На запрошення «Клубу експертів та експерток» психотерапевтка пояснює, чому інститут сім’ї переживає кризу, якою є модель української сім’ї, як на це вплинула війна, чому партнери не визнають зрад, коли діти просять батьків розлучитись та що таке «нормальна сім’я» зараз.

Це скорочена версія відеоподкасту. Далі — пряма мова Лариси Дідковської.

Читайте також: Лариса Дідковська про Трампа, путіна, психічні розлади та відповідальність

Навіщо пари створюють сім’ї?

Насправді це питання біблійне — навіщось ж Єва знадобилася Адамові. Є такий добрий жарт: рай для чоловіка закінчився, коли Господь створив жінку. Але, з іншого боку, він отримав щось важливіше від раю, або принаймні не менш цінне.

І відповідь дуже проста: близько 85% усієї популяції планети проживає в сім’ях. Людина — соціальна тварина, вона не самотній ведмідь або вовк. Вовки, до речі, теж не бувають самотніми — вони мають свої зграї. І ми проживаємо або в наших батьківських сім’ях, розраховуючи на їхню допомогу, підтримку, супровід, або в наших партнерських сім’ях, коли ми стаємо статевозрілими і робимо свій вибір.

Наше життя починається з об’єкта прив’язаності: ми навіть до мами прив’язані пуповиною. І людьми нас робить соціальне оточення. Якщо дитина залишиться без нього, вона не стане homo sapiens, може навіть не опанувати навичку прямоходіння. Адже, попри те, що вона народилась з двома ногами, спочатку вона повзає. Спершу ми — «чотириногі», але потім нас беруть за руки й кажуть: «Хойці-хойці». У процесі соціалізації ми освоюємо норми та правила, які диктує світ, що нас оточує, суспільство, яке нас формує.

Якщо ми виростаємо в сім’ї, яка є зразком турботи, безпеки, захисту, допомоги й підтримки, то потім маємо уявлення, де й у який спосіб ці потреби можна задовольнити. Тому навіть якщо людина залишається не сімейною, вона може мати партнера, жити у незареєстрованому шлюбі, але все одно бути у стосунках. Навіть монахи називають себе братами й сестрами — вони теж творять спільноту.

Ще тоді, коли людина винайшла вогонь, вона вже могла організувати собі автономне проживання. Але найбільшим покаранням відтоді було вигнання з племені. Бо прив’язаність — така сама біологічна потреба, як їжа, пиття чи безпека. І задовольнити цю потребу ми можемо лише у стосунках із собі подібними.

Є дві моделі сім’ї

Світ розвивається по спіралі, і ми знаємо про цю знамениту гойдалку, яку починає закидати в інший бік. Традиційно була патріархальна сім’я — влада чоловіків над жінками, коли вони навіть не мали свого паспорта; самці домінували — вождь племені, феодал чи чоловік, який міг бити, карати. І у народній творчості було: «Жінка не бита — що коса неклепана», «Хто любиться, той чубиться». То зараз цю гойдалку закидає в інший бік.

Якщо раніше обов’язковою була слухняність, покірність, підпорядкованість владі чоловіка і традиційним сімейним цінностям, і навіть заміж дівчина мала йти незайманою; соціальні норми та правила регулювали сімейне життя, у тому числі й обітниці, які ми складаємо, коли беремо шлюби, — то зараз навпаки.

На планеті є дві моделі сім’ї. Східна — «слухаюсь і повинуюсь, мій повелителю». Це означає, що вся відповідальність на чоловікові: він повинен забезпечити дружину матеріально, фінансово, сексуально, подбати про майбутнє дітей, гарантувати їм фінансову безпеку, соціальний статус. Але він має право мати чотири жінки за Кораном, а наложниць — скільки здоров’я стане. Така жінка чує себе «за мужем»: вона має того, хто все для неї організовує, але не має власної свободи й вибору.

Натомість західна модель сім’ї — це бізнес-проєкт: It’s my choice, it’s my responsibility, it’s my problem. І на побаченні за каву ви платите окремо. А потім ділите навпіл усі витрати й не маєте права знати, що є на рахунку вашого партнера. Чому? It’s my privacy, it’s my choice, it’s my problem. І на роботу жінка в американському суспільстві йде, коли дитині три місяці. Вона повинна заробляти гроші, якщо прийняла рішення мати дитину. Вона повинна була добре прорахувати, що це для неї означає, погодити з чоловіком, у чому він буде допомагати, а за що не збирається брати відповідальність.

Одні з моїх клієнтів у США, а це була офіційна сім’я, проживали в різних містах і приїздили один до одного за розкладом. І коли він купував будинок для них, то вона ще думала, чи їхати на нього подивитися, бо це ж його відповідальність, це ж він купує будинок.

Модель української сім’ї

В українців своя модель: вони хочуть рівності, незалежності й визнання, як на Заході, але водночас вимагають забезпечення, як на Сході. Чи це справді оптимальний варіант? Ні.

У нашій традиції було компліментарне партнерство: вона йому дякувала за зрубані дрова, він їй — за свіжий борщ. Жінка мала свою відповідальність і свою владу в сім’ї за те, що належало робити їй. Вона варила дітям їсти, повинна була їх глядіти, доїла корову, полола грядки, прала, шила, ткала. А чоловік їй за все це дякував: він не пхав носа і не давав порад, як вона це має зробити. Він приходив зі свого поля, молився до образів, дякував їй за свіжоспечений хліб, а вона йому — за нарубані дрова, зоране поле.

Діти теж мали чіткий поділ. Мама відповідала за любов — це була її влада. Тато — за рамку, і це його влада. І над цвяхом висів ремінь тата, а не хустка чи фартух матері. І якщо дитина не слухалась, мама казала: «Чекай-чекай, тато прийде, я йому все скажу». І тато повертався з поля, заводу чи з війни й казав: «Як ти мами не послухав? Я тобі казав, що ти маму мусиш слухати. Мама — свята жінка». І кожен із батьків працював на авторитет іншого.

У сім’ях з’явилася конкуренція

Ми перестали бути компліментарними партнерами, стали конкурентами. Раніше гендерна функціональність визначала чіткий розподіл влади й обов’язків жінки та чоловіка, а зараз маємо «унісекс».

Сучасна сім’я не потребує гендерного розподілу, тому що покласти речі в пралку може будь-хто, і натиснути на дві кнопки також. Їжа може бути delivery або ж напівфабрикати з мікрохвильовки. Жінка може заробляти більше, і їй не доцільно сидіти вдома. І тому компліментарне партнерство, де ми не були ворогами, а союзниками й напарниками, перетворюється на конкуренцію.

А якщо ми виходимо на старт в одному виді спорту, то золота медаль — одна. І тоді замість того, щоб казати: «Я не можу без тебе», «Ти мені потрібен», «Допоможи мені, будь ласка», ми чуємо: «Я це сам можу зробити, ти мені для цього не потрібен / не потрібна».

Ми маємо все, для чого нам не потрібен інший, включаючи секс-шопи. Якщо я сам можу організувати весь свій побут, сексуальне задоволення, задовольнити будь-які потреби, тоді традиційний інститут сім’ї знецінюється, девальвується, бо потреби в ньому вже немає. Але потреба у прив’язаності все одно мусить бути задоволена.

І тоді ми маємо dog friend, cat friend: об’єктами прив’язаності, як правило, у жінок стають домашні улюбленці. У чоловіків — хобі, друзі, алкоголь. Серед чоловіків більше філателістів та нумізматів.

Причини розлучень: зрада, гроші, «не зійшлись характерами»?

Є основні п’ять функцій сім’ї. Перша — господарсько-побутова — людині потрібне місце, де вона житиме. Потрібен дім, своя «нора». А вдвох — дешевше. Дві пенсії краще, ніж одна. Далі йде батьківсько-материнська — покликана дати життя потомству, продовжити рід. Третя - емоційна підтримка та взаєморозуміння. Далі йде функція соціальної безпеки та захисту — у сім’ї виховують дітей, доживають віку старі, тут тебе можуть підтримати, якщо з тобою щось трапилось. І остання - сексуально-еротична.

Якою функцією в основному керувалася сім’я ще сто років тому? Господарсько-побутовою: чоловік рубав дрова, орав поле, жінка гляділа дітей, готувала.

Яка функція є домінуючою у сучасному світі? Емоційна підтримка та взаєморозуміння.

Інші функції змінюються. Наприклад, батьківсько-материнська. Шевченкова Катерина мусила стрибати в ополонку, а тепер жінки, які народили без чоловіків, уже не є покритками, «бо вродили байстрюка». Навпаки, західний світ дає їм серйозну фінансову допомогу і соціальні преференції — субсидоване житло, садочки, школи.

Те саме з сексуально-еротичною. Скільки зараз є можливостей отримати сексуальне задоволення за межами сім’ї?

Зрада — це не вирок?

Якщо ми чогось не можемо отримати на основному «аеродромі», знадобиться запасний. Якщо не задоволені ті потреби, які я перелічила, ви підете шукати їх в іншому місці.

І тому, з одного боку, зрада — це не вирок. У радянський час, коли я почала викладати «психологію сімейних відносин», була така внутрішня статистика: 33-34% — жіночий адюльтер (зрада у шлюбі), тобто кожна третя, і 74-76% — чоловічий адюльтер, тобто три з чотирьох.

Сучасна європейська статистика така: зраджують 86% чоловіків і 44% жінок. Це не наші дані, але ми знаємо про світи колективізму та індивідуалізму. Ми знаємо, що свобода означає свободу не тільки доброго, але й свободу різного.

Якщо раніше сім’я трималася ще й на страху — бо жінка, яка народила не у шлюбі, була покриткою, її дитина не отримувала спадок, це було соціально зневажливо або неповноцінно, порушувало заповіді та обітниці — то у сучасному світі толерантність означає не тільки толерантність до хорошого, а й до різного.

Є ще різна природа чоловічих і жіночих зрад, різна природа так званої полігамії самця: скільки курей має кожен півень у курнику? Але самці полігамія не властива. У прадавні часи за зраду жінки у низько розвинених племенах карали саме її, дотепер в ортодоксальному шаріаті жінку можуть забити камінням. У високорозвинутих племенах за зраду жінки карали чоловіка — бо він не подбав про неї, а якщо вона мусила шукати задоволення поза стосунками, значить їй чогось бракувало у цих стосунках.

Приклад із сучасного життя

17 липня у мережі завірусилося відео, на якому генеральний директор компанії Astronomer Енді Байрон та керівниця відділу кадрів його компанії Крістін Кебот незграбно вистрибнули з обіймів одне одного під час концерту Coldplay у Бостоні. Чому насправді так важко визнати зраду?

Правда дуже проста. До психологів щодня звертається приблизно третина клієнтів зі зрадами — це або той, кого зрадили, або той, з ким зрадили, або той, хто зраджує. І головне, що треба добре розуміти: у цьому трикутнику погано всім. Це не те, про що треба мріяти. Двоє з трьох живуть подвійним життям. Коханець чи коханка мусять брехати, викручуватись, обманювати, дбати, щоб «шило з мішка» не вилізло. Це багато страху, сорому та провини. Це асоціально.

Далі ми знаємо всі слова ненормативної лексики, якими характеризують цих осіб. Це зневажливо, засуджується, бо наша соціальна норма — моногамна сім’я.

Я часто згадую свою студентську приятельку, яка казала: «Ти знаєш, я така рада, до мене завтра приїжджає старший син другої дружини мого тата, у нас чудові стосунки. А ось тут вчиться молодший син третьої дружини мого тата, але я його не дуже люблю». І розповідала це абсолютно спокійно. Чому? Тому що вона мусульманка — і для неї це соціальна норма.

Але якби ваш тато привів ще двох своїх дружин до вашої мами, то ви навряд чи були б раді, знайомлячись із братами від другої та третьої дружин вашого батька.

Моногамія і «динамічна моногамія»

Ми маємо моногамну сім’ю. Європейський стандарт сьогодні — динамічна моногамія. Це не про єдину пару на все життя, як у дев’ятому класі, дивлячись на зорі. Динамічна моногамія передбачає, що можна мати від трьох-чотирьох до шести-семи моногамних союзів за життя, які змінюють один одного.

Не всі виходять заміж за своє перше кохання — таких дуже мало, але воно було справжнім. Потім може бути ще студентське кохання, і теж не факт, що воно завершиться шлюбом. А іноді люди розлучаються і створюють інші сім’ї.

Ця динамічна моногамія є більш-менш прийнятною й нормативною. Натомість паралельні немоногамні стосунки — асоціальні. І це не залежить від причин для зрад, їх безліч. Якщо у сім’ї ви зовсім не отримуєте того, для чого будували стосунок, краще подякувати партнерові за те, що було, і гідно з цим обійтися.

А як же діти?

Коли сім’я стає місцем небезпеки для всіх членів, самі діти можуть казати батькам, що їм краще розійтися. Чому? Через насильство, побої, образи, кривду, маніпуляції, шантаж.

Але повернемося до так званих нормативних сімейних криз — це коли стосунки погіршуються, стають напруженими, емоційна дистанція зростає, коли пару мало що єднає. Перша криза трапляється приблизно в перший-третій рік спільного життя. Чому? Бо вони ще не були чоловіком і дружиною, були закоханими, нареченими. Гормон лютеїн звужував їхню свідомість, робив їх найкращими один для одного. Але потім його секреція припинилася, і вони починають говорити один одному: «Ти хто?»

На побаченні ми щебечемо солов’ями, демонструємо свою найкращу частину. Всі прекрасно одягнені, говорять солодкі слова, поводять себе просоціально — бо хочуть, щоб їх обрали. Але солов’ї щебечуть лише в травні. У червні, липні та серпні цього вже не почуєш. І коти теж нявчать у березні, щоб спокусити самку.

У парі з’являється те, чого не було видно на початку. Це як закон айсберга: з відстані ми бачимо білу, блискучу, досконалу частину, але об що розбився «Титанік»? Об айсберг, коли наблизився. Коли ми разом 24/7 і 365 днів на рік, бачимо не тільки білий блискучий чубчик, а й те, що було під водою — велику глибу брудного льоду, в шість разів більшу, яка абсорбує всю грязюку океану.

Якщо ви йшли на побачення «білим і пухнастим», бо вдома сварилися з батьками, тепер цього немає. Ви разом, і сваритися чи битися можна вже один з одним. Далі пара притирається. І ось — чергова криза.

Головна сімейна криза

Кризи маркуються за різними критеріями. Найтрадиційніша — це поява і відхід дітей, бо вони приносять нові виклики для сім’ї. Можна бути прекрасним чоловіком, але ніяким батьком, люблячою дружиною, але безпомічною матір’ю. Коли з’являється дитина, це «задача з зірочкою». Ви або стаєте союзниками, або ворогами.

Перешкоди перевіряють сім’ю на партнерство. Благополучні сім’ї — це не ті, в яких немає проблем (вони є у всіх), а ті, які вміють їх вирішувати. Поява дитини може стати проблемою: безсонні ночі, додаткові обов’язки. Дитина не має кнопки off, лише on. І вам або допомагають з цією задачею, або навпаки — додають клопоту.

Коли діти йдуть до школи — нові виклики. Дружина, яка була у декреті, йде на роботу — нові випробування. Усі ці навантаження вимірюють благополуччя сім’ї: чи є ресурси, підтримка, взаємодопомога, партнерство, чи вони перетворюють вас на ворогів, які ображають, звинувачують і зневажають один одного.

Я прошу студентів підняти руки, хто б хотів повторити сімейну модель батьків — таких майже немає. Ми досі маємо дисфункційні сім’ї. Сім’ї трансформуються, але те, що служило тисячоліттями, вже не служить. Те, що з’явилося нового, ще не освоєне або не влаштовує.

Є ще так звані батьківські сценарії: чоловік може знати один, дружина — інший. Поки вони вибудують спільний сценарій, будуть іскри, бо кожен прагне, щоб було так, як він звик і вміє.

Чому молодь не хоче створювати сім’ї

Двадцять років тому, слухаючи доповідь директора Інституту сім’ї в Онтаріо, мене здивувало: кількість статевозрілого населення в офіційних шлюбах була менше третини, близько 28%.

Це світ індивідуалізму — свобода не лише доброго, а й різного. Якщо ви складаєте обітницю (моногамна сім’я), ви повинні, наприклад, позбавити себе можливості мати інших партнерів. Але сучасний світ не дуже любить обмеження можливостей.

Світ консюмеризму, який раніше ми сприймали лише з пропагандистських центрів, став нашою реальністю. Ми перейняли від Америки не лише кока-колу і джинси, а й індивідуалізм як суспільну взаємодію.

Якщо раніше наші бабусі й дідусі доживали віку у сім’ї, у західному світі — будинки престарілих стоять на кожній вулиці. І евтаназія там теж стає соціальною нормою: люди самостійно вирішують, як розпорядитися своїм життям.

Що таке “нормальна сім’я” зараз?

Є чотири варіанти розподілу влади в сім’ї: сильний чоловік і слабка жінка, сильна жінка і слабкий чоловік, двоє сильних, двоє слабких. Котрий із них найкращий? Якщо двоє сильних, вони можуть конкурувати і воювати один з одним. Насправді відповідь проста: нормальна сім’я — це та, де обом добре. Якщо обох влаштовує, що вони двоє сильних, це компліментарне партнерство. Якщо сильна жінка і слабкий чоловік, але кожному так пасує і немає конфлікту інтересів щодо того, що влада належить жінці більше, ніж чоловікові, то чому ні?

Я вже казала і буду повторювати це багато разів: це ціна близькості. Наші близькі — це наша опіка, турбота, любов, але й найбільші вороги. У всіх психологічних і психотерапевтичних кабінетах світу не скаржаться на водія тролейбуса чи сусіда з третього поверху. Є шість героїв клієнтських запитів: мама, тато, чоловік, жінка, діти, які виросли, далі — брати та сестри.

Бо на великій відстані не всі стріли долітають. Якщо чужа людина скаже образливе слово — байдуже. Якщо те саме скаже син, донька, чоловік, мати або батько — що буде з вами? Ці люди прийдуть рятувати вас у лікарню, віддадуть останні гроші, не спатимуть ночами, носитимуть вас на руках і мірятимуть температуру. Але саме ці люди завдадуть образ і кривд, яких чужа людина ніколи не завдасть. Це і є ціна близькості.

Головне, що треба вибудувати, — це безпечний сімейний простір, безпечний для всіх членів: дітей, партнерів, жінки, чоловіка. Маленькі діти роблять халабуду під столом, щоб батьки туди не залізли. У сім’ї є дві базові потреби, які мають бути задоволені: потреба в прив’язаності, щоб відчувати турботу, підтримку і захист, і потреба в автономії, право на власні рішення та простір. Якщо одна з цих потреб задовольняється погано, виникає дискомфорт і фрустрація: у надто домінуючій сім’ї немає права на автономію, а у байдужій сім’ї немає можливості задовольнити потребу в прив’язаності.

Правильний розподіл влади в сім’ї — навпіл, що нагадує пінг-понг: сьогодні по-твоєму, завтра по-моєму. Можна трохи варіювати — ½, ⅔, але не більше ніж 60 на 40. Асиметрія 30 на 70 руйнує стосунки.

До психолога йде той, кому гірше. Я пояснюю на пальцях: у будь-якій сумі є два доданки, наприклад 3 5 = 8. Той, хто «три», прагне змін. Психотерапія — це особистісне зростання. Людина стає свідомішою, незалежнішою, автономнішою, і стосунки з собою та партнером змінюються. Якщо йдуть обидва — буде повна «сума». Навіть якщо ваш партнер не каже, що йому треба звертатися за допомогою і посилає вас до психолога, це не означає, що вам не треба туди йти або що вам треба сунути його на налигачі чи тягнути на шнурку, як віслюка.

Як війна впливає на сім’ї

Війна — це радикальна інтервенція, яка трансформує інститут сім’ї. Є ті, що виїхали, ті, що залишилися, ті, що втратили партнера, отримали інвалідизацію, мають посттравматичний стресовий розлад. Благополучні й неблагополучні сім’ї визначаються не тим, чи є проблеми, а як вони їх вирішують. Якщо сім’я зближується від випробувань, стає міцнішою, солідарнішою, партнерською — війна її покращить. Якщо сім’я розвалюється від перешкод — вона може перестати існувати. Як казав Бальзак: «Відстань для любові — як вітер для багаття». Якщо багаття маленьке, вітер його загасить. Якщо багаття велике — перетворить на пожежу».

Обидва несуть дрова і сідають біля багаття — паритетний розподіл обов’язків, флірт, сюрпризи, компліменти. Один несе дрова, другий відпочиває, потім міняються — турбота і допомога чергуються. Один носить, другий тільки гріється — багаття горітиме доти, доки першому не набридне. І нарешті, один носить, а другий ллє воду на багаття — зрада, насильство, алкоголь, ревнощі руйнують зусилля іншого.

Вибирайте, яким способом підтримувати сімейне багаття, бо інакше воно не горітиме!

Розмовляла Світлана Жаб'юк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.