Публікуємо текст розповіді.
Український анклав у Молдові і день, коли помер Сталін
Звісно, Іван Вакарчук був видатним ученим, освітянином, реформатором і політиком. Багато людей професійно знали його краще за мене: колеги з кафедри теоретичної фізики, ректорату чи побратими з громадської діяльності 1980-90-х років. Але поза публічними здобутками та регаліями завжди залишаються повсякденні маркери, які визначають людину справжньою. Хочу поділитися короткими історіями зі свого життя та спогадами друзів, які закарбувалися в пам'яті.
Походження тата було дуже цікаве. Він народився в селі Старі Бартушани в Молдові – своєрідному українському анклаві серед неукраїнських сіл. Ще у XVIІI сторіччі українці Покуття та Гуцульщини цілими селами переїхали в Румунію, бо мали незгоди з релігійною політикою польської влади і хотіли залишитися православними. Вони законсервували цю самобутню українську культуру та звичаї на сотні років.
Задовго до того, як я почав читати Стефаника в оригіналі чи твори Марії Матіос, чув цю архаїчну мову в татовому селі. Коли ми приїжджали туди зі Львова, перші роки я половини слів не міг зрозуміти. Там жили особливі люди з особливим ставленням до життя. Символічно, що людина з таким бекграундом на зорі незалежності стала одним із тих, що так багато зробив для просування українськості.
Один із перших дитячих спогадів, який тато нам передав, стосувався його батька, мого діда Олександра. Дід був селянином, певний час навіть керував колгоспом, хоч і недовго, бо був не дуже "до двору". В березні 1953-го помирає Сталін. Дідо бере шестирічного тата за руку, вони мовчки йдуть на поле за село. Там дід зупиняється, закурює, видихає і каже: "Одним злодієм менше стало". Це ж нещодавно приєднана до СРСР територія – репресії, голод, розстріли, і наша сім'я постраждала від радянської влади. Ці залізобетонні принципи діда, якого я не знав, і бабусі, яку знав добре, перейшли до тата, він намагався їх передати нам. Тато рідко робив гучні публічні заяви, але всі важливі речі завжди проговорював удома зі мною і братом Олегом.
Як зламана нога змінила траєкторію долі
Деколи випадковості призводять до величезних змін. У шкільні роки тато був спортивним хлопцем: стояв на воротах за збірну села, займався легкою атлетикою. В останньому класі перед випускними мав здавати норматив – біг з бар'єрами. Не розім'явся, побіг – і м'яз лопнув. Він отримав страшну травму з відкритим переломом. Пролежав у лікарні зі спицями в нозі, певний час не міг нормально пересуватися. А це був якраз час вступних іспитів.
Тато вчився дуже добре, чудово знав фізику і математику, вигравав олімпіади. Він мріяв вступати в найкращі столичні університети, більшість яких були в столиці тодішньої держави. Та ці мрії розбились об сувору реальність. Батьки не відпустили його далеко. Сказали, що може поїхати лише до Львова, де вчився його старший брат Михайло. Тож тато приїхав на милицях, вступив, і отак випадково його доля пов'язалася з цим містом. Я завжди думаю: а що було б, якби він тоді не зламав ногу? Де би був він? Чи був би я і де? Це ще раз показує, що деколи навіть дуже прикрі випадки доля або Бог інтерпретує і пропонує далі проживати їх по-своєму. А ми ніколи не знаємо, як воно складеться.
Студентське життя було складним, про це мені розповідали і мама, і тато. Він – виходець з простої селянської сім'ї. Нема не те що преференцій, а й підтримки, родичів. Особливо в Галичині, ви мене добре зрозумієте: у кожного в середньому тут по 250 родичів – тета, вуйко, стрийко в кожному селі. А тут приїжджає хлопець, у якого найближчі родичі за 500 кілометрів. Усі в одному селі.
Був, правда, рідний брат, який сам по собі, quite a character. Чудовий художник, любив музику. Мене питають, в кого я такий. Можливо, в нього. У Львові він грав на контрабасі в імпровізованій джазовій групі. Розповідав, що грали навіть біля готелю "Жорж". Не знаю, наскільки це було реалістично в радянські часи, але така байка від нього до мене дійшла.
Від життя у шкільній підсобці до доктора наук у 32 роки
В таких умовах тато самостійно прокладав собі дорогу. Тоді в гуртожитках жили по 15-20 чоловік у кімнаті. Хлопці ввечері часто відпочивали, грали в преферанс чи інші ігри в карти. Мама розказувала: "Коли не зайдеш до них, там шум-гам, всі грають. А він не звертає уваги, на своєму ліжку лежить і читає книжку з теоретичної фізики або пише щось". Це була його стандартна поведінка: шумно чи ні, а йому була важлива його справа. Мені це теж притаманно і зрозуміло. Та, знаючи студентське життя, треба було мати дуже сильний характер і велику мету, щоб не відволікатися на такі важливі речі, як гра в карти з друзями.
Коли тато з мамою, студенти-фізики, побралися, їм не було де жити. Кар'єра аспіранта не давала нормальних грошей. Вони влаштувалися працювати вчителями у 14-ту школу. Вдень викладали фізику, а вночі спали в підсобці фізичного кабінету на розкладачці. В таких умовах тато готувався, складав іспити для вступу в аспірантуру. Можливо, це був непоодинокий випадок. Але я в житті не зустрічав, щоб хтось буквально жив у кабінеті фізики не один місяць, вже будучи подружжям. До слова, ця школа несподівано виринула в моєму житті: двоє хлопців, з якими ми створили "Океан Ельзи", виявилися її випускниками. З цього можна було б зробити історію в стилі Милорада Павича.
У 32 роки в умовах страшенної конкуренції і серйозного відбору тато став одним із наймолодших докторів фізико-математичних наук у Радянському Союзі. Тоді це був very big deal, бо фізика була базовою і дуже важливою наукою в союзі зі зрозумілих причин. Я завжди страшенно пишався тим, що мій тато – такий розумний і наймолодший доктор наук. Зараз люди в 32 роки тільки починають думати, що їм в житті робити. Тоді були інші часи, виміри. Але навіть з сьогоднішньої оптики це вражає.
Як тато став кандидатом у депутати, поки я писав олімпіаду
Наступна історія цікаво описує буремні події кінця 1980-х. То був лютий 1989 року, цитуючи класика, "мені тринадцятий минало". Я беру участь в обласній математичній олімпіаді на мехматі поруч з актовим залом університету, в якому проходили якісь збори. То була неділя. Добре пам’ятаю цей день, бо вважав досягненням потрапити на олімпіаду – не вчився у фізматшколі чи ліцеї, мав середні здібності з математики, але мені було цікаво, я любив науку.
Повернувся хворий, з температурою 39. Увечері приходить тато і питає: "Як олімпіада?". Я відповів, що щось написав, але напевно ніякого місця не отримаю. І питаю: "А як у тебе справи?". Він каже, що були збори трудового колективу щодо висування кандидатів на демократичні вибори на З'їзд народних депутатів СРСР. "Ну і кого висунули?", — питаю. "Мене", — каже. Я вражено запитую: "Як?!".
Складно уявити абсурд цієї ситуації. У нас була звичайна наукова родина, класична академічна сім'я. Батьки не належали ні до партійної номенклатури, ні до дисидентів, хоча завжди були ідейно і національно свідомими. Я ніколи не міг подумати, що раптом мого тата, професора фізики, висунуть кандидатом. Тоді депутат Радянського Союзу – це було щось із паралельного виміру. Ми жили в чотиривимірному просторі, де отой один вимір, паралельний, бачили тільки вони. Я дотепер не знаю причини висування тата. Того вечора він сказав: "Я ще не згодився, я думаю".
Виборчий штаб вдома і формули на засіданнях Верховної Ради
Тато подумав. Інколи в нас удома збирався імпровізований штаб із друзів та колег. Без бюджетів і політтехнологів. Передвиборчу фотографію зробили просто на сходах біля біологічного факультету. Це був кінець 1989-го року, татові було 42 роки. Несподівано для багатьох він переміг. Партія чинила величезний спротив. Але він був спрямований переважно проти дисидентів, шістдесятників. А звичайних інтелігентів із любов'ю до своєї землі якось пропустили. Після татової перемоги життя нашої сім'ї швидко змінилося. Татові довелося на два роки переїхати в Москву. Він був одним із двох представників від Львівщини. Його відразу обрали депутатом Верховної Ради.
Тато багато написав, творив, доклався до речей, якими наша родина пишається. Розказував, як ходив до Горбачова лобіювати легалізацію Греко-католицької церкви. Разом із колегами писав договір між формально союзними республіками, який потім став основою Декларації про суверенітет і Акта про незалежність. Вони власноруч робили все для існування незалежної України. Між 1989-м і 1991 роком було зроблено багато справ, закладена основа багатьох важливих речей.
Відтоді у мене відклалося в пам’яті багато моментів, хоча я лише двічі приїжджав до нього. Тато познайомив мене з багатьма людьми, зокрема з професором Амосовим, який сказав: "Ваш тато постійно пише формули на з'їзді". Я був підлітком і дуже просто відповів: "Так це ж добре!". А він каже: "Звичайно, добре, що він так любить свою справу". Тобто навіть у політиці, на засіданнях Верховної Ради він не припиняв думати про найголовнішу діяльність у своєму житті – науку.
19 серпня 1991 року, коли почався путч і по телевізору пішло "Лебедине озеро", тато зібрав документи і пішов у міськраду. А нам сказав: "Не знаю, коли повернуся і чи взагалі повернуся". На вулицях з'явилися танки. Чотири дні ми жили в страшному очікуванні. А потім на очах стався фазовий перехід: від жаху тоталітарної системи ми раптом отримали незалежну державу. Розказую це, і досі маю сльози на очах та мурашки по шкірі. Зараз ми теж проживаємо історичний момент, але він розтягнутий у часі і сповнений випробувань. Тоді ж усе було концентровано, кожна година була на вагу десятиліття.
Безумовно, поруч із татом було багато однодумців, з якими створювали Народний рух. Пишаюся, що він був серед них і йшов попереду не інформаційно, а змістовно. Коли треба було писати договір – це робив він. Завжди думав не про форму, а про зміст.
Іноземна мова матаналізу та тижневий інтенсив у бібліотеці
Розкажу, як я став фізиком. Це сталося завдяки авторитету тата. Але не авторитарному, коли кажуть "ти маєш іти по моїх стопах". Батьки ніколи не вказували, куди мені вступати. Завжди лунало: "Займайся чим хочеш". Проте, коли в одному боці кімнати розкидані папери з формулами, а в другому – фарби і мольберт, складно уникнути думок і розмов про науку та мистецтво.
Призове місце на обласній олімпіаді дало мені можливість вступу без іспитів. Я без роздумів обрав фізичний факультет. Хоча в 1991 році фізика вже почала втрачати престиж, всі раптом захотіли стати юристами, економістами. Більшість завжди визначала тренди. Зараз, наприклад, у моді ІТ і штучний інтелект. Щоб обрати фізику тоді, треба було свідомо цього хотіти. Я вчився добре, тому в університеті очікував легкого шляху. Думав, все піде як по маслу.
Аж тут перша лекція з матаналізу. Доцент Колодій монотонно пояснює: "Для кожного безмежно малого дельта знайдеться такий безмежно малий епсилон...". Я не розумів жодного слова. Куди я потрапив? Викладач дав нам книжки, там все те саме, тільки російською. Питаю тата: "Англійську я вивчив, а як цю мову вивчити?". А він мені: "Ти читай, повторюй, тоді зрозумієш". Мені здавалося, що тато мене підколює, але я зрозумів: будь-яка справа стає легшою, коли докладаєш великих зусиль.
Не один місяць минув, поки я осягнув усе, про що мовилося. Ця бібліотека для мене знакова: з 2 по 9 січня 1992-го я щодня готувався тут до іспиту з лінійної алгебри. Професор Дідик дав вибір: посередня оцінка за контрольні або ризик на екзамені, наче в грі "Як стати мільйонером". Я провів тут рівно тиждень, вчився по 12 годин щодня, пив каву з молоком, їв подовгасті булочки. І склав іспит на п'ять! Це була моя перша велика перемога в житті, якою пишаюся. Я зайшов у бібліотеку однією людиною, а вийшов іншою.
Тато вмів зробити науку ближчою до людей
Тато дуже допомагав і надихав. Він скеровував мене обережно, м'яко, без примусу чи крику, завжди з жартами або філософським підходом. Його улюблена фраза "хочеш – роби, не хочеш – не роби". Треба було за інтонацією відчувати, що він насправді має на увазі. То була ціла наука.
Як професор тато читав у нас квантову механіку. Мої одногрупники, особливо одногрупниці, його дуже любили, бо він нестандартно поводився на лекціях: жартував, розповідав історії, і не тільки про науку, мав науково-популярний підхід. Проте екзамени були серйозними. Тож ставлення студентів до нього – це була суміш любові і страху. Тато вмів робити науку ближчою до людей, пояснити складне простими словами.
Ще у школі дуалізм квантової механіки він пояснював мені так: "Уяви собі будинок з десятьма під'їздами. Електрон підходить і заходить в кожен під'їзд одночасно, але тільки ти бачиш, у якому конкретно він під'їзді". На моє питання "а як це можливо?" відповідав: "Я не знаю, як це можливо, але це так, ми просто знаємо, що так є". Це пояснення так зацікавило мене, що стало однією з причин зайнятися квантовою механікою. Зараз філософська думка знову повернулася до принципу суперпозиції, дуалізму. Навіть нова течія про те, що світу немає, а є лише наше уявлення про нього в голові, походить від квантової механіки. Вміння тата пояснювати складні речі простими словами завжди було для мене дуже помічним.
Про музику і нічне святкування ювілею на трасі
Коли я почав займатися музикою, не скажу, що тато стрибав від радості. Він ніколи не був проти, але, мабуть, не до кінця відчував, наскільки це моє. Все-таки думав, що я буду науковцем. Я добре вчився, вступив у аспірантуру і хотів цим займатися. Навіть здав TOEFL, бо планував поїхати вчитися в Америку. Але серцю не накажеш. На мої перші концерти тато не ходив. Казав, що забобонний і не хоче наврочити. Справжніх причин я не знаю, може, він не дуже хотів, щоб я ставав музикантом. Мама ж ходила на всі виступи, починаючи з "Ляльки" і маленьких студентських клубів. А тато спостерігав, стоячи осторонь. Старався квантово-механічно не змінити "статус об'єкта".
Коли нас запросили до Києва, перший продюсер прислав контракт. Я не юрист і нічого в цьому не розумів. Тому прийшов до тата: "А ти можеш почитати цей контракт і зрозуміти, чи взагалі його можна підписувати?". Будучи ректором, він сидів цілий вечір і вивчав його. Без його тихої та маминої голосної підтримки я б не досягнув того, що маю. Дуже важливо, коли в тебе вірять близькі люди. Мені в цьому сенсі дуже пощастило.
У 2002 році "Океан Ельзи" зробив концерт із симфонічним оркестром у Палаці "Україна". В Україні ми перші таке втілили. Це був перший концерт, куди тато приїхав з мамою. Його це дуже вразило. Після того він став нашим шанувальником і не пропускав концертів, на які я запрошував.
Пам'ятаю одну історію з гастролей. Мій день народження 14 травня. Це був приблизно 2005 рік. Ми з водієм виїхали після виступу 13 травня машиною з Рівного до Львова. Близько опівночі дзвонить тато і питає: "Ти їдеш?". Кажу: "Ми Буськ проїхали, скоро будемо". Їдемо київською трасою, до Малехова ще десь 15 кілометрів. Раптом бачу на дорозі татову машину. О 12-й ночі він приїхав із водієм мене зустріти. Каже: "З днем народження!" і відкриває пляшку шампанського прямо там. Ми святкували мій ювілей удвох на трасі між Львовом і Рівним. Тоді ще не було нормального мобільного зв'язку, ніхто йому не розказував, де ми. Але він сам усе підлаштував, придумав можливість зробити цей сюрприз. Такі моменти пам'ятаєш усе життя.
ЗНО як екшн-фільм і батьків заповіт
Ставши ректором, тато запровадив тестове оцінювання в університеті. Ця система працювала довго й успішно. Та на рівні держави зустріла спротив із зрозумілих причин, у які не хочу вдаватися, бо про політику принципово не говоритиму. Коли тато став міністром, то в перший же тиждень підписав наказ про запровадження загальнонаціональної системи тестування.
Я бачив цей процес за лаштунками. Ви не уявляєте, який спротив чинили політичні, освітні й адміністративні спільноти. Звичайні люди раділи, а ті, що ухвалювали рішення, були різко проти. Я пройшов багато речей поруч із ним. Вважаю, що ця реформа сталася тільки завдяки двом татовим чеснотам: непохитній принциповості та котячій інтуїції на людей і ситуації. Він умів рухатися найефективнішою траєкторією, щоб отримати кращий результат.
Пів року до першого ЗНО нагадували екшн-фільм і постійний біг з бар'єрами. Щодня щось сипалося, лунали дзвінки з високих кабінетів, робили все для зриву, але воно відбулося. Це для мене великий приклад того, що треба мати бачення, big idea, і відповідний набір якостей, щоб цього досягти. Мало вийти на трибуну і сказати "це треба зробити", треба вміти бігти марафон, і це постійний біг з бар'єрами.
Коли приходжу до нього на кладовище, то часто чую, як на екскурсіях йому дякують за цю реформу. Я шалено цим пишаюсь. Мій успіх у житті великою мірою визначений тим, що я жив поруч із людиною, для якої велика мета і чітке розуміння шляхів її досягнення були дороговказом.
В останні часи татового життя ми часто і багато розмовляли. Для мене то був турбулентний час, я почувався непевно. Та й усвідомлення його стану дуже тиснуло. Майже щодня, мов заповіт, тато повторював мені одне: "Ніколи не переставай писати, займатись творчістю, що б не було. Все інше у світі не має значення. Роби це і не зупиняйся ніколи". Здавалося, він хотів вбити це в мою свідомість. Те саме він казав мамі, нам усім: "Не переставайте творити, тому що це те, що дає зміст у житті". Саме таким він мені запам'ятався — людиною, яка все життя не переставала творити.
Розмова відбулася в межах проєкту "Вулиці імен", ініційованого Інститутом стратегії культури за підтримки Львівської міської ради до 770-ліття Львова. Головна мета проєкту – осмислити оновлений публічний простір міста та його модерну ідентичність через пам'ять про видатних сучасників, іменами яких нещодавно назвали львівські вулиці.
