Що насправді означає криза ідентичності?
Соціальні дослідження фіксують певний парадокс. Понад 90% громадян України ідентифікують себе українцями, 77% більше асоціюють себе з Україною, ніж з регіоном, у якому вони жили чи живуть зараз. Водночас, враховуючи запит до психологів, можна стверджувати, що відчувається певна криза особистісної ідентичності. Чи ви можете з цим погодитись?
Що таке ідентичність і криза? Поняття, які ми вживаємо зараз, той набір іншомовних слів, що активно використовуються громадянським суспільством для позначення своїх переживань, пристрастей і тривог, часто мають розпливчасте, нечітке значення та розуміння. Криза ідентичності, як і багато інших подібних термінів, – молоде поняття. Його запровадив у 1968 році Ерік Еріксон, коли написав книжку «Ідентичність: юність і криза». То був час контркультури, сексуальної революції. Тоді було модно вивчати дитячу та підліткову психологію. Еріксон описав досить банальну річ: підліток стикається з кризою ідентичності, бо в нього все не так, як він собі думає – руки-ноги не такі, десь забагато, десь замало – і від цього проблеми. Та через популярність в ті часи воно пішло в народ як «криза ідентичності». Еріксон ще у 1950-х займався підлітковою психологією, і цей термін означав просто пубертатний період.
Як часто буває з такими термінами, їхнє значення змінюється. До прикладу, колись термін «атеїст» означав перших християн, яких так називали римляни, що вірили в нормальних богів – Юпітера, Зевса. А тут з'явилися якісь люди «безбожники», атеїсти. Я вже не кажу про фінську демократію – специфічне явище, яке нічого спільного з демократією не має. Ідентичність не буває сама по собі, вона завжди існує по відношенню до чогось – це тотожність. Цей термін дуже старий, ще з часів Гумбольдта з XIX сторіччя означав приналежність до чогось. Коли ви питаєте людину: «Ви хто?», вона відповідає: «Я з Миколаївки». Це ідентичність: я з цього села. Локальна ідентичність у побутовій поведінці є домінантнішою за те, про що ми говоримо.
У людини є кілька соціальних ролей, з якими вона себе ототожнює. Якщо вони знаходяться у певній закономірності та послідовності – це нормально. Ми ототожнюємо себе зі своїм віком, статусом, статтю, походженням, національною приналежністю, релігійністю. Це все тотожності та ідентичності. Що таке криза? Посполитим вченим народом вона розглядається як трагедія, драма чи апокаліпсис. Але старогрецькою мовою це означає вирішення проблеми, розв'язання, певний перехід, відповідь на щось. Тобто явище досягає свого апогею і далі починається нова історія. Якщо ми говоримо в сенсі цих термінів, то криза ідентичності означає певний фазовий перехід – стадію зростання або інволюцію, так теж буває.
В масовому сприйнятті люди називають кризою ідентичності різні когнітивні порушення: депресивні стани, розчарування, втрати, переживання горя – тобто все, з чим пов'язана втрата системи координат, за яку людина трималась. Та це не відповідає дійсності, якщо ми хочемо людям зарадити і трошки їм допомогти. Ми вживаємо цей термін, бо він нас звеличує. Не всі люди мають ідентичність, бо не всім хочеться себе з чимось ототожнювати. Людина собі просто живе. Питаєш: «Ти хто?», а вона: «Я тут, на районі» і їй достатньо цієї локальної ідентичності. А хтось ототожнює себе зі свідомим українцем. До слова, це словосполучення якраз про ідентичність, бо до неї треба дорости. У кожному суспільстві ми можемо простежити класичну тріаду: етнос, народ, нація. І в нас серед громадян є їх представники. У народу і нації є ідентичність, етносу вона не дуже й треба.
Про львівську ідентичність та «вуличну соціологію»
Коли готувалась до цього інтерв'ю, мені вигулькнув шматок розмови з Юрком Назаруком, співзасновником !FEST, «Криївки» (де на вході пароль «Слава Україні»), яка твердо асоціюється зі Львовом. Він каже: «У львів'ян криза ідентичності. «Слава Україні», вишиванки, українська мова – це було про нас, а зараз й про Харків, Київ і всіх-всіх». Очевидно, він про свою кризу ідентичності говорив, не про всіх львів'ян. Але як би ви на це зреагували? Кожне місто складається з хвиль різних людей. Подивіться на львівську демографію: значна частина теперішніх містян, їхніх батьків або дідів після війни приїхала до Львова з ближчих сіл або разом із Радянським Союзом. Їхні діти, внуки можуть бути цілком пристойними українцями, галичанами, львів'янами. Та якщо говорити про глибоку закоріненість, то це діло треба трошки лапкувати.
Враховуючи велику життєву самозарадність галичан, усяке бідкання про кризу точно не означає матеріальних збитків. Тобто все насправді непогано, тож можна поговорити про кризу ідентичності. Криза – це перелом. А Львів – вічне місто, як Рим, там нічого переламатися не може. Є втрата монополії на національні клейноди. Звісно, хотілося б вічно нести цей прапор попереду всіх, але він й існував для його збереження і передачі. Понад те, якщо дивитись на вуличну (базарну, маршрутну) соціологію, то люди переймаються зовсім іншими кризами: економічними, пенсійними, аптечними. Вищі ж цінності раніше були в другому десятку, а зараз десь на п'ятому місці, якщо узагальнити соціологічні дані.
Трансформація українців та єдиний вектор
Директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха зазначає: раніше українці були хаотичним народом із невизначеним вектором, як двоголовий дракон, в якого одна голова проросійська, інша проєвропейська. Та за останніх 12 років ми пройшли принципову соціально-політичну трансформацію з дуже чітким вектором. І те, що більшість громадян вважають себе українцями, свідчить, що тепер в дракона одна голова, яка дивиться на Європу. Доповню пана Євгена Гегелем: війна очищує кров нації. За понад 30 років незалежності частина людей, які себе ніяк не визначили, померла через вік або виїхала. А лишилися ті, що значною мірою усвідомлюють себе українцями. Дарвін прийде – порядок наведе, це просто природний відбір. Самоусвідомленість посилює стійкість, резильєнтність. Так нації і формуються.
А ще він говорив, що раніше за шкалою соціальної дистанції українці себе наближували до росіян, а зараз – до поляків та німців. Ми дуже поспішаємо і не помічаємо цих змін, та це суттєва, принципова трансформація для країни. Це шкала Богардуса. Так, пан Євген правий. Людей, які давали попередні показники, фізично немає в Україні. Вони померли або виїхали: кілька мільйонів хотіли бути «русскими», то поїхали в росію, а ті, для яких Батьківщина там, де добре, подалися в еміграцію. До того ж виросла молодь. Тим, кому зараз тридцять, народилися у вільній країні, не знають радянського рабства. Це важливо. Ці люди сучасні, освічені, активні й талановиті. Їхня соціальна динаміка та постава безумовно впливають на тих, які ще не визначились і намагаються наслідувати. Основа формування людської поведінки – копіювання, міметизм. Так заведено у живій природі. Коли люди бачать цікаву молодь, то хочуть бути на неї схожими, бо в цьому є перспектива. Інстинкт нам підказує, що треба слідувати успішним прикладам.
Український атрактор та закон Парето
Тобто важливо, щоб було ядро свідомих українців, на яких можуть якісь інші орбіти рівнятися? Не зовсім ядро. Не тільки в нас є політична мрія, що можна націю довести до унітарного, утопійного стану, при якому всі просякнуться національною ідеєю. Ще Платон намагався реалізувати цю тезу у своєму творі «Держава». І тільки двоє диктаторів на нашій пам'яті – Гітлер і Сталін – намагалися її втілити в життя, щоб усі думали і дихати однаково. У плані впливу на великі групи людей треба згадати емпіричний закон Парето, за яким 20% активних людей можуть змінювати статус-кво або стан справ у 80%. Ми це спостерігаємо в Україні не перший рік і пов'язано воно не тільки з війною. З'явився новий прошарок не просто студентів, які протестують, а дорослих, успішних, ефективних людей, яких, на жаль, сильно проріджує війна.
Ядро – це щось консервативне, довкола нього має бути оболонка. А ми говоримо про атрактор. Це той тип діяльності, який змінює систему не через прилаштування явища до неї, а через створення кризи. Криза – не одномоментна ситуація, це довга історія. Падіння Римської імперії чи криза бронзового віку ХІІ тривали сотні років. Для історії кілька років – пил, навіть не кліпання очима. Тому це українське субстанційне ядро немов комета врізається в інертну масу населення і силою своєї енергетики перетоплює її силою своєї енергетики у нову націю. Це світові процеси, я б не містифікував тут вплив лише наших людей. Ця молода субстанція є частиною світового катаклізму. Старий світ руйнується, але це криза, яка породжує нову реальність.
Кінець епохи Гутенберга та глобальна психічна регресія
Старе українське руйнується, а нове нам не дуже відоме. Завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ Роман Кечур в нашому інтерв’ю казав: «Мрію, щоб ми були не суперунікальними, а середньостатистичною європейською країною з правилами. Де трошки нудно, все зрозуміло і функціонує, де не занедбані права людини, а ти просто ходиш і платиш податки». Він цілком правий, пасіонарність добра в книжках. Колись ми, попередні покоління читали про Троянську війну і захоплювались. Тих людей ніхто фізично не рубав і не різав у житті. Вони захоплювалися обладунками Гектора чи Ахілла і тим, як це все було красиво. Леся Українка писала: «Слово, чому ти не твердая криця?». Та, на щастя, вона не мала можливості відчути, що таке та тверда криця на собі. Дай Боже, щоб цього не було ніколи. Але стається як стається.
Поділяю думку Кечура як фахівець і людина. Але так не буде, бо ми молода нація у світі, де тривають тектонічні процеси, пробуджуються суспільні вулкани. І це не тільки про можливість красиво подивитися на картину, де змальована загибель Помпеї. Бо вулканічна діяльність –це народження нових материків, виверження лави. Міняються мінерали, добрива, екологія, вимирають динозаври. Та от книжки вимирають, закінчуються. За всю історію книгодрукування було надруковано 13 мільйонів книжок, у яких є автори. В доінтернетну епоху 300 мільйонів людей можна було назвати авторами статей, а з появою інтернету авторів стало 6 мільярдів. Кожен тепер письменник. Перший твір у світі, який фіксується як роман, – це «Дон Кіхот» Сервантеса. А вже у XX сторіччі ми вже читали про смерть роману. Галактика Гутенберга закінчилася.
У нас відбуваються кризові процеси, кризи ідентичності. Вони супроводжуються втратою писемності. Люди розучуються писати, переходять зі слів на ієрогліфи (меми, смайлики), вони дивляться, а не читають, бо картинка виразніша. Триває психічна регресія через перевантаження мозку, це теж світове явище. Наш мозок завершив своє формування ще в кам'яному віці, уявлення про суспільство в нас середньовічні, бо ієрархія, структури, інститути – це історія ще з XII сторіччя. Ми так чи інакше пережовуємо середньовічні наративи, а технології в нас XXI сторіччя. Оці розриви і створюють кризу ідентичності. Мозок до цього не пристосований, він не справляється, технології починають домінувати. У нас відбувається внутрішнє розщеплення, конфлікт соціальних ролей, а зовнішня рамка, яка це все утримувала, розпадається.
Мораль і етика виникли ще коли люди мови не мали. Мораль – це коли ти сидиш в одній печері в племені на 10-15 осіб і розумієш, що вони мають ставитися до тебе добре, бо так вигідно. А в сусідній печері інші звички. Так виробляється етика. Це працювало, поки існували контактні соціальні групи, яких більше нема – ми спілкуємося не контактно, через інтернет. Психіка залишається в старих налаштуваннях, а динаміка комунікації і побут трансформуються в щось інше. Тому ростуть розлади аутистичного спектра. Якщо примітивно казати, люди мають настільки яскравий великий внутрішній світ, що змушені його стримувати, затискатися. Там дуже широка палітра різних проявів. Ми міняємось на психологічному і фізіологічному рівні, відбуваються різні мутації. Це і є процес кризи.
Просто коли ці зміни нам подобаються, називаємо це прогресом, а коли ні – кризою. Наш організм однаково реагує на стрес – чи це на секс, чи машина, що несподівано вискакує з-за рогу. Серцебиття підвищується, ми напружуємося, переживаємо – просто оцінюємо це по-різному. Задовго до всіх мудрувань про психологію, в 1851 році американець Генрі Девід Торо сказав: «Важливо те, як ти дивишся, а не те, на що ти дивишся». Зараз ми бачимо, як це трактується і оцінюється вже через наукові окуляри. Наш спосіб сприйняття визначає стан нашої ідентичності, кризовості. Скажіть людині XVI століття, що в неї криза ідентичності – вона взагалі не зрозуміє, про що ви, бо в неї є проблема, де поїсти. Явища когнітивних порушень почали виникати тоді, коли з'явився вільний від пошуків їжі час. Тоді ж почали ставитися вічні питання, на які ми не знаходимо відповіді і це нас травмує, бо ми навчені, що людина має завжди знайти відповідь. А це не обов'язково, часом її нема.
Історія воєн і пошук Божої справедливості
Та війна все ж підштовхнула нас до цієї кризи ідентичності? Бо під час певної перебудови багато людей змінили свої ролі? Історія людства – це історія воєн. Починаючи з античної історії і Гомера ми її вчимо так: що було до, під час і після війни. Геродота назвали батьком історії, хоча він був не в курсі. Але що таке прекрасна антична історія? Сім міст-держав, які між собою воювали: дві Пелопоннеські війни, війни зі Спартою, в результаті яких Греція була окупована. Так, була «золота доба» Перікла, короткий період благоденства і затишку у V столітті до нашої ери. Та все решта – війни.
Війни, на жаль, є інтегральною частиною людської поведінки і стимулюють певні процеси. Не правдою буде казати, що вони регулюють демографію – це людська конструкція. А вони видозмінюють популяції людей, тварин, рослин; знищують і випалюють території. Так відбувається постійно. Але для природи без різниці, як спалене поле – завойовниками чи пожежею. Ми це оцінюємо драматично, бо виховані в уявленнях, що справедливість існує справедливість. А у природи такого нема, є ефективність, певні закономірності.
Тому релігія сказала: «Ви не можете зрозуміти Божу справедливість, це дуже складно». І в лінійному вимірі, коли кажемо: «Боже, за що це нам?», то відповідь така: «Не вашого розуму справа, є вищі сили, їм видніше». І у нас криза. Рамка сприйняття через будь-які релігії сотнями, тисячами років давала людям рамку уявлень про буття. Неважливо і не принципово, міфологічна вона чи ні, правильна чи неправильна – психіка людини потребує структури. Потім світ секуляризувався, ця рамка витіснилася державою, яка сказала: «Тепер ми – ваша соціальна церква, вірте в нас. Раніше ви всі були раби Божі, тепер ви – раби держави (культурно кажучи, громадяни). Моліться тепер на неї і захищайте, й буде вам щастя».
Якщо держава як інституція руйнується, розпадається її форма правління, громадяни переходять в іншу. Геродот писав, що в якомусь місті люди обрали тирана (це була виборна посада), йдуть до нього жити. Він дивувався: «Треба ж, бувають такі люди, які люблять жити в тиранії. Ну, що їм поробиш». І зараз така сама історія. Бо криза ідентичності – це перш за все криза рамок, у які люди повірили як у вічні
Розмовляла Світлана Жаб'юк
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
