Про пісню

Пісня для мене – Вчитель. Вона доформувала мене в дорослому віці як особистість. Пісня вчить збирати волю, слухати простір, стати корисним для світу інструментом. Якщо мислення сучасних співаків – показати красу свого голосу, то народна пісня вчить бути в ній дуже функціональним: зібраним, потужним або, навпаки, надзвичайно прозорим.

Про дитинство і музику в ньому

Моя мама – супернауковиця, кандидат хімічних наук, дуже структурована. Тато – музикант Львівської філармонії. Це теж структура, але є й мотив богемності. Моє дитинство – це величезні навушники і колекція класики на вінілі, яку збирав дідусь, а дозбирував тато. Перші знайомства з народною піснею у мене були теж через платівки і надпопулярне тріо Мареничів. Їхнє тонке, ніжне ансамблювання в радянському просторі крикливих голосів додало правильного сприйняття: пісня має звучати вишукано.

Тато тягав мене на репетиції. Геть маленькою садив біля себе за пульт. Я казала: "Не люблю диригентів, вони мучать мого тата", бо змушували повторювати те саме. Парадокс: зараз сама диригую хором "Коло раю", договорилася. А старшою – слухала репетиції в залі і зафарбовувала розмальовки. Цей мікс у голові змалку: музика в мене не відділена від візуалу. Коли придумую проєкт, часом спочатку бачу картинку і розумію, яка музика в неї зайде, або навпаки.

Про те, як мала бути хіміком, а стала мисткинею

Я мала бути хіміком, вчилася у спецкласі. Мама казала: "Все, підеш на мою кафедру". Але якось у 1980-х я поїхала з Товариством Лева на Маківку. Друзі з Труша дали олійні фарби, і я намалювала етюд – бо ж змалку малювала з голови. Привожу його додому: "Мамо, дивись!". А мама раптом каже: "О! А може, ти в нас підеш в Труша?". Мені ніби тягар у секунду спав: можна йти туди, де творчість і де я кайфую.

Тоді мама через університетських колєгів напитала художника, який колись провадив підпільну академію. Так я потрапила до Карла Звіринського. Я, 15-річна шмаркуля, не дуже-то й розуміла, хто це, але сказали – туди треба йти. Звіринський подивився мої роботи, одну з акварельок, якими бавилась, і каже: "Яка відважна цукерничка. Беру".

Це був ключовий поворот у долі. Карло був маломовним, але видавав геніальні тези. Якось до нас прийшла дівчина, яка вчилася в іншого художника. Ми їй заздрили, бо Звіринський вимагав "льокальні плями", не дозволяв кучерявити в кольорі і дріботіти. Та дівчина могла дозволити мазочок рожевого, фіолетового, трохи кобальту. І нам, малим, здавалося – он де свобода, фрі-джаз! Але в нас аскеза. Та в один день Карло дивиться на її живопис і каже: "Шановна, то є всьо, але не синій. А має бути синій, а в ньому всьо".

Оця наука зі мною на все життя: має бути щось головне, співставлення великих тем. У мене вдома висить натюрморт Звіринського, де в центрі покладена цитрина, якій підпорядкований весь інтер'єр. То й у нас вже навіть стіна і подушки жовті. Отак і я. Коли роблю великий мистецький вислів, то розумію, де ця жовта цитрина, які в мене льокальні плями і що я наскрізь хочу сказати. Тому мої Вчителі – це пісня і Карло Звіринський. А закони композиції одні, чи це музика, чи живопис.

Про звернення до автентичної пісні

Далі я здобувала мистецьку освіту, розвивала візуальний напрямок. А потім аж прийшла народна пісня. Деколи важливі процеси самі нас вибирають. Я була реставраторкою і у відрядженні почула автентичний спів: "Пісня сама мене вибрала. Отак раз – і ти вже помалювала, пореставрувала. Тепер маєш бути тут".

Це не відбулося миттєво: довго я малювала ікони і паралельно бігала співати на концерти. В якийсь момент мій чоловік, художник і іконописець Володимир Олещук, сказав: "Уля, лишай пензель. Ти що, не бачиш, ти вже повністю в співі". Я заперечувала, не могла відпустити пензля. Але доходило до маразму: тут я ще малюю крило і око на іконі, а за пів години вже маю бути в Органному залі на концерті. Отаке роздвоєння. Тоді я зрозуміла, що якісно можна прислужитися чомусь одному, має бути ієрархія. Цей пензлик лишився як цукерочок для мене, але вже 15 років на першому місці тільки пісня та музична режисура.

Про співи вдома і провідництво в пісні

Набуватися зі співом навчив мене рід і по маминій, і по татовій лінії, де всі особливо співочі. Коли збиралися на забаву, всі тети співали. Але це була більше музика міста 1930-х або лемківські пісні в хорових обробках Колесси. Архаїчному звуку я вчилася вже потім від бабусь і з записів.

Вважаю, якщо пісня не живе серед людей на святах, то вона музеєфікується. Я за те, щоб пісня круто звучала на сценах, але й щоб вона жила як традиція. Деколи сумно, що мене асоціюють лише з гаївками, колядами, ритуалами. Насправді мій найбільший фокус – як пісня може жити на сцені в дорогому обрамленні. Для того я робила оперу-міф "Ukraine – Terra Incognita" та лемківські пісні з крутим європейським фрі-джазом. Я весь час шукаю, як народна пісня найкрутіше може підсвітитися для слухача.

Я радше провідник. Хочу запалити побільше людей бажанням співати і не затискатися в умовностях, що народний спів – це лише для етномузикологів. Народ пісню створив, ти – народ, тож співай! Через свої курси я багатьох людей запалила. З цього сформувалось ціле середовище, формація "Коло раю". Люди полюбили жити з піснею – не просто слухати, а набуватись.

Про молодь і те, за що нам заздрить Європа

На початку 2000-х я мріяла, щоб пісні типу "Ой там на горі" стали популярними. І от, я дожила до тих часів: вже не «Несе Галя воду», а наступний, глибший шар став модним. А ще мріяла, щоби молодь співала – і теж до цього дожила. Поворот стався після Помаранчевої революції. Відтоді інтерес до свого росте по висхідній, із чіткими стрибками в 2014-му і після вторгнення. Це безповоротний процес.

В майбутньому я б хотіла, щоб по всій Україні були школи автентичної пісні. І щоб було, як у давнину, коли бабусі кажуть: "На цьому кутку вечором співають, на тому". Щоб спів перетинався в повітрі і був частиною життя: як місили тісто і колисали дитину, як хтось помер і як у когось весілля. Спів – це наша альма-матер, відновлення координат. Генетично склалось так, що спів – це наше все. Тому я б хотіла, щоб знову стало модним співати на забавах, площах, клюбах. І мені здається, Україна йде до того.

На рейвах вже можна почути народну пісню з електронною музикою. Чула в діджейки "Ой зайди-зайди, ти, місяцю" з басами – це вау! Крячківка – складна поліфонія, і вона вже заходить. Є страх, що це піде в попсу. Але я б не боялась: продукту має бути багато, тоді з нього вифокусуються реально круті шедеври, а якісь треки залишаться одноденками. Круто, що зараз мало не кожний співак звертається до народної пісні.

Ми не цінуємо і не бачимо, як цей процес відбувається. Мала приклад: в час ковіду ми записали онлайн-концерт для литовського фестивалю. Їхня старша організаторка відписала мені: "Який клас! У вас молодь це співає! Якби ми таку оперу створили в Литві, то носились би з нею. Але, на жаль, ми в 1990-х виборювали свободу, щоб наші діти зберегли пісні. А зараз наша молодь тотально співає англомовні треки, бо литовський ринок малий і кожен хоче більшу аудиторію в Євросоюзі". Тож пісні, які литовці пронесли крізь радянщину, молодь майже не підхопила. Я їй кажу: "Ні, в нас протилежно. Люди щораз більше йдуть на курс, хочуть вчитись правильному звуку і бути причетними до традиції".

Про "Голос країни"

Я би ніколи не пішла на "Голос країни", він мене сам знайшов. Запросили, сказали: "Все добре, просто прийдеш у Львові і заспіваєш". Я не стояла довгі черги, зайшла з іншого входу. Вагалась, думала, якщо попаду до Насті Каменських з Потапом, то піду з шоу. Але вирішила спробувати: а чому ні?

Тоді львів'яни часто питали: "А чим ти займаєшся?". Я борсаюсь купу років, роблю класні проєкти, але далі незнана. Якось сиділа страшенно втомлена на сходах: "Боже, що я роблю? Ніби б'юсь головою об стіну і не можу пробитись зі своєї капсули". І буквально в цю секунду – дзвінок з телешоу. То я собі вирішила читати знаки: під човен прийшов Бозя, потім спитає, чого я в нього не сідала.

І я не пошкодувала. Після проєкту мене перестали питати, чим я займаюсь, бо для багатьох працює: "Тіна Кароль сказала, що вона файно співає, значить, так і є!". Мої курси заповнилися, з'явились невидимі плюси. До того ж, це була примірка перед моєю оперою – цікаво було попрацювати з суперзвуком і крутою командою. Була й підціль – розрекламувати оперу, хоч це з інтерв'ю і повирізали.

Мені було цікаво розсунути формат: я заспівала трек Ганса Циммера "Now We Are Free" та архаїчну "Доле" з драм-енд-бейсом (зробила її з MANU – музикантом Михайлом Балогом). Люди писали в коментах: "Вау, d&b на «Голосі»!". Це було розсування формату, підготовка. Архаїчна пісня таки перемогла з Марічкою Квіткою.

Я розуміла, що навряд чи переможу, але свою пропагандистську роботу по народній пісні таки пропхаю. Ми чемно зіграли в цю гру: я була на шоу рівно стільки, скільки треба було і поки мені було комфортно. Не ламала їхній формат, але й не прогиналася, не грала дурниць, потрібних для шоу, про "сироту, яка співає на хуторі". Тіна тоді сказала: "Я кілька років чекала співачку, яка заспіває трек з «Гладіатора». Його треба намалювати в просторі. Ти заспіваєш це". Скоріш за все, вони це розуміли, коли мене кликали на "Голос".

Розуміла, що мала вийти в фінал. Коли Тіна взяла до себе в команду Сасанчина, я зрозуміла, що фінал перегрався. Це було трошечки боляче. Вона натякнула, що далі вирішує команда проєкту. Розумію, це вже великі гроші. За Сасанчина проголосують масовіше, бо він вистрілив ще на "Голосі діти". Було трошечки боляче і сумно, подумала: "Ну, камон…". Причому я Сасанчина добре знаю змалку, він однокласник мого сина Луки, ми разом тусили в гримерці. Навіть хотіла втекти з фіналу, а вони: "Ні, сідайте отут, як почесна учасниця".

Все ж телебачення – це телебачення. Спробуй сам організуй собі таку піар-кампанію. Я тоді під шоу Instagram завела, й одразу 2000 перших читачів прийшло. Тепер розумію цьому цінність: можеш розкрутити себе сам.

Про "Ukraine – Terra Incognita"

Опера-міф "Ukraine – Terra Incognita" присвячена Василеві Сліпаку і воїнам, які загинули, захищаючи Україну. З геніальною командою – Лесею Сорокопуд та двічі добровольцем Юрком Вовкогоном, який усе це менеджерив, – нам стало ресурсу довести ідею до втілення. Під час ковіду ми зняли оперу в ще недоробленому Lem Station, далі була прем’єра у Львівській опері. Виграли грант, мали показувати її ветеранам, та сталось вторгнення, ми – хто куди, Юрко – воювати. Зараз маємо нове натхнення: опера супер актуальна, тож думаємо, як повернути її на сцену і везти в Європу.

Перед вторгненням деякі частини опери видавались навіть трошки загострими для європейців. Юрко Андрухович, з яким ми зробили не один проєкт, був на прем'єрі і казав: "Мені дуже сподобалось. Боявся, що це буде лінійно, а про міф так говорити не можна. Маю враження, що ця опера мені снилась. Але той момент міфу степу, де хлопці дуже войовничі, а живопис залито червоним, європейці, можливо, відчитають як занадто войовничий".

Я написала лібрето ще до Майдану. То був задум поклонитись історичним подіям у піснях. Поки робили оперу, стався Майдан, і образи раптом ожили. Був вогонь, крізь який ми йшли, молодь, яка твердішала, наче діамант. Я стою серед Майдану і розумію – в опері це є. А яким був мій подив, коли стається війна, а в мене є міф степу і воїна в ньому. По суті, лібрето випередило події, було передчуттям того, в чому ми зараз живемо.

Поки я формувала лібрето, переписувалася зі Сліпаком. Він виклав у фейсбуці корсиканську поліфонію, і я пишу йому про ідею фестивалю поліфонії "Коло раю" – об'єднати українську, корсиканську та грузинську. Питаю: "Приїдеш заспівати на фінал?". А він мені: "Ідея – супер, але не зараз. Зараз час воювати". І раптом він гине. А я розумію, що ось він – прототип залізного серця, мамая-воїна і співака, закладений в опері. Розповідаю це зараз, і комок у горлі стоїть. Тому присвятила оперу йому.

Опера випередила свій час, це як передчуття чи сон. Але фінал у ній дуже файний. У розв'язці ми виходимо на курган, розсідаємося як господарі і співаємо пісню-архетип про дерево на краю краю. Калина-малина стоїть у степу, не боїться ні спеки, ні дощу, і цвіте на зло всьому. Пора реанімувати оперу, бо вона говорить про нас. У ній вічна тема ще з часів Антики – воїн, який захищає все йому дороге: дім, рід, любов. І ось цей воїн у нашому степу.

Про "Коло раю"

То почалось ще у 2014 році як ідея фестивалю, колаборація з ArtPole, але не сталось. І от у 2022-му YMCA Lviv просить провести майстерки для людей, які тимчасово переїхали до Львова: акторів, митців, дітей із Запоріжжя, Херсонщини, Маріуполя. То мало б допомогти нам відхухатись, пережити цю першу тривожну зиму. Це зараз ми ні на що не реагуємо – які там блекаути, ядерка, а тоді не розуміли, як усе відбуватиметься.

Мені не хотілось робити просто майстерки, тому я гукнула своїх. Після пів року роботи зрозуміла: це мусить вилитися в конкретний продукт, у мистецький вислів. Тоді й люди працюють зовсім інакше. Леся Сорокопуд наполягла: "Ти ж колись хотіла різдвяне дійство на три кола!". Я справді уявляла перформанс, де спів перетікає: десь у центрі діти співають, десь ми тут, а десь невидимі предки нам нашіптують. А Юрко Вовкогон каже: "Це нагадує Спарту! Де молоді воїни співали про теперішню війну, старі – про минулі подвиги, а маленькі хлопчики: "Ми майбутні, які захищатимемо Спарту".

Таке звучання нічим не заміниш: коло з 50 людей, які знають, що роблять. Микола Береза, Ярко Федорчук і я робили акторські тренінги, я провадила співочі, а ще ж відбір матеріалу, маса коляд. А на дійстві в храмі Петра і Павла  це вилилося через береги. Люди у фіналі стояли з сяючими очима. Олег Стефан казав: "Це так геніально, треба возити в Європу". Але таке енергетично сконцентроване дійство було можливим саме в той трепет першого року вторгнення. Тепер треба трансформувати це далі.

Як-от у новому записі "Коло раю", який ми скоро представимо. Це довгий трек, фактично кантата, де я поєднала 10 колискових, одна перетікає в іншу. А починається він із чоловічих голосів, які заспівують колискову. Бо скільки зараз татів не доколисали своїх дітей, скільки загинуло... Для мене цей образ дуже важливий. То найгарніше, що наразі мені вдалось створити через народну пісню. Прем'єрні треки ми спочатку вимінюємо на донат: тож підтримуйте ЗСУ, бо завдяки їм ми тут можемо творити і бути.

Я створила це зі своїми однодумцями. Дуже ціную цих людей, які тільки чекають: "Давай-давай, що ти нове придумаєш?". Це моє середовище, я плаваю в ньому, як риба у воді. От 19 квітня у скансені провели "Голоси" – подію YMCA Lviv для ветеранів, які написали оповідання проєкту Voices of Defenders. Ми разом співали й водили гаївки, набувались, а в сутінках дивилися віджеїнг на даху старої хати. Це був перформанс під аудіозапис, який ми заміксували на студії з ветераном Назаром Павликом: фрагменти оповідань поєднали з піснями проєкту "Коло раю".

Про гаївкування від 1987 року дотепер

Новітня традиція гаївкування започаткувалась у 1987-му. На дворі – кілька десятиріч совка, гаївки секретно водили хіба по селах. А ми з етнографічною секцією Товариства Лева вийшли на велику галявину Шевченківського гаю – нас було зо тридцятеро. Було дуже зимно, падав сніг. Довкола стояло багато дивних чоловіків у сірих костюмах і краватках, які певно тихенько щось знімали. Тоді це було небезпечно, недавно ж Стуса арештували. Вуйко мамі казав: "Суши сухарі, Христя. Чого ти дівчат туди пустила?". А ми вдягнули старі сорочки і співали: "Ой ходіте, ви довкола, українська є розмова. Усі хлопці і дівчата – українські соколята". Так відбувся перший ритуал, який триває вже 39 років поспіль.

Ми співали хоровими голосами, як уміли. І заклали зо 15 пісень, які буквально приросли до гаю: "Ой, зацвіли фіалочки", "Ходить жучок по долині", "Посаджу я грушечку". З початку 2000-х я почала водити родичів і дітей, як тих ціп'яток, у ґражду. Коли там став такий наплив, що неможливо було співати, я попросила іншу локацію в Ганнусі Яковенко, яка відповідає за події в Шевченківському гаю. Мені дали крайню хату, куди ніхто не доходив. І ми так її зробили, що ледве давали раду натовпу останні два роки! Поставили вербові колеса – я хотіла ідеальний натюрморт, стіл, як у Параджанова, а не пляцки з кульочків їсти. Започаткувала там і "Сербен".

Цього року зробили паузу і пішли з «Колом раю» на велику сцену, бавили людей уже концертним форматом. Отак ореол в гаю і ріс зі мною – від великої галявини до крайньої хати, яку я нагріла, як та квочка. Є в мене таке – закручувати маси. Це мої два крила: я відповідальна за те, щоб народна пісня жила в ритуалах, і водночас – щоб ставались високоякісні мистецькі продукти, як опера-міф, "Lemkovyna – Lem" чи "Антонич удома".

Про Львів юності, теперішній і цінування свого та своїх

Львів 1990-х був феєричним: злам епох, падіння Союзу і відчуття нового в повітрі. Україна стала сюрпризом — ми мріяли про автономію, а незалежність здалася подарованим чудом. Тепер розуміємо, яку ціну мусимо за неї доплачувати. А тоді панувала радість: твоя держава, студентське братство, Товариство Лева, "Лялька", "Дзиґа". Перші мітинги і відкриття української культури заново – моя юність припала на феноменальний час! Сумно, що мої діти переживають молодість у такі складні часи. Кажу їм: "Можливо, ви під 30 відірветеся, коли війна закінчиться. Доберете те, чого не добрали зараз". То теж важливо.

А моя юність була просто крейзі крута: "Вавилон", "Лялька", "За кулісами", мітинги та всі можливі мистецькі події. Перша "Червона рута" стала справжнім зсувом пластів: на сцені з’являються "Брати Гадюкіни", Сестричка Віка, Марічка Бурмака, Тарас Петриненко, Дарка і Славко з Канади, Миколайчук. Ми юні, шалені, гасаємо по стадіону з жовто-блакитним прапором. Прямо як у мультику "Як козаки у футбол грали". А за нами – міліціонери. Ми той прапор хлопцеві в шаровари сховали – і все, знайти неможливо. Тільки міліція відійде – знову витягаємо і біжимо, а в цей час Петриненко співає "Україно". Це було фантастично!

Зараз у Львові я ціную певне середовище, зшите невидимими нитками. Переважно це мистецькі кола: композитори, художники, співаки. Вони перетинаються, роблять разом різні мистецькі продукти, але й разом набуваються, щось святкують. Це люди, родина, з якими ти на Великдень і Різдво разом в Шевченківському гаю. Це ті, з ким робиш концерти і мистецькі речі. В 2022-му я три місяці була поза Україною. Тоді заново переоцінила, що то таке бути вдома. Коли тобі знайомий кожний камінець, кожна вуличка. Коли довкола твої люди, ти їх знаєш, вони тебе, можеш щось творити – це безцінно.

Мені здається, що частина людей, які виїхали, зараз буквально сидять на валізах. Більш ніж впевнена: вони повернуться в перший же день, щойно це стане можливим. Зокрема й ті, хто з малими дітьми, які просто бояться. Таких людей не треба агітувати. А тим, для кого це неважливо, жодна агітація чи плакати не допоможуть. Їх поверне хіба що економічне зростання – коли тут стане безпечно і вигідно робити бізнес. Тоді логічно повернеться ще частина людей, які просто втомляться від еміграції. Але оця перша хвиля – вона вже чекає і рахує секунди.