"А світ – вертеп" –

Кажу я з гіркотою.

Цей світ – вертеп

Цей світ – вертеп.

І, що найважче:

Залишатися у нім

Самим собою.

Від перших днів своїх

І до останніх –

Не бути ні актором,

Ні суфлером, ні лялькою

На пальчиках облудних.

Але ж собою кожної години,

Але ж собою кожної хвилини.

З лицем одвертим

Твердо йти на кін.

Грицько Чубай. 

Публікуємо повний текст лекції:

Львів — місто культури, не тільки архітектури

“Львів не випадково є містом культури ЮНЕСКО, це місто справді насичене, з потужним культурним ґрунтом.

Тому що самої архітектури не досить. Це гарне місто, звичайно, під усіма оглядами, але воно мусить мати події. Це відомий закон — усі європейські міста, які намагаються бути культурними центрами, мусять мати певну програму: виставки, фестивалі, концерти. Без цього самі по собі гарні кав'ярні чи споруди не працюють.

Читайте також: Львів відзначатиме 770-річчя. Повна програма

Вони працюють, але це класика. Це як писав Еліот: класична поезія цінна тільки тою мірою, якою вона відгукується в сучасній. А без цього вона стає просто гарною, мертвою класикою на кшталт давньогрецької чи давньоримської, яку фахівці читають, але малоймовірно, щоб це мало масову популярність.

Так що в цьому сенсі я дуже радий за Львів. І я ще раз хочу подякувати міській владі, яка це підтримує. Я маю дуже добрий досвід спілкування з нею, хоча я знаю, що львів'яни нарікають — це українське. Але я мав досвід організації міжнародного конгресу ПЕН-клубу в 2017 році. Це була абсолютно божевільна ідея, бо ніхто не хотів проводити захід під час війни. Тоді було те, що називається Low Intensity, але для людей за кордоном це вже була війна.

Їм було страшно їхати в Україну, і переконати міжнародний ПЕН-клуб, що варто провести конгрес саме в Україні, що це політична акція символічної підтримки для України - було важко. Але нам з Андрієм Курковим вдалося їх переконати.

Вони хотіли, щоб це було подалі від лінії фронту, щоб був навіть не Київ, а Львів. І слава Богу, що Львів, тут ми знайшли повну підтримку, не треба було пояснювати, що це таке і навіщо. В Києві, на жаль, ніхто цього не розумів, включно з адміністрацією президента. Абсолютно тупа бюрократія, яка не реагувала жодним чином ні на ПЕН-клуб, ні на інші культурні проекти. 

Я з приємністю пригадав, що Львову — 770 років. Тепер усі ми маємо шанс прожити ще 30 років. Для мене це буде особливо приємно, бо якраз відсвяткую століття. 

Отже, я накидав три основні пункти. Один — про Львів як місто культури. Другий — про Чубая, як дуже важливу постать у цьому контексті. І на останок — про сучасну ситуацію з літературою, зокрема поезією. 

Львів ніколи не орієнтувався на Москву 

Щодо самого Львова, то не так давно я публікував статтю «П'ємонт, Бендерштат і колиска націоналізму». Це наукова стаття, де я намагався показати, чому Львів заслужив собі імідж націоналістичного міста — хоча насправді таким не є. Жодна соціологія не показує вищого рівня ксенофобії чи національної ангажованості порівняно з іншими сусідніми країнами. А водночас імідж існує.

Часом він мав і позитивну конотацію, залежно від того, хто звертався до цього іміджу. Усі західні журналісти, які писали про Україну, неодмінно згадували про «націоналістичний захід» і «проросійський схід» — ставили в один ряд два епітети, які насправді не творять між собою бінарної позиції. Цей стереотип був страшенно злоякісний, дуже вигідний для пропаганди Москви. 

Але він мав певні підстави. Очевидно, пропаганда відігравала дуже сильну роль, тому що Москва постійно розкручувала роль страшного націоналізму, цієї всієї «бандерівщини». Але цей стереотип знаходив відгук. Чому? Тому що справді цей регіон був інакшим. І цю інакшість помічали не тільки вороги чи скептики — її помічали всі, зокрема і щироукраїнські патріоти, які приїжджали з Києва чи з Харкова. Вони були вражені: це місто, де всі розуміють нормально українською мовою в сфері обслуговування. Для харків'янина чи киянина це було певним культурним шоком.

Це для нас було нормальністю, бо ми тут жили. Для них це було дивно. І це відхилення від їхньої норми закладало ґрунт для стереотипу націоналізму. Навіть у позитивному сенсі — Симоненко писав свій вірш про Львів із захватом, і Львів був для нього символом національного духу. Але й він вказував на специфіку, на щось інакше.

Коли вдатися до аналізу та соціологічних опитувань, раптом бачиш, що за більшістю параметрів це місто набагато відкритіше, з нижчим рівнем ксенофобії, набагато кращим сприйняттям іншості. Тобто стереотип не знаходить підтримки в реальних емпіричних даних, але існує.

І, очевидно, самі львів'яни якоюсь мірою охоче підтримували цей стереотип, гралися з ним. Я пам'ятаю, ніхто не сприймав цього всерйоз, зі мною билися об заклад в Києві чи в Москві, що не може бути газети з  назвою “Вільна Україна”. А вона була, тобто орган обкому партії називався “Вільна Україна”, і сама ця формула була настільки дивною, що теж порушувала цю нормальність. 

Львів у певному сенсі — унікальний. Я хочу підкреслити: з європейської точки зору це абсолютно нормальний регіон. Тут немає якогось особливого націоналізму, який би відрізнявся від польського чи угорського, але на тлі зовсім іншої ситуації в цілому Радянському Союзі — він виглядав націоналістичним, тому що поняття гідності нації сприймалося як націоналізм. Сам факт розмовляння українською мовою — це вже був націоналізм.

Це місто мимоволі притягувало і далі притягує — воно справді є митропольним містом, принаймні всього регіону, і приваблює всі культурні та інтелектуальні сили. Звідси відповідна динаміка культурного життя. Воно завжди було — і в 50-ті, і в 60-ті, і в 70-ті.

Культурний андеграунд і специфіка Львова

Львів цікавий тим, що культурне життя тут творилося на різних рівнях. Культурний андеграунд існував практично в усьому Радянському Союзі — в усіх більших містах були якісь контркультурні молодіжні та мистецькі рухи: рок-музиканти, хіпі, художники, авангардисти. Це не була специфіка Львова чи Києва.

Що ж було специфікою? Я б сказав, дві речі. По-перше, не було чіткої межі між офіційною культурою і контркультурою. Ці люди між собою комунікували. Ми могли знатися з деякими членами Спілки письменників — Лучуком, Лубківським, Юрком Ковалем. З ними можна було розмовляти. Так само художники, так само інші. Тобто було проникнення цих різних сфер — офіційної і неофіційної, чого дуже часто не було в інших містах України.

По-друге, цих угруповань було багато. Вони існували окремо, але водночас перетиналися. По різних орбітах рухалися. Різні люди могли входити і до одної групи, і до другої - бо це все були неформальні угруповання.

І ще цікаво: весь контркультурний рух, весь авангард у Львові чітко орієнтувався на європейські зразки, а московські, російські тенденції були другорядними, маргінальними. Це стосується і співаної поезії. Якщо порівняти те, що робилося у Львові, що робив Морозов та інші, і те, що робили кияни, які практично повністю йшли за московськими бардами: у Львові шукали інші натхнення. Тут був Чеслав Нємен, французький шансон. Так само було у малярстві — в усіх жанрах.

Григорій Чубай і середовище

Однією з центральних частин цього культурного руху був Григорій Чубай і його середовище. Була принципова, я б сказав, не аполітичність, але уникання мистецтва від політики. Це середовище не цуралося політичних позицій чи висловлювань, але було розуміння, що мистецтво — це про щось інше. Мистецтво — це насамперед форма.

І в цьому сенсі воно мало певний революційний характер для української культури до того часу, тому що програмово орієнтувалося на кардинальну модернізацію і європеїзацію мистецького дискурсу — чи малярства, чи поезії, чи музики. Засаднича орієнтація на Європу. Геть від Москви — імпліцитно. Це не декларувалося вголос, але ясна річ, що якщо Європа — то це вже не Росія.

І влада дуже добре це розуміла. Вони не могли вкусити формально, бо не було зачіпки — прямих політичних декларацій не було. Але вони розуміли, що вся ця творчість є підривною щодо домінантної ідеології. Тому були репресії, переслідування — не могли садити, бо не було прямих доказів, але могли виганяти, могли застосовувати репресії іншого виду. І вони їх застосовували досить успішно.

Можна, звичайно, трактувати це як певний ескапізм. У 1971-1972-их роках — розпал маланчуківсько-щербицьких репресій, тоді прибрали Шелеста і почалися справжні посадки в Україні. Вже не два-три роки, як давали у 60-х, а на десять-п'ятнадцять. Я не виключаю, що був підсвідомий страх і небажання наражатися. Ніхто ж особливо не хотів сідати на 10-15 років.

Це був складніший процес. Було розуміння того, що література, мистецтво потребують певного глибшого підходу — не декларацій чи агіток, а дуже серйозного осмислення дійсності. На мій погляд, Чубай абсолютно блискуче це робив у своїй поезії, зокрема у поемах «Говорити, мовчати і говорити знову», «Відшукування причетного». Це просто потрясаючі речі. І там набагато більше сказано про все — і про життя, і про ситуацію, і про політику теж.

Влада прекрасно це відчувала: цих людей ніби не вхопиш, до слова не вчепишся - немає антирадянських закликів. Але сама ця діяльність, ігнорування радянської дійсності, творення альтернативної літератури, альтернативного мистецького процесу — вже було бунтом проти всього офіціозу.

На жаль, це все дуже фатально закінчилося для багатьох. Зрештою всіх нас повиганяли з вузів. Але я думаю, що нічого не було даремно, тому творчість лишилася, середовище не зникло. Воно розпорошилося, як грибниця: їй важко знайти структуру, але й дуже важко знищити. Можна десь щось обрубати, обрізати, але грибниця існує. І я думаю, що вона прекрасно у Львові збереглася попри всі репресії.

Практично всі причетні реалізувалися досить добре — в різних жанрах, галузях. І у цьому контексті я завжди люблю повторювати рядки однієї поетки, моєї близької знайомої: митці — це така спортивна команда, де кожен однаково найкращий. Тому що кожен має свою функцію, кожен щось своє вносить — і культура твориться кумулятивно.

“Чи може існувати така потужна поезія?” Знайомство з Чубаєм

Чувай був на чотири роки старший від мене, але виглядав набагато старшим та розумнішим, досвідченішим, мудрішим. Він мав харизму — це справляло колосальне враження. Я це відчув зразу.

Нас познайомила Ірина Калинець. Ми прийшли до неї додому з однокласниками, і одного вечора вона привела Чубая — молодого чоловіка з хустинкою на шиї під сорочкою, такого данді. Вона попросила щось почитати. Він запитав: «Ну, а що читати?» Ірина каже: ««Вертеп», звичайно».

І Грицько прочитав «Вертеп». Мурашки по шкірі — він читав так фантастично. Ми вийшли оторопілі, що може існувати така добра, потужна поезія. А ми про це нічого не знали, невігласи, читали щось за шкільною програмою.

Я б сказав, що це великою мірою перевернуло моє уявлення. У такому віці дуже важливо чути, що ти не один, що ти не біла ворона, що є однодумці. Відчуття колективу, зграї, особливо в молодому віці, дуже важливе. На старості можна бути самотнім вовком. А от за молоду потрібна команда, потрібне почуття ліктя.

Я одразу прийняв запрошення. При першій нагоді пішов провідати Грицька — нефортунно, бо його не було вдома. Його дружина Галя запросила прийти пізніше. Тоді зразу відчувалося, що це людина з харизмою, епіцентр всього середовища. Хоча жодної організації формально в нас ніколи не було. Були випадкові зустрічі, спонтанні збіговиська. Навіть видання часопису було певною мірою імпровізацією: «О, так, давай зробимо». Ну, зробили — через рік нас усіх розгромили і повиганяли.

Що має робити література під час війни

Трішки додам про сучасну ситуацію з літературою, поезією і із нами всіма. Ми розуміємо, що ситуація екстремальна і війна триває. Ми тут балакаємо, а щодня в Україні гинуть люди. Ми теоретично мали б ходити кожного дня в траурі. Але це важко реалізувати в масштабах країни. Варто пам'ятати, що кожного дня в нас декілька або кільканадцять смертей.

І що має робити література у цій ситуації? Ясно, що ми очікуємо, що вона виконує якусь суспільну функцію. Хоч я необачно сказав, що мистецтво — це насамперед форма. Я не зрікаюся цієї фрази, але її можна дуже широко тлумачити. Всі ми очікуємо, що крім форми вона несе певні  меседжі, виконує якусь суспільну функцію.

Хоча Еліот взагалі вважав, що основна відповідальність поета — перед мовою: не в тому сенсі, що він збагачує її неологізмами, а в тому, що він ословлює невловні почуття так, як ще до нього ніхто не ословлював. Виражає те, що людина часто не може сама виразити, а поет знаходить відповідні засоби виповісти це у гарній мистецькій формі.

Я думаю, що мабуть тільки поезія і може більш-менш адекватно функціонувати під час війни, тому що я не вірю у велику прозу, яка твориться під час війни. Я не вірю в якісне мистецьке кіно. Ті жанри, які потребують певної діалогічності в широкому сенсі — ідейної, ідеологічної — неможливі, бо під час війни все виглядає чорно-білим. Нема місця для нюансів, для амбівалентності, сумнівів, вагань, для якихось складних питань. Під час війни — свої й вороги, добро і зло, все дуже однозначно.

Я не уявляю собі написання образу Фауста під час війни, чи Дон Кіхота, чи Гамлета. Де їх поставити? В яке місце? Тому ці очікування звичайно не виправдані.

Добра проза з'явиться через кілька років або навіть через десятиліття після війни. Так як зрештою і було після Першої чи Другої світових воєн, коли писали свої романи Ремарк, Гемінгвей, Олдінгтон. Усі ці речі з'явилися десь уже в 20-х роках про Першу світову війну. Припускаю, що так само буде і у нас.

Сьогодні актуальними є репортаж, документальний фільм, фотографії — те, що безпосередньо оповідає, відображає реальність без метафор та прикрас. Це те, що мав на увазі Адорно, коли казав, що писати вірші після Аушвіцу — варварство. Не тому, що це взагалі неможливо, а тому, що засоби мистецтва обмежені для опису певних страшних, трагічних речей. Іноді просто нема для цього слів. Мистецтво програє перед реальністю, яка сама по собі сильніша, страшніша, потужніша.

Тому невипадково сьогодні і на фестивалях, і на виставках перемагають українські документальні фільми, українські документальні фотографії. Це те, що промовляє потужніше, ніж будь-яка література.

Це не означає, що нема місця літературі. Вона потрібна. Особливо поезія — вона якраз здатна працювати і під час війни функціонувати, тому що дає емоційну картину світу. Її мімезис відрізняється від того, який є в прозі чи в художньому фільмі, де передбачено змагання різних позицій, різних характерів, їхня еволюція. Поезія — це просто згусток почуттів, вияв, вираз.

Поезія перемістилася сьогодні на Facebook. Це якийсь новий феномен, якого я поки що не здатен оцінити. Мабуть це добре, бо все-таки поширюється те, що моя дружина називає «паралельною літературою».

Я відчуваю певне накопичення енергії. Бачу, як акумулюється ця енергія. Я не бачу поки що великих видатних творів, щиро кажучи. Але загальний середній рівень — дуже високий. Я хотів би, щоб у часи мого 17-тиліття чи двадцятиліття був такий середній рівень. Я пригадую час, коли, вже ставши літературним критиком десь у 80-х роках, я мав проблему знайти бодай якусь добру українську книжку для рецензування. Були місяці, коли я не міг нічого знайти — це була величезна проблема. Сьогодні просто фізично неможливо відстежити усю добру прозу та поезію. У цьому сенсі, я думаю, ми на доброму шляху. Якщо все це переживемо — то ми у фіналі.

Я ще раз хочу подякувати всім присутнім та організаторам цієї події. І подякувати вже не присутньому тут Грицьку Чубаю, який дуже багато зробив для того, щоб сьогодні наша література, культура, поезія були такими, як вони є — модерними, програмово європейськими та програмово прозахідними.

Я не знаю, чи він був би радий мати вулицю свого імені. Я припускаю, що він був би набагато щасливіший, коли б вулицю Леніна перейменували на Чубая. В нього був свій порахунок з Леніним — він демонстративно святкував свій день народження 21 січня, в день смерті Леніна. Хоча насправді він народився, здається, 23 січня, але зумисне переносив — бачив якусь символіку в тому, що Ленін помер, а в нього день народження. Це теж була маленька провокація, маленька «дуля в кишені». У нас було багато таких «дуль» у той час.

Але в кожному разі — життя триває. І я радий, що ви є. Радий, що Чубай є. Принаймні є його вулиця, його книжки.

Дякую всім”.