Народилася Іра Цибух у пологовому будинку на Мечникова. Коли стала бойовою медикинею «Госпітальєрів», то жартувала до свого брата: «Юра, ото буде, якщо я буду тут лежати…» (навпроти пологового – поле поховань Героїв) Мама Оксана згадує: «Я не хотіла слухати розмови про смерть, хоча вони були, не хотіла їх приймати, але Іринка неодноразово говорила на цю тему. Я ніколи не зможу зрозуміти, що вона бачила на передовій, адже дивилася в очі смерті щохвилини, коли вивозила з нульових позицій наших поранених хлопців».
Фото з прощання з Іриною Цибух
Іринка росла спокійною та розумною. Її бавили всі, бо Оксана не покидала навчання, вчилася в університеті імені Івана Франка на філології.
«Мені треба було писати дипломну. Поки я сиділа в бібліотеках, мій брат, який тоді був підлітком, змінював Іринці памперси і бавився з нею. Батько всюди возив її з собою, брав гуляти до лісу, на озеро. Вона обожнювала природу. Цю любов привив їй, власне, дідусь: вони ловили з ним рибу, ходили по гриби, Іринка знала назву кожного дерева. Тому єднання з природою було в неї завжди», – згадує пані Оксана.
Все життя Іра перебувала в русі. З дитинства не могла миритися з брехнею, захищала однокласників, які потребували допомоги, була безкомпромісною у багатьох речах. Волонтерством почала займатися від початку АТО, тоді і почалося її служіння. «Кажуть, що на війні є біле і чорне, але, здається, в Іринки так було все життя», – розповідає мама. – Вона втілювала дуже потрібні і корисні проекти. Я завжди дивувалася, наскільки вона могла розуміти актуальні проблеми часу, як-от про пам'ять. Тепер ми говоримо про її пам’ять, яку зберігаємо, але вона бачила в цьому велику потребу. Вона казала, що люди, які є у війні, є свідками цієї історії, і наше завдання – передати ці знання наступним поколінням. Це наш обов'язок живих перед мертвими» – ділиться матір. Вона досі не може звикнути, що доньки вже немає, але насправді вона є – у кожному проєкті, який є продовженням її шляху.
Оксана каже, що у їхній сім'ї панувала цілковита довіра, модель сім'ї, в якій вона сама виховувалася, де батьки дбають про розвиток дітей і керуються загальнолюдськими моральними принципами.
З донькою у них був особливий міцний зв’язок. Оксана розповідає, що у всьому підтримувала Ірину, хоч як важко не було на материнському серці. Яке б рішення не приймала дочка, у мами завжди була одна відповідь: “Я за тебе”. Як-от із переїздом Ірини до Києва. Дівчина перевелась на заочне навчання у Львові і у свої вісімнадцять переїхала до столиці. Один із перших проєктів, що там організувала, був аукціон для потреб ЗСУ, який вони провели разом з Левком Скопом. Оксана не хотіла, щоб донька їхала, але поважала її вибір і підтримала.
«Від неї я теж відчувала велику підтримку. Незважаючи на свій юний вік, вона знаходила слова, потрібні для мене чи для брата. У них з Юрою шість років різниці, та вони завжди були дуже близькі – розмовляли про різні – прості, складні чи побутові речі, і це завжди були теплі розмови. Мені достатньо було просто сидіти поруч і розуміти, що ми – разом. Навіть коли Іринка мала роботу і йшла нагору у свою кімнату, мені вистачало, що вона просто була…», – ділиться Оксана Цибух.
Фото зі сторінки «Госпітальєрів» у Facebook
Іра їздила на схід як військова парамедикиня. Долучилася до Суспільного мовлення, стала менеджеркою реформи і реалізовувала освітні проєкти у селах Донеччини й Луганщини. Втілювала грантові проєкти, знімала документальні фільми та була медіатренеркою.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року застало Ірину на Донеччині, в Сіверськодонецьку. У Львові Оксана із чоловіком почали збирати постіль, рушники, білизну для поранених хлопців у госпіталь, але не серці було одне: де її дитина…
«Іринка» зняла свій фільм «Відстань» про життя підлітків на Донеччині та Луганщині, вона відчула їхню потребу в інклюзії – розумних дітей, які не мають простору, гуртків для того, щоб розвиватися. Вона казала, що бути українцем в Галичині – це не те саме, що бути українцем на Донеччині чи Луганщині. Вона так полюбила Донеччину, що навіть в одному інтерв'ю сказала, що відчуває, що не зі Львова, а з Макіївки. Я спершу здивувалася, адже вона викохана у галицькій родині з традиціями, але пізніше зрозуміла, що в ці слова закладалися великі сенси – щоб бути українцем там, треба було поборотися за Україну», – згадує Оксана Цибух.
Якраз у дні вторгнення мала бути прем'єра фільму «Відстань». Іра зібрала дітей, їхніх рідних, довелося все відмінити. Їх застав із колегою перший вибух на сходах готелю, тоді вона навчила колегу накладати турникет. Їм вдалося виїхати, стоячи у поїзді. У цей момент Іра думала, що ми можемо втратити Україну…«Я просила її їхати одразу на Львів, бо вже почався ажіотаж. Іринка на той час уже жила в Києві, мала там квартиру. І сказала, що не приїде, бо приєднується до «Госпітальєрів». Я зрозуміла, що вона робитиме те, що вважатиме за потрібне», – згадує Оксана Цибух.
Звичайно, важко було з цим змиритися. Тоді відбулися збори медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри” у Михайлівському Соборі. Ірина раніше пройшла вишкіл із медицини і впродовж всієї своєї місії вдосконалювалася у навичках, була старшою командиркою 5-го медичного екіпажу. «Вона дбала про свій екіпаж, про оснащення, сама проводила збори. У неї був природний дар, але крім того вона багато читала, вчилася, і цей кар'єрний ріст – це тільки її заслуга. Вона себе сама зробила», – розповідає мама Ірини. Менеджерські якості допомогли їй у службі, вона вміла організувати процеси. Для неї було важливо, щоб її боєць їхав у теплій машині, а не в холодній “гробовозці». “Донька любила своїх хлопців, огортала теплом поранених: не тільки робила маніпуляції, а співала їм пісні, щоб тримати контакт», – розповідає Оксана Цибух.
Звісно, як матір – Оксана хвилювалася і намагалася відмовити доньку від подальшої служби. З чоловіком вони звинувачували себе, що не змогли її вберегти, але потім зрозуміли, що знецінюють її вибір, бо для Іри гідність, прагнення до свободи були понад усе.
Матір зізнається, що справжнім щастям було вранці отримати від доньки повідомлення, що вона жива і все гаразд. «В нас є чат «Сім'я», де кожен з нас чекав цих декілька слів від Іринки: «У мене все гуд», «Люблю», «Жива», «Цьом». Ми теж писали з чоловіком: «З Богом!», «Любимо, обіймаємо!» І ось уже скоро рік, як я не отримую цих повідомлень…»
Цей місяць – травень – складний для їхньої сім'ї, зізнається Оксана, тому що вперше відбувається те, що торік було востаннє. Ірина загинула 29 травня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку. 1 червня цього року їй мало б виповнитися 27…
Оксана Цибух пригадує, як Ірина на День матері приїхала на один день додому. Вона якраз готувала глибоку змістовну лекцію про пам’ятування для великих бізнесів у Києві. Оксана з чоловіком забрали доньку з вокзалу, вони приготували разом обід, і ввечері Ірина поїхала назад до Києва.
Останній допис Ірини на День матері: Мами, які чекають своїх дітей з війни, заслуговують найбільших нагород. Ці жінки знають ціну нашого сьогодення крізь тягар на серці, який нескінченно давить, поки їх дитина у районі виконання бойового завдання. Моя люба Оксана Цибух, такі несправедливі часи сьогодні випробовують нашу гідність. Такі видатні часи, коли мамою може зватись хіба людина, яка змогла виховати дитину, що йде на захист своєї країни і пройти з нею усі тяготи цього шляху.
Бо інакше, навіщо була «мама», коли у найважливішу мить у боротьбі зі злом її доросла дитина замість гідності обирає втечу, замість відданої участі для ротації своїх співгромадян на передовій, куплену інвалідність або обирає одягати вишиванку для фото так ніколи за неї не поборовшись, коли тут і зараз була, є така нагода.
Мама. Ти надсильна жінка, дякую за всю турботу і підтримку, я тобою дуже пишаюсь.
Дякую за все.
«То був такий збіг: останнім часом ми одна до одної приїжджали, щоби набутися разом. І я побачила, що означає її «катаюся». Я побула кілька днів у її справах, бачила, скільки питань і проблем вона вирішує. Щодо служби, то вона казала: “Мамо, тут не так страшно, як ти собі думаєш”. Але з розповідей і записів я бачила, як було страшно, хоч я ніколи не знатиму до кінця, що їй довелося пережити».
Минулого року напередодні Великодня Ірину з матір’ю запросили провести майстер-клас із писанкарства на Верховині. Там проводили табір ментального здоров'я для дружин загиблих Героїв та їхніх дітей, там же відпочивали дівчата зі ЗСУ, які брали безпосередньо участь у боях.
«Це були незабутні миті, потужна енергетика і безцінний час удвох. Не можу повірити в те, що цього більше ніколи не буде… Ми жили в одній кімнаті. Вона їздила на своїй легендарній «Кіа Сорента», це була її хата на колесах. Ми сиділи на галявині в горах, пили каву, говорили про різні речі, і про те, що я не хочу, щоби вона більше їхала...
Їй пропонували роботу у Міністерстві ветеранів, вона консультувала Міністерство освіти з приводу Захисту Вітчизни в школах. Іринка казала, що це дуже важливий предмет, так само як історія України – це база, яку мають знати українці. Вона робила те, що відчувала, розуміла важливість кожного моменту. Це дуже цінні спогади для мене… Не знаю, чи я ще колись відчуватиму щастя чи радість у повній мірі. Напевно, що ні», – зізнається Оксана Цибух.
Оксана каже, що відчуває підтримку друзів, що залишилися, але, на жаль, за її словами, в таких моментах рідні і близькі люди часом стають чужими, і навпаки абсолютно чужі стають найближчою ріднею.
У їхньому домі тепер живе Ефка – собака Ірини, яку свого часу привезли зі Смущини з-під обстрілів зовсім маленькою. «Ефка бачила більше сліз доньки, ніж я. Бо Іринка переживала за мене, щоб я не хвилювалася. Розповідала, що була на дачі, коли вони жили у будинках людей, які виїхали, щоб бути ближче до лінії зіткнення і вчасно надати допомогу. Іринка завжди казала, що в неї все гаразд, а я дізнавалась, яка важка в неї була ніч чи день, коли вже читала, скільки життів вона врятувала, скільки вивезла поранених. Найбільше щастя відчувала у її словах, емоціях саме від того порятунку», – розповідає Оксана.
«У своєму заповіті, якби то не звучало страшно, але ми живемо у такому світі, що наші діти пишуть заповіти, Іринка розписала, що має бути після смерті, як її поховати, вшанувати. Вона – з небагатьох, хто змінив погляд на поховання та останню шану. Тому на вшануванні була ватра – давня козацька традиція. Вона написала, що хоче, аби на вшанування люди прийшли у вишиванках і камуфляжі. Іринка хотіла об'єднати суспільство у такий момент. Вона казала, що головна людина у нашій країні – це захисник».
Сім’я та друзі роблять все, щоб про Ірину не забули. Вони ініціюють багато подій та проєктів, як-от «ЧекаFest», який відбудеться 1 червня у «Шевченківському гаю». Брат Юрій проводить меморіальні екскурсії в пам’ять про сестру. Також у Київській школі економіки, куди Ірина вступила на магістратуру, заснували іменну премію пам’яті медикині добровольчого батальйону «Госпітальєри». Це продовження її шляху – у всіх цих заходах, пов'язаних із пам’ятуванням, наголошує мама.
Оксана спілкується із тими, кого врятувала її донька. Один із побратимів Ірини, тепер командир у морській піхоті, сказав, що коли закінчиться війна, і йому вдасться вижити, то саду, подвір'я та їхнього дому буде мало, щоб зібрати всіх, кого врятувала їхня «Чека».
«Для мене дуже важливе це спілкування, я повертаюся до тих подій, де вона є. Це люди, в яких Іра залишила частинку себе, своєї любові. Одного разу на День незалежності вона подарувала вишиванки всіх хлопцям з екіпажу, вибирала для кожного різну, підбирала за характером. Не було жодної однакової. І вони прийшли на прощання саме у цих вишиванках. Це точно про пам’ять».
Христина Гоголь
Фото надала Оксана Цибух
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
