення, а здається, що ціла вічність. За цей рік я пережив багато чого. Пересуваюся на колісному кріслі, тому повністю до цивільного життя так і не повернувся. Але маю чимало планів, які хочу втілити.

Був злий сам на себе, на свою неспроможність, а тримає сім’я і робота.

Із якими проблемами вам довелося стикнутися як ветерану і як людині на колісному кріслі?

Українське суспільство ще не готове до того, що на наших вулицях уже побільшало, а згодом буде ще більше хлопців і дівчат з ампутаціями, тобто на протезах чи на колісних кріслах.

Я досі ловлю незрозумілі погляди людей. Багато хто просто не знає, я з нами поводитися на вулиці, в приміщеннях, що говорити і чи взагалі варто підходити.

Коли я був у Європі, в Парижі, там все по-іншому. Там ти звичайна людина. А тут або погляди відразу відвертають, або, навпаки, нав’язливо намагаються допомогти.

Кожне українське місто має бути інклюзивним. Цього нам ще бракує.

Відчуваєте підтримку держави після служби й поранення? Можливо, щось у цьому хотіли б змінити?

Вважаю, що всюди, куди втручається держава, настає хаос. Зміни мають відбуватися з низів, починати треба із самих себе. Тобто спочатку варто об’єднуватися, створювати організації для різних потреб, а тоді підключати державу. Наприклад, мене, як людину на колісному кріслі, не влаштовує стан вулиць, відсутність пандусів чи доступних паркувальних майданчиків. Плануючи їх, варто питати поради таких, як я.

До служби у війську ви розвивали власну клінінгову компанію, а тепер плануєте стати ментором для інших у Центрі «Незламні». Який головний меседж хочете донести?

Стати психологом планував уже давно, однак щоразу відкладав. А ось коли лежав у “Незламних”, вдалося захистити диплом психолога (Микола Лобур навчався у Сумському державному педагогічному університеті імені А.С. Макаренка. – Ред.). Тепер хочу бути корисним тим пацієнтам, які, як і я, мають травми спинного мозку.

Отже, ваше поранення стало поштовхом до зміни життя, бажання стати наставником?

Саме так. Моя мета – спілкування з пораненими і травмованими. Буду передавати свій досвід за принципом «рівний рівному». Хлопцям і дівчатам у лікарні дуже бракує спілкування!

На щастя, коли я перебував у реабілітаційному центрі, мені таку психологічну допомогу надали, тому я знаю, що це рятує.

Якою уявляєте перемогу України? Коли і за яких умов вона настане?

Для мене ознакою перемоги буде розпад росії. Це дасть шанс жити всім країнам у мирі. По-іншому ніяк. Якщо ми зараз почнемо говорити про якісь домовленості, мирні угоди, то рано чи пізно Україна знову може опинитися у війні.

Скільки чекати на розпад недокраїни, не знаю, але сподіваюся, що мої діти вже цього не побачать. А заважає нашій перемозі недостатня підтримка інших країн. Проти ворога ми територіально маленькі, ще й корупція роз’їдає.

Щоби перемогти, маємо вигравати на всіх фронтах. На дипломатичному насамперед. Наші дипломати повинні відстоювати, а не замовчувати правду.

Найбільша наша біда – це розділення суспільства всередині країни. Коли ворог прийшов на нашу землю, ми відразу об’єдналися і стали своєрідним мурашником, де кожен щось робив задля перемоги. Тепер цього не скажеш. Ми щораз більше розділяємося. Виходить так, що одні – все для війни і на війну, а другі кайфують і ховаються. У Біблії сказано: «Кожне царство, що розділилося в собі, запустіє. І кожне місто чи дім, розділений сам у собі, не встоїть». Якщо суспільство й надалі розділятиметься, тоді й росія не потрібна…Також пам’ятаймо, що «не такі страшні московські воші, як українські гниди». Кожному з нас треба ставати кращим і кожному працювати на перемогу. Лише тоді запануємо на своїй землі.

Ольга Шведа

Фото надав Микола Лобур

Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.