Сепарація та «синдром спустошеного гнізда»
Чи справді в підлітка біологія переважає над психологією і що з цим робити? Батьки зараз відкриті до нових знань. Далеко не всі вважають, що кризу треба просто пережити – дехто намагається вибудувати добрі стосунки з підлітком. Чи це взагалі можливо?
Звісно, ми хочемо хороших оцінок, порозуміння. Проте головна задача батьків в підлітковий період їх дітей – зберегти стосунки з дитиною під час її дорослішання і перейти в доросле життя у хороших взаєминах. Натомість задача підлітка протилежна: сепаруватися та вийти зі стосунків співзалежності. Я завжди наголошую: сепарація найболючіша саме для батьків. Це наче мандрівка, де підліток вирушає за новими враженнями та вайбом, а батьки залишаються і це трішки сумно.
Дітям цей процес дається легше. Хоча згодом їх може накрити думкою, що з батьками було простіше, перші відчуття від відокремлення у них значно приємніші. Недарма існує «синдром спустошеного гнізда»: якщо окрім дітей у вас немає інших інтересів, справ, то пережити цей період буде важко. Саме тому я спонукаю батьків шукати себе у цей час. Підліток уже не потребує так багато нашої залученості, тож час перемкнутися на власні справи. Повністю замінити ними спілкування з дитиною неможливо. Але це допоможе заповнити порожнечу, яка неминуче з'явиться, коли дитина піде.
Мама знаходить нові заняття й веде активне життя, підліток тим часом сепарується. І виходить так, ніби кожен іде своїм шляхом, а їх зв'язок втрачається. Як тоді проводити спільний час якісно і підтримувати якісні стосунки?
Якщо зв'язок був, він не втрачається, лише стає менш очевидним на тілесному рівні, до прикладу, меншає обіймів. Зв'язок – це не просто фізична присутність. Це коли мамині слова й важливі настанови лунають у наших головах навіть у дорослому віці. Мовиться не про забобони на кшталт «не кажи, бо зурочать», а про життєві принципи та цінності, що проростають у реальних речах. Спочатку підліток сприймає їх як непотрібні нотації, що заважають жити своїм життям. Але з віком усвідомлює, що мама таки була права і це проростає власними наративами.
Звісно, мама не завжди права. Проте її перестороги – як-от не бути надто довірливим, мати більше друзів, розуміти власні цінності й не боятися проявлятися – це зв'язок, який залишається навіть після втрати батьків. Моя мама померла торік в дуже похилому віці, але я весь час згадую, що вона казала, цитую її слова дітям: «А пам’ятаєте, бабуся так говорила?». Певні речі ми відторгнемо, житимемо своїм життям, але якісь наративи назавжди забираємо із собою у власну життєву валізу.
Чому батьки не можуть бути «найкращими друзями»
Чи можемо ми сказати, що у батьків є дві моделі поведінки? Одна – це коли їм важко відпустити дитину, бо вони не мають роботи чи хобі, якими можна заповнити порожнечу. А друга – це коли батьки починають казати: «Мої діти – мої найкращі друзі». Але ж так не може бути?
Усім дуже хочеться бути друзями своїм дітям, але це пастка. Я завжди запитую: якщо ви будете дитині другом, то хто їй буде мамою чи татом? Ці ролі відрізняються. Не все, що ми обговорюємо з друзями, варто проговорювати з батькам. Певні важливі речі можуть їх злякати.
Уявіть ситуацію: якщо дівчині в розмові з мамою не подобаються її слова, вона може кинути якусь недоречну, образливу фразу чи посваритися, але мама не перестане її любити й не кине. Натомість якщо зробити те саме з подругою – ця дружба може завершитися. Це важливий стоп-сигнал, який вчить розуміти, де можна кидати в повітря слова, а де має стриматися.
Саме завдяки такому стримуванню ми набуваємо необхідних софт-скілів не лише з батьками, а й з друзями. Якщо нас не слухають або перебивають, що робимо з цим? Мамі можемо швидко пред'явити це як образу, а от із друзями так говорити вже не будемо. У цьому суттєва відмінність реальної дружби з однолітками, однокласниками, майбутніми колегами, які можуть бути відвертішими, більш токсичними, і з мамою, яка любить безумовно і все стерпить. Це своєрідний тренінг, який вчить усвідомлювати, в якому середовищі я можу щось говорити, а в якому – ні. З мамою ж ми можемо сказати майже все, навіть «я тебе ненавиджу».
Або: «Ти ніхто, ти не реалізована, нічого не досягла, не стільки заробляєш?»
Ми маємо вміти контейнувати емоції дитини, це одна з функцій материнства. Кожен з нас має внутрішній «контейнер», щоб переживати емоції наших дітей, перетравлювати їх, екологічно каналізувати й виводити, а не видавати їм назад те саме. Інші люди можуть виставити власні потужні кордони, тому від однолітків це сприймається інакше. Важливо розрізняти ці речі.
Понад те, багато інтимних тем підлітки обговорюють у власному середовищі, бо їм соромно і незручно ставити певні запитання батькам. Вони не можуть визнати проблему, бо бояться, що батьки цього не знають і не зрозуміють. Такі обговорення між підлітками дають їм зрозуміти, що в інших теж є подібні труднощі, і це цілком нормально. Натомість батьки часто лякаються «Боже, що сталось?».
Заборонені теми: алкоголь, цигарки та сумнівні компанії
Товаришка, син якої в дев'ятому класі, розповідала випадок. Діти їдуть у шкільну мандрівку, і батьки на зборах вирішують: діти все одно там питимуть алкоголь, то давайте купимо їм хороше віскі. Вона чи не єдина в класі сказала, що це ненормальні установки. Але вчителька аргументувала, що в іншому випадку діти таємно куплять щось неякісне і їм буде погано.
Що важливо у підлітковому віці? Підліток іноді має зробити щось заборонене. Якщо буде таємно палити, ми маємо це забороняти і проговорювати, що це погано. Якщо ж ми сідаємо поряд і палимо, то верифікуємо це як норму. Тоді дитина усвідомлює: «Ага, це можна», але ж їй потрібен протест, тому вона вирішує зробити щось іще небезпечніше. Цей градус постійно підвищується: «Можна курити? Тоді я нап’юсь! Можна пити? Тоді спробую наркотики!». І ситуація весь час погіршується.
Ми маємо висловлювати власну думку. Навіть якщо самі робимо щось подібне, то з урахуванням того, що ми – дорослі і знаємо наслідки своїх дій. У нас є прогностична функція, добре працює префронтальна кора мозку, і ми відстежуємо наслідки цих дій. Оскільки в дитини ця префронтальна кора ще не до кінця сформована, саме ми, батьки, виконуємо її роль: ми забороняємо, попереджаємо, говоримо про наслідки і вибудовуємо логіку.
Якщо ж ми це верифікуємо, то навпаки не даємо дитині зробити це таємно. А це «таємно» важливо відслідковувати, бо це зона нашого контролю, яка в певному віці ще має залишатися. Коли ж стається випадок (до прикладу, дитина напилася і їй стало зле), ми можемо обговорити наслідки і пояснити, що цього не мало бути. Або пояснити: «Ти робив це не з тими людьми». Найбільший ризик таких подій: коли починається блювота, треба знати, як діяти (наприклад, перевернути людину на бік, бо це дуже небезпечно). Якщо ти п'єш із ненадійними людьми, які не знають, як допомогти, ти опиняєшся в небезпеці.
Тому ми маємо усвідомлювати: набагато важливіше розуміти, кого наша дитина обирає за друзів і з ким спілкується. Я підтримую батьків у тому, що важливо знайомитися з друзями дитини, знати компанію, в якій вона може бути. Не забороняти, а саме знати. Бо коли ми щось забороняємо, цей потяг стає ще сильнішим.
А якщо хтось із друзів дитини не подобається батькам, як про це говорити?
Ми можемо сказати: «Мені не подобається ця людина з таких-от причин». Маємо право про це не мовчати. Але забороняти спілкуватися з кимось, бо він вам не подобається – погана історія. Це закінчиться тим, що дитина робитиме це таємно, і ми просто втратимо з нею зв'язок. Краще сказати: «Спілкуйся, давай подивимося».
У мене була цікава історія. Одна жінка розповіла : «У доньки з'явився хлопець, який мені не подобається, і я їй вже сказала, який він поганий, такий-сякий». Я дала їй дивну пораду: запросити його на сімейний обід. Вона дуже здивувалася, але я наполягла: нехай прийде, поводиться як йому зручно, а ви просто спостерігайте і нічого не забороняйте. Вони так і зробили, запросивши ще кількох друзів. Хлопець поводився настільки ганебно, що після того обіду дівчина сама від нього відмовилася. Сказала, що їй було за нього крінжово, і на цьому історія завершилася.
Іноді нам треба бути дорослими і дати чомусь проявитися самостійно. Щоб дитина не виправдовувала когось у наших очах, а сама побачила, як ця людина поводиться. І це спрацювало: дівчина врешті помітила ті речі, які мама одразу побачила завдяки своєму життєвому досвіду.
Знецінення батьків та виклики війни
Коли підліток сепарується, то найбільше «стріл» пускає саме в того дорослого, до кого був найбільше прив'язаний. Як це усвідомити і пережити?
Це і є процес сепарації. Якщо батьки були для дитини занадто цінними, їй необхідно це знецінити, щоб зуміти сепаруватись. Якби цей зв'язок залишався настільки ж міцним, дитина не змогла б сепаруватися – постійно б сумувала і хотіла залишитися поруч. А сепарація – це усвідомлене рішення піти. Тому таке знецінення у цій ситуації– це захисний психологічний механізм. Це віддалення тимчасове. Згодом дитина повертається, набувши досвіду взаємодії з іншими людьми. До прикладу, із подругою, яка її десь захейтила, тому з нею доводиться постійно напружуватися, аби підтримувати стосунки. А з мамою можна казати що завгодно, і це добре. У цьому й полягає материнська роль – витримувати неприємні слова, розуміти процеси дорослішання і не зневірюватися у власній дитині.
Зараз чимало книжок про те, як вибудувати стосунок з підлітком, але не завжди все вдається втілити практично.
Психологічних книжок зараз справді багато, але далеко не всі вони адаптовані до нашої ментальності. Ми інші, це може зчитуватись нами зовсім інакше, як непрацюючі механізми. Саме тому я зараз пишу книжку для батьків підлітків, яка базується на наших реальних історіях сьогодення. З урахуванням війни, ситуацій, коли батьки з безпекових міркувань вивозять дітей за кордон силою, а діти, щойно досягнувши повноліття, повертаються, кажучи: «Ти мені не указ, я сам вирішуватиму, де мені жити». Таких історій у закордонній літературі не знайдеш, а в нас вони існують. Тому важливо, щоб наші автори ділилися власним практичним досвідом, якого в мене, як у психолога, накопичилося за 25 років роботи.
Коли їхала до вас на розмову, розговорилася з таксистом про дітей. Він відверто зізнався: «Підлітки – це найстрашніше, ми таку кризу проходили». Коли почалось вторгнення, то пішов воювати, а дружина поїхала з двома дітьми закордон. Було складно, у старшої підлітки доходило до самоушкоджень. Але заспокоїв мене: «Все минає. Зараз їй 18, і це вже зовсім інша людина». Ми зараз проживаємо абсолютно інший досвід. Чимало підлітків, які виїхали за кордон, дуже хотіли повернутися і сильно тиснули на матерів. Це непроста ситуація для жінок, у якиих чоловік на війні, вони самі з дітьми, ще й підліткова криза.
Я скажу навіть більше: дослідження, проведені під час війни, показують, що жінки з дітьми за кордоном страждають від депресії більше, ніж ті, хто залишився в Україні. Це пов'язано з великою кількістю неочікуваних змін, вимушеним дауншифтингом у роботі, зміною стилю життя, втратою можливостей. Якщо цей період ще й збігається з підлітковим віком дітей, викликів стає неймовірно багато. Я працюю з підлітками і їх родинами за кордоном, чую багато історій, коли на фоні сепарації та побутових труднощів конфлікти сильно загострюються і проходять складніше, ніж у родин, які залишилися в Україні.
Це тому, що підліток втрачає друзів?
Не тільки друзів, а й мовний контекст. Навіть якщо ти вивчиш мову, можеш нею спілкуватися, не завжди розумієш тонкого гумору, сарказму. Є універсальні меми, та у кожній країні є свої особливості, які дуже різняться. Коли над тобою сміються, а ти навіть не розумієш контексту, то втрачаєш зв'язок із собою: починаєш думати, що ти ненормальний і з тобою щось не так. Це має величезне значення.
І дитина дійсно втрачає реальних друзів. В підлітковому віці треба з кимось поштовхатись, іноді побитися чи пообійматися. Але вже не з мамою. Втрата цього викликає «тактильний голод». Часто підлітки настільки його переживають, що навіть просяться спати з батьками заради тілесного контакту, хоча це не є хорошим досвідом. Через це вони регресують, це захисний механізм психіки. Підлітки можуть вдаватись до нього, коли хочуть, щоб до них ставились, як до маленьких – транслюють стан «я маленький, хочу на ручки». Взагалі може вмикатися багато захисних механізмів, серед яких знецінення або рентна поведінка – коли підліток вважає, що всі йому винні і мають його жаліти.
А ревнощі до молодшої дитини?
Ревнощі можуть виходити в регресію. Підліток бачить поблажливіше ставлення до молодших і вирішує вдавати меншого, щоб отримати таке ж ставлення. Ревнощі проявляються як у регресивній, так і в рентній поведінці, коли ми отримуємо вигоду (якусь додаткову умовну цукерку) зі свого несприятливого становища.
А ще водій зауважив, що коли щось казав пізніше доньці, вона відповідала: «Тебе ж не було». У нас зараз виховання покладене здебільшого на матерів. Підлітковий період – це чергова криза для всієї родини. Можуть виникати звинувачення: «Це ти виховала таку дитину, бо я більше працював чи воював». Або: «Ти не можеш нічого казати, бо тебе не було, коли ти був потрібен».
Жінки зараз мають величезне когнітивне навантаження. Чоловік може мати складну задачу, але одну, а в жінки їх дуже багато, цей мозок не відключається ніколи. Особливо, якщо у вас троє дітей, ви постійно думаєте: де одна, куди пішла інша, що робить третя. А ще треба враховувати різні смакові звички, які треба задовільнити.
Хтось не п'є молоко, комусь треба нарізати картоплю шматочками, а комусь зробити пюре.
Те саме й з одягом. Іноді просиш: «Старша виросла з цього, одягни», а у відповідь: «Я взагалі таке не носитиму!». Ми постійно чатуємо: як кого нагодувати, хто як вчиться. У чоловіка є конкретна задача: він її виконав, відключився і перемкнувся на іншу. Це теж може бути важко, але не настільки, як мати десять задач одночасно.
І як бути, коли дитина каже: «Тебе ж не було»? Сідати говорити, пояснювати: «Але я думав про тебе», або намагатися підтримувати цей контакт щодня?
Бажано підтримувати цей контакт, але не у всіх є такі можливості. Треба казати: «Дитино, так сталося, що у мене не було можливості тебе виховувати. Це моя біда, а не моя провина. Я цілком усвідомлюю, що мене не було поруч певний час». Проте це не означає, що зв'язок неможливо відновити. У суспільстві існує міф, ніби в дитини існують лише певні періоди, коли можна набути якихось звичок. За бажання людина здатна формувати нові звички в будь-якому, навіть дорослому віці – просто для цього треба докласти зусиль.
Звісно, у дитинстві є «вікно можливостей», коли мозок пластичніший. Але я дуже раджу дорослим зберігати цю пластичність через зміну діяльності. Я, до прикладу, нещодавно почала грати на барабанах. Мені це цікаво, бо це зовсім інший спосіб рухатися. Я 32 роки за кермом, їздила на будь-яких авто – це вже йде як по маслу, а хочеться чогось нового. Наш мозок працює інакше, коли ми опановуємо незвичні навички. На барабанах одночасно працюють обидві ноги й обидві руки в різних напрямках, і це дуже цікаво. Тому я спонукаю дорослих не зупинятися у розвитку. Маю багато знайомих, які в дорослому віці пішли на танці – не змушували танцювати дітей через власні нереалізовані мрії, а самі почали робити те, чого ніколи не робили. Це чудово розвиває мозок. Тож, повертаючись до підлітків, – нічого не втрачено.
Добрі стосунки можна вибудувати з часом?
Так. Можна запропонувати: «Давай надолужимо втрачений час більшим спілкуванням, я розповім більше про своє дитинство». Діти дуже люблять слухати про дитинство своїх батьків, просять повторювати історії по кілька разів. Завжди уважно слухають, навіть коли дорослі за столом діляться історіями з життя про те, якими були діти і вони самі у дитинстві чи підлітковому віці. Що вони робили не так, про що шкодують, які переваги мали. Це дає дитині важливе усвідомлення: батьки – не якісь боги, а живі люди. Вони теж мали свої особливості розвитку, десь помилялися, чимось пишаються.
Чи бувають підлітки без криз
Здебільшого підлітки бунтують і погано поводяться. Чи є такі, які не мають підліткових криз? І чим це може обернутися в дорослому житті?
Підліткова криза є у всіх. Відбувається гормональний сплеск і біологія перемагає психологію. Поки гормони не врегулюють свою роботу, цей період проходить доволі важко. Але кризи менш помітні в родинах, де є зв'язок, про який ми казали. І ще важливе батьківське терпіння, щоб не кидати дитині навздогін образливу фразу, а вміти вчасно вибачитися і визнати: «Я усвідомлюю, що вчинив чи вчинила не так». Підлітки ставляться до цього з повагою. Тоді конфлікти не такі болючі для обох сторін, і криза може минути непомітно.
Проте якщо ми взагалі не бачимо кризи – це погано, бо вона може проявитися пізніше. Мала історію, де в татуся підліткова криза сталася майже в 30 років. До мене звернулася його дружина й переказала слова свекрухи: в юності він був ідеальним, надзвичайно слухняним підлітком. Криза пройшла непомітно, а згодом він почав проявляти її вже у власній сім'ї. Почав ставитися до дружини як до мами, конфліктував з нею, як з дорослою фігурою, поводячись як підліток.
Тобто він її не слухав, знецінював?
Усе це було, але вже щодо дружини: не слухав, знецінював, робив що хотів – напивався, купив собі мотоцикл.
І чим завершилася ця історія? Часто жартують, що в чоловіків підліткова криза затягується або проявляється в середньому віці.
Криза середнього віку може бути схожою за деякими ознаками, але інша. А от підліткова проявляється саме у ставленні до партнера як до батька чи матері. Ті ж самі прояви, знецінення порад. На жаль, та історія завершилася розлученням, бо дружина сказала: «Я не хочу бути йому мамою, яку знецінюють».
У другій частині розмови з Катериною Гольберг – про стилі виховання, коли варто втручатися у конфлікти в школі, чому спільне виконання домашнього завдання шкодить стосункам і як навчити покоління Z заробляти гроші.
Розмовляла Світлана Жаб'юк
