Дзеркало ідентичності чи правила ринку: де сьогодні українська пісня

Оксано, ви ніколи не зраджувала своїй ідентичності і творчості. Вже як відома виконавиця, ви пішли на всеукраїнське шоу, щоб популяризувати творчість Квітки Цісик. Ви весь час популяризуєте українську пісню і українські забуті імена. Якою бачите нашу сучасну пісню? Вона про ідентичність чи швидше про реалії? 

Сучасна українська пісня про силу і народження свідомості. Якщо раніше ще було питання, що можна так, сяк і по-різному, то сьогодні вже зрозуміли, що таке українська пісня. Зрозуміли, що це наші обличчя, історія, культура, серце, розради, радощі, надії – це все в пісні. Не знаючи мови, нас у світі відчувають через нашу пісню. Тепер вже і питання мови, яка раніше не мала значення, стоїть гостро. Виконавці стараються створювати український контент, люди тягнуться до українського. Я неймовірно рада, що наша молодь зараз дуже активна, що вона цікавиться українськими поетами, що створюються нові гурти.

Чи спостерігаєте за тими виконавцями, які раніше співали російською, а зараз перейшли на українську? Як ви реагуєте на це? 

Тут дві сторони медалі. Сподіваюся, що при наступній зміні, не дай Господи, вони триматимуться обраної тепер позиції.

Це ринок диктує, що зараз краще співати українською, щоб виступати, заробляти, збирати зали? Чи все ж таки це відчуття?

Я думаю, що працює і те, і інше. Людям потрібно заробляти. Але я щиро вірю, що більшість все-таки відчули сердечну потребу в тому, бо їх болить. Тому вони самі перекладають свої пісні, тепер намагаються створювати тільки україномовні, підтримувати державу, бути в тилу, в культурі, в правильному руслі, що формує суспільство. Я рада, що так стається, це приємно спостерігати.

Відповідальність артиста та право на помилку

Росія довго промивала мізки через пропаганду і творчість. І, щоб заробляти, люди також на цьому акцентували. У нещодавньому інтерв'ю чоловік Олі Полякової розповів, що вона здобула популярність завдяки пісні «Шльопки». Я подивилась цей кліп: пісня російською, на голові в Полякової російський кокошник. Зараз вона переклала «Шльопки» на українську і співає її в віночку. Цікаво, як люди зчитували це раніше і як сприймають зараз. Як ви це бачите? Чи ми позбудемось цього? І чи немає загрози, що з часом люди знову повдягають «інші віночки»? 

Я поняття не маю, що нас чекає в майбутньому. Можу відповідати тільки за себе, слідкувати, як я змінююся і що можу дати. Цю ситуацію я не можу коментувати. Людина зробила крок. Я впевнена, що він багато для кого теж змінив щось. І якщо Оля Полякова є авторитетом для якоїсь частини населення (думаю великої), то це був гарний приклад. Нехай це працює. Не хочу висловлюватися погано ні про кого, бо це неправильно. 

Ми – все суспільство – дуже складно виховані. Нам складно збудувати державу. Бо людей, які її будують і дають щось – меншість. А більшість вимагає і потім буде споживати. Тому всім людям, яких видно, важко. З них великий запит. Кожен твій крок обговорюють, оцінюють, тебе критикують, тобою захоплюються. Ми ділимо людей – вони або добрі, або погані. Але ми не є в житті тої людини, не знаємо, як їй жилось, яке в неї було виховання, чому вона так обрала і в неї так склалося в житті. 

Звичайно, хотілося б, щоб в нас були свідомі люди, які знали б, заради чого народжені, що вони можуть принести в цей світ. Хочеться, щоб це були любов, світлі речі. Тоді жити було б простіше, просто по Божих законах. Але так не буває. Завжди буде боротьба, людська натура проявлятиметься в жорстокості, заздрощах, осудженні і в підтримці, любові. Тому я би не хотіла однобоко про це говорити.

В контексті скандалу з концертом Віктора Павліка в мережі з’явилось відео. У ньому керівник палацу «Україна» російською говорить, що якби отримав повістку – порвав би її, бо вважає, що ця війна «якась непевна». Чи може людина з такими цінностями очолювати найбільшу концертну залу країни? 

Я не в курсі цієї ситуації. Палац – це така дрібничка. Хто очолює нашу державу? Хто є в тому залі, хто створює закони і керує нами? Оце біда.

Але як суспільство має реагувати? Чи мають бути певні умови, за яких ти можеш очолювати або йти до керування державою? 

Я не знаю цього чоловіка, не бачила того відео. Якщо це були неправильні кроки, то, мабуть, суспільство має реагувати. Але не можу це коментувати, бо не включилась у цю ситуацію. Є поняття хайпу. Треба дати час, щоб розібратися в тому всьому, та воно мені не цікаво. Мені цікаво чути гарні пісні. Для мене важливо, що люди захоплюються Віктором Павліком, його класними піснями, що він дав чудовий концерт. Оце мені приємно.

Хоча ми часто чуємо: «мистецтво поза політикою», але насправді так не буває. Артисти доволі часто втягуються в політику. Віктору Павліку закидають, що він виступав за Януковича і потім просив пробачення. Андрія Скрябіна Львів засуджував, але коли він загинув, стільки людей прийшло з ним прощатись... 

Ви щойно самі дали відповідь на питання. В нас люди мусять бичувати, «дати перцю». Так має бути, напевно, бо вони вимагають. Якщо ти на виду, то змушений мати позицію. Ти мусиш розуміти, що твої дії, кожен твій крок формують суспільство. Це велика відповідальність. Не завжди все вдається, ми не можемо народитись такими мудрими, вчимося протягом усього свого життя. Не можемо відразу стати відомими, бути такими всіма правильними. Ти можеш помилитися. Питання в тому, наскільки помилка є системною, чи ти після того зробив висновки і рухаєшся далі вже в кращому руслі. Якщо людина зрозуміла, попросила пробачення, намагається бути кращою – тоді йдемо назустріч, підтримаємо, подаємо руку. Ми все одно одне ціле, одна країна, то давайте купки триматись. Так само зі Скрябіним. Співав за Януковича, роздули з того таку кулю. А наскільки в нього красиві пісні! Хто тоді не співав?

Ви ж не співали.

Так у мене склалось, що ні. А могла б скластись інакше ситуація, я ж не знаю. Життя дуже складне. Наталя Могилевська також співала, але ж зараз ніхто її за це не бичує. Не все так однозначно в тому житті. Ми не знаємо, які були причини. Так, це було погано, але чи треба людину за це закопати?

Чи має артист мати свою позицію? Адже у них тисячні і мільйонні аудиторії. 

Обов'язково. Людина, яка виходить на сцену, має розуміти, що вона своєю творчістю виховує людей, для когось є прикладом. Це не самозакоханість, самовпевненість – це правда. Якщо той, хто на виду, скаже щось добре чи погане – воно піде в люди. Іноді ти можеш помилитися, але потім виправити ситуацію і рухатися далі. Ще раз: ми всі ціле життя вчимося. Дуже залежить, яка була сім'я, які цінності закладені в родині. Чи це була україномовна сім'я, чи у ній були різні полюси і як вони давали раду між собою. Яка дитина і як вона сприймає світ. Це все потребує поступових змін крок за кроком. Ми не можемо просто рубанути, це має потрошку сформуватись. 

Але виконавець безумовно має мати позицію. Ти виходиш до людей і маєш думати: що ти робиш, що співаєш і для чого. Зрештою, є творчі люди, які формують, і ті, які заробляють, що теж нормально. Не можуть всі люди любити тільки Оксану Муху чи якогось одного виконавця. Так не буває! Є різні смаки, стилі.

«Львів виборов цю українськість»

Як формувалась ваша ідентичність? Ви кажете, що вам пощастило вирости в україномовній сім'ї. Але в тому ж підлітковому віці якийсь вибір у вас був. Адже тоді навколо звучали російськи пісні, касети продавали, ті «Ласковый май» і «Огоньки» були всюди. 

Воно сприймалося як те, що просто є навколо і ти маєш це «з’їсти». Але в тебе вдома є своє і воно тільки твоє. Вдома була любов, повага. Ми жили з бабцею і дідом. Це були дуже гідні, глибокі люди. Ми виховувалися в повазі, до дідуся говорили на «ви». В нас була пісня. Коли сходилася родина, ми розповідали вірші.

А яка пісня? Народна? 

Так, в основному, і авторська також. Ті ж «Два кольори», «Черемшина». Воно було так природньо, що в мене не було браку, де черпати музику для душі. Звичайно, була російська пісня з радіо, телебачення і де б ти не виходив в світ. Але в 1991-му відновився «Пласт», ми пішли пластувати, знайшли гарних друзів, почали ходити в гори, співати все більше пісень. Це були романтичні часи мрій і їх втілень. В тебе були друзі, з якими можна було щось придумати і почати робити.

Це було гарне середовище. Це, напевно, найважливіше, щоб себе сформувати: обрати правильне середовище, очиститися від того, що тобі заважає (поганих звичок і людей, які погано поводяться), старатися бути з тими, хто є для тебе взірцем, тягнутися до кращого. Нам пощастило, що ми народжені у Львові. Але Львів виборов цю українськість, вона не впала нам як манна небесна. За неї боролися.

Чи ви не спостерігаєте, наприклад, у Києві певного відкату? Що є частина українців, які повернулись до російської мови? Що, можливо, з часом і російська музика знову почне ставати популярною?

Поживемо – побачимо.

Що ми можемо зробити, щоб цього не було? 

Підтримувати військо. Коли людина розуміє складність боротьби, починає волонтерити, віддавати кошти, час, то зрозуміє: найменше, що вона може зробити, це почати спілкуватися державною мовою і боронити українські кордони у спосіб чистоти. Це найлегше, це вимагає в тебе коштів і часу. 

Я би не хотіла бути на місці тих людей, які ціле життя спілкувалися однією рідною для них мовою, а тепер змушені переламати себе, перейти. Це непросто, але можливо. І для людей, які пройшли найбільші біди, це тригер. Вони вже не спілкуються російською, бо їм болить. Ті, кого не дуже зачепило і хто не розуміє, що відбувається, не зміняться. І все це люди. Завжди буде чорне і біле. Зробити ідеальний світ неможливо. 

За Союзу ми тотально жили в тих фільмах, музиці, книжках. Зараз окупанти, які приходять у наші міста, першочергово вмикають свої телеканали і спалюють наші книжки. Водночас в Україні культура завжди недофінансовувалась. Багато в чому вона трималася на таких, як ви, які своїми силами роблять, що можуть, і популяризують те, що вважають потрібним. Як би мала виглядати добра ситуація з підтримкою та розвитком культури? 

Нам спершу треба перемогти. Коли перестануть гинути люди, коли діти, які ще не пішли на війну, дадуть продовження своєму роду, то може за століття буде інакша ситуація. Три покоління попереду, воно вже якось сформується. Потрібно, щоб людина, яка формує культуру, в душі була українцем. Яку, як мені пощастило, будуть виховувати. Для якої це є природньо, зрозуміло, чесно, не з-під палки, а тому, що серце просить. Якщо ж серце просить іншого, ти не зміниш це так легко.

Завжди будуть ті, які точково помаленьку лупатимуть цю скалу, створюватимуть гідну творчість, на якій виховуватиметься майбутнє покоління. Встигнути створити зонайбільше кращого українського, щоб на ньому виховувалася наша молодь – оце наш шанс. Тоді все стане на свої місця.

«Щастя любить тишу»: про цінності, виїзд за кордон та дім

Якою зараз є ваша аудиторія? Чи вона змінилась? 

В мене від малого до старого. З'явилося багато молоді і я дуже рада. І пишуть, і на концертах. Все більше гарних молодих людей, які намагаються допомагати.

Це діти старшого покоління, яке вас слухало, чи нові слухачі?

Це абсолютно нові люди. На одному з концертів до мене підійшла зріла, красива жінка мого віку. Вона говорила російською мовою. Сказала: «Я ніколи не чула нічого прекраснішого. Буду слухати ваші пісні і вчити їх». І я була дуже щаслива в цей момент, бо зрозуміла, що в неї зміниться життя, щось всередині. І ті, які будуть поруч, теж мінятимуться. Ось що робить пісня. Тому це нас може врятувати.

Дякую вам, бо я почала розмову зі скандалів, журналістських акцентів. Через це часом може здаватись, що ми як країна зовсім не змінюємося. Та коли ви йшли на «Голос країни», до вас повернувся Потап. І де зараз він, а де Україна та українці, які зовсім інакше мислять, захищають себе? Іноді нам важко просто зупинитися й озирнутися на те, наскільки ми змінились. Ми не встигаємо, бо події змінюються дуже швидко, щоразу треба бігти і щось нове робити.

Така наша людська доля – постійно бігти кудись, бути в колесі, як білка. Рідко хто відчуває, що щастя любить тишу. Щаслива та людина, яка має краплину часу для себе, щоб просто побути, а не бігти. Всіх грошей не заробиш. Людині ніколи не буде достатньо! Їй завжди потрібно буде більше грошей, речей, пісень, більші сцени. Я пережила це, розумію, про що говорю. Коли в тебе є мінімум, буквально дві речі з одягу, але поруч людина, яка тебе підтримує, і ти розумієш, що треба просто жити, вижити – ти щаслива в цей момент. Бо ти ще живеш сьогодні, маєш шанс завтра прожити. І тобі не треба вже нічого більше.

Це є важливий момент виховання дітей – цінності, що в нашому житті важливе. Ніхто з нас не житиме вічно, не буде вічно молодим і красивим, як би не старались пластичні хірурги. Як би не натягнули личко, очка вже горять не так, енергетика людини стухає, нема вже тої сили і потуги, бо на все свій вік, свій час. «І жити спішити треба, кохати спішити треба – гляди ж не проспи!». Не треба заробити всі гроші світу. Треба мати одну людину поруч, дитину, улюблену справу.

Один мій друг каже: «Я би так хотів жити десь подалі, мати своє маленьке обійстя, трошки городу і нести за це відповідальність. Не вникати у все, що відбувається довкола». Було б круто, якби люди жили своїм життям, а не чужим. Тоді ти щасливий. Інакше ми постійно чогось хочемо, когось критикуємо, прагнемо бути кращими, ніж є, і не знаємо, нам це потрібно чи комусь іншому. Якщо нам – то ми працюємо над собою і подобаємось собі такими. Якщо ж ні, то з самого ранку ми починаємо догоджати світові. А така жити дуже важко і ці люди не щасливі.

Багато людей могли думати, що поза Україною краще. Але в часі війни розуміємо, наскільки рідна земля, Батьківщина важливі.

Кожна людина має своє коріння. Є ті, яким неважливо, в якій вони країні, їм головне збудувати своє і бути щасливими. Вони мають на це право в будь-якій країні, яку оберуть чи в яку потраплять. Але є ті, які не можуть без рідного дому, тільки коли приїжджають додому починають дихати вільно. Це моя історія. Дякувати Богу, я побачила багато світу. Всюди гарно, але лиш в перший тиждень, а потім хочеш додому, до тієї емоції та енергії, які є тільки тут. До цих вуличок.

Вдома завжди найкраще. Гарно побавитися на забаві, але потім хочеться прийти, лягти у своє ліжко і заснути на своїй подушці. Те ж стосується повернення в рідну хату. Там, де ти народився, твоя сила, твоє місце. Для мене надзвичайно важливо бути вдома. Зараз, у силу обставин, складно залишатися тут постійно, але я тішуся і ціную кожен день, коли приїжджаю додому.

Тобто ви живете на дві країни? 

Так місяць там, місяць тут. Іноді там два тижні, то тут вдається довше побути. Залежно, як все складається. В мене все добре. Дякувати Богу, я пройшла онкологію, вижила. Розумію, як це все складно, непросто. Треба бути так, як зараз є. На тому етапі мого життя робити, що я можу. Стараюся, наскільки це можливо, встигати ще щось створювати, продовжувати, тримати на контролі все і навіть бути щасливою.

Генетичний код виживання та вкрадена самооцінка нації

Ви великий приклад. Надихаєте багатьох жінок подбати про себе, своє здоров'я, займатись своєю справою. Дуже важливо, що ви про це говорите. 

Може збоку виглядає, що це так багато. Але коли людина заходить в ситуацію, вона завжди в ній рухається і змушена в ній якось жити. Це під силу кожному. Насправді всі люди дуже сильні, особливо в Україні. Для українців немає неможливих речей. Якщо з цього боку не можна зайти, я спробую з іншого. Це гентично закладалось століттями – вижити в будь-якій ситуації. Не той козак, що в бою помер, а той, що викрутився. Оце наше життя – викручуватися з ситуації, завжди знайти вихід, не опустити руки, не сказати: «Все, нічого з цього не вийде».

Тобто українці – це ті, які борються до кінця. 

Ми це бачимо зараз. Скільки вже тривають бойові дії. Як усе починалося, як люди ставали на захист під час повномасштабного вторгнення. А як було колись? Криївки, де люди роками сиділи під землею, щоб зберегти Україну. 

Не маючи власної держави, Шухевич розбудував цілу армію, збирав на це кошти. Вони проходили навчання, мали свої видання, пісні, муштру – все своє. 

Але була ідея. Ось, оце українці. Зараз в світі, якщо українець приїжджає в нову країну, він завжди знайде роботу ще й підробіток. Він і там дасть собі раду, і тут буде підтримувати. І створиться спільнота, яка допомагатиме. Принаймні ті, з ким я спілкуюся по всьому світу – це люди, які вже сформували себе там, і допомагають розбудовувати Україну. Вони теж живуть на дві країни. Фізично їхнє життя проходить там, але частина їхньої душі завжди вдома, вони постійно включені в підтримку. Це дуже круті люди, я ними захоплююсь.

Нещодавно я спілкувалась з соціальним психологом Олегом Покальчуком, який сказав, що в українців низька самооцінка. Один з коментаторів під розмовою зауважив, що нам її понижувала радянська влада. Коли українці їдуть в інші країни, де чіткі правила, і ставлять собі за ціль досягти успіху, їм часто це вдається і там їхня самооцінка зростає. Як ви це бачите? 

Це класична ситуація. Нам знищували все, з чого ми могли черпати, зокрема композиторів. Вже за мого життя. Вбили Володимира Івасюка, Ігоря Білозора. До того знищили масу творів. Чому Бонді – Весоловський – покинув Україну? Бо його би вбили. Але він там створив колосальну спадщину пісень, з якої ми тепер можемо черпати. Та в нас була діра, не було звідки брати.

І нам насаджували примітивні речі, зокрема жахливі, дикі, неблагородні кольори наших шароварів. Українці завжди брали кольори природи, у них все було дуже делікатне, глибоке, дороге. Нам нав'язували все гірше, щоб ми себе так почували. І добитися тієї гідності дуже складно – навіть перед самим собою. Нема гідної самооцінки.

Кажуть, що тато має говорити доні, яка вона красива. Бо тато – це її уява про те, яким у майбутньому має бути чоловік і як вона почуватиметься в його очах. Дуже важливо, щоб тато хоча б іноді казав їй гарні слова. Мені, наприклад, тато завжди говорив: «Сяню, ти в мене така класна, дуже симпатична». Він узагалі любить робити людям компліменти. І це справді працює! Ти починаєш розуміти: якщо мене любить мій тато – а це ж найкращий мужчина у світі – то я, значить, не така вже й погана, я хороша. Оця самооцінка закладається дуже глибоко. А нас так макали, і воно лишилось. Але нічого, ми з цього вийдемо, все буде добре!

Ми зі студентами робили проєкт про відомих жінок, зокрема, про Марію Заньковецьку та Лесю Українку. Їх дуже любили і підтримували тати. Вони вкладали в них сили, щоб доньки могли займатися творчістю навіть у той час, коли жінці це не надто дозволялося, адже вважалося, що їй краще вийти заміж і дбати про дім. І я думаю, що саме завдяки цим батькам ми знаємо цих видатних жінок і маємо їхню творчість сьогодні.

Татусі, якщо ви нас чуєте, обіймайте своїх дівчаток, а мами – синочків.

«Не всі українці за кордоном розуміють, що вони – наше обличчя»

Зараз багато коментують, що мільйони українців, які виїхали за кордон, вже не повернуться додому. Зазвичай це спирається на сухі, раціональні підрахунки: мовляв, стільки-то людей поїхали, там кращі умови, а тут ще невідомо, чи буде робота. Але ваш особистий приклад показує, що є вища сила, абсолютно ірраціональна, нелогічна, яка повертає тебе додому. 

Кожен має право на щастя. Ми можемо обговорювати, хто куди поїхав, де заземлився. Це не наша справа, бо ця людина живе своє життя. Важливіше, щоб вона була щаслива там, де їй добре, аніж жила в Україні і розказувала, як все погано. Людина, якій добре в країні, буде боротись і тішитись за країну, вкладатися, шанувати закони, культуру, мову. Нащо тут ті, кому тут важко? Це неправильно. До нас можуть приїхати люди з-за кордону, закохатися в нашу країну і бути потужнішими українцями, аніж сотня тих, що тут народились. 

Або амбасадорами України, таких іноземців багато.

Це має в людині засвітитися, вона має цього захотіти. Це не просто війна... Це ж цільово, щоб усе затягнути. Що довше триває війна, то більше втрат. То менше народиться дітей і більше людей виїде. Що довше вони житимуть за кордоном, то більше шансів, що вони там сформуються і залишаться. Та що робити тим, кому нікуди повертатися? Як жити на територіях, де суцільний біль і плач, де поховання на похованні? Як це все має відбудуватися і скільки часу має минути, щоб ми відновилися? Це все дуже боляче.

Звісно, є люди, для яких було за щастя виїхати, щойно відкрилися кордони. Вони поїхали не тому, що тут їм було щось не так, а тому, що з'явилася можливість, про яку вони, можливо, мріяли все життя. Ну добре, нехай. Але, на жаль, не всі українці, які виїхали, усвідомлюють, що вони – наше обличчя за кордоном, не всі гідно поводяться.

Що ви маєте на увазі? Іншу мову, манери?

Мова – таке наболіле, що й не говоритиму. Це негідна поведінка. Нас по них оцінюють, на жаль.

Ви гастролюєте, даєте концерти закордоном. Хто ті люди, які приходять на них? 

Ті, що раніше переїхали, і вже там народжені, виросли і сформувалися. В мене багато друзів, які народжені вже там, але з українських родин і спілкуються українською.

Це українська діаспора, яка ходить в суботні школи?

Так, п'ять днів діти ходили у загальноосвітню школу, а субота була віддана українській, щоб вчити мову, сформувати українське середовище. Я віддаю шану тим, які в різних куточках світу сформували маленьку Україну. І це величезна підтримка для нас сьогодні.

Що вам кажуть після концерту?

Дякують. Дехто плаче, дехто каже: «Завдяки вашій пісні я наче щойно побувала в себе в хаті». Така гарна емоція в людей з'являється. Є ті, що тішаться. І ті, що просто прийшли послухати і йдуть. Різні. Зараз багато хто з діаспори підтримує українців, які приїхали в часі повномасштабного вторгнення: забирали їх до себе додому, допомагали з роботою, шукали для них житло. І в Канаді, і в Америці, й в Італії зараз бачу – всюди діаспора працює дуже гарно і неймовірно підтримує.

Пісня як ліки

Є прогнози, що до нас приїде багато мігрантів, бо в нас людей мало – частина поїхала, частина загинула. Якби ви навчали їх українських пісень, яку би ви обрали?

Не знаю, як мене зараз сприймуть, але «Зродились ми великої години». Напевно, варто почати з неї. Там закладено наш менталітет. А всі решта пісні побутові, для душі. Кому що припаде до душі, бо в нас вибір найбільший з усього світу. 

В ЮНЕСКО у нас найбільша фольклорна спадщина, ми на першому місці. 

Нас і не наздоженуть. Пісня народжується не з пальця і не на замовлення. Це те, що з'являється з душі, історія однієї людини, її особисті пережиття, які вона виспівала, бо їй Бог дав талант. А інші підхопили, бо сподобалася пісня, і пішла вона по світу, й не знаємо, хто її співав. А ходила собі Маруся Чурай і співала. Як воно без радіо і телебачення до нас дійшло, один Бог знає. Ми навіть не розуміємо, яка в нас сила в пісні, в коляді, в щедрівці. 

Скоро вже будуть гаївки, також їх маємо величезний пласт. 

Я насправді ще не добралася до них, знаю небагато, може з десяток. Але в це також треба вникати і записувати їх. А ще треба добратися до обжинкових пісень! То зараз ми п'ємо каву, щоб трошки прокинутися, а колись люди для цього співали. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, росіяни писали в мережі: "І що ж, ми тепер не зможемо поїхати на Україну поїсти, пісень поспівати?». Вони не могли цього логічно пояснити, але підсвідомо розуміли, що наша українська пісня – це те, що відкриває душу.

Не лише відкриває душу, вона в найскладніший період життя може стати подругою, яка тебе втримає тебе і допоможе. В кожного, я впевнена, є якась така пісня, яка в певний життєвий момент стала підтримкою. Ти, слухаючи її, щось собі передумаєш.

Наша журналістка випадково знайшла жінку, яка кілька разів на тиждень приходить на цвинтар, коли ховають наших військових, і співає. Спочатку вона заспівала, здається, для сина своєї подруги. І тоді зрозуміла: коли весь офіційний церемоніал завершується, рідні просто стоять біля могили, то цей спів стає для них підтримкою. Вона львів'янка, лікарка, та співає українські пісні, приходить до абсолютно незнайомих людей. 

Бачите, як гарно людина знайшла свою місію. Вона ж для чогось це робить, відчуває таку потребу. Їй ніхто не каже: «Іди поспівай». Зі мною так само: мене ніхто не змушував і не переконував співати. Воно просто само йшло зсередини, це така щира потреба душі співати.

Я вже неодноразово це говорила: коли починається концерт, я виходжу на сцену і бачу одних людей, а за дві-три пісні вони змінюються. Відпускають тривоги, починають слухати, думати про щось своє гарне, мріяти, згадувати. Вони переходять у світ прекрасної пісенної теплоти. Колись я казала, що це пісня запрошує на свою планету. І на завершення концерту в людей просто світяться очі. Дехто звільняється через сльози – нехай через одну, але стає легше.

«Ретро українського серця» та феномен Квітки Цісик

Ви готуєте новий концерт. Розкажіть про нього. 

Так, 13 квітня, на обливаний понеділок, у Львові буде чудовий проєкт – «Ретро українського серця». Левова частина програми – творчість Богдана Весоловського. Це особливі пісні, написані іншою ментальністю, зовсім іншими відчуттями і переживаннями. В них закладене щось абсолютно інакше. Коли я їх співаю, я бачу і відчуваю те, що було колись: як любили, яка мова була, як висловлювали почуття і вкладали їх в мелодію.

А що ваше улюблене з Весоловського? Якщо я не помиляюсь, Віктор Морозов також співав його композиції.

Багато хто виконував, зараз все більше піднімається творчість Бонді. Мені складно обрати. Напевно, знакова «Я знов тобі», яку він написав для Ренати, дуже глибокого кохання, яке змушене було попрощатися і втратити одне одного в силу обставин.

Розкажіть. Думаю, наші глядачі не знають стільки про Весоловського, як ви.

Це довга історія, її краще читати. Весоловський змушений був тікати, інакше його б вбили. За часів радянської влади він виїхав спочатку в Європу, потім у Канаду. Рената також змушена була виїхати, переїжджала з міста в місто. Вони листувалися, але в кожного склалася своя доля. І ось ця пісня, яку Весоловський написав, а Рената виконувала, неймовірна.

Коли я лікувалась, була далеко від дому і не знала, чим це все закінчиться, ми часом приїжджали до моря. Я дивилася на нього і думала: «Коли ж потраплю додому? І чи потраплю взагалі?». І «Лети, тужлива пісне» була моєю, я її зрозуміла. Вона написана і живе для мене сьогодні. Багато хто також любить танго «Прийде ще час», його Весоловський написав для свого кохання, яке швидко завершилось. Дуже класна пісня.

Ще буде Кос-Анатольський, який не виїхав, якось зумів тут вижити. Мудро давав їм кістку, щоб гризлися, а сам писав і ховав. Потім його твори почали з'являтися – «Ніч над Карпатами», «Перчик», «Зоряна ніч» — дуже люблю. Будуть пісні Горчинського, зокрема «Троянда». Також будуть пісні, які я ще ніколи не виконувала. Не розкриватиму всіх секретів. Зараз ретельно готуюся і сподіваюся, що все вдасться зробити якнайкраще, бо дуже хочеться, щоб ці пісні оселилися в серцях людей і стали справді важливими в їхніх плейлистах.

І Квітка Цісик буде? 

Обов'язково. В мене жодного концерту не буває без однієї-двох пісень, які співала Квітка, і без згадки про неї. Це людина, яка так коротко прожила і так багато зробила. Народжена в Америці, маючи відкритий світ, можливість співати з різними виконавцями, жити в своє задоволення, заробляти гроші. Але це виховання в гарній сім’ї. Її душа боліла. Вона хотіла зробити для нас. 

Квітка сказала: «Є дуже багато гарних пісень, але я не чула, щоб вони були записані на дуже високому рівні, професійно». Вона хотіла одягнути пісню в красиве обрамлення, щоб вона блистіла, щоб ти її почув завдяки аранжуванню, голосу, душі. Як там заграли музиканти, наскільки все це було якісно і віддано зроблено. Вона вклала в це купу своєї сили. Кошти – таке діло, вони теж важливі, але їх можна заробити. А от вкладений час, емоційний ресурс, душу вже не повернеш, вони залишаються в пісні. Ти віддаєш частину себе. І вона це зробила: віддала нам частину своєї душі в цих піснях.

Чому Квітка захоплює людей, проникає в серце? Бо це абсолютна щирість, там є її частинка. Це не просто голос. У нас є дуже багато людей із гарними голосами, але іноді це ніби увімкнути магнітофон: він теж тобі гарно прозвучить, але лише відтворює. А от коли через голос співає душа – це зовсім інакше, дуже глибоко, і це треба просто зрозуміти, відчути. Це не просто слова, я справді розумію, про що кажу.

Без нашої української пісні ми б, напевно, і не втримали своєї України.

«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине». Що б не відбувалося, це передаватиметься з покоління в покоління. Пісня – це те, що можна взяти з собою, куди б ти не поїхав. Тому дуже важливо, щоб наші діти любили українську пісню. А для цього треба, щоб були заохочувальні гуртки, танцювальні колективи, хори. Щоб ми не вчилися лише на закордонних піснях. Вони чудесні. Але чому не чудесна українська народна пісня? Її іноді важко заспівати, як виявляється.

Зараз з'явилося багато навчань, майстер-класів з автентичного співу і звідки ці пісні до нас ідуть. Мені здається, що величезну частину зберегли й передали бабусі, які співали онукам. Ти вбираєш це, як кажуть, із молоком матері. 

Це правда, воно передається по роду. Українська народна пісня має простоту. У ній є проста мелодія, яку треба заспівати без викрутасів. А нас вчать співати саме з викрутасами, хоч не кожна пісня цього потребує. І, власне, в тому цінність, коли людина може просто заспівати народну пісню. 

Це як просто жити без викрутасів, знати себе, бути наповненим і ділитись. 

Я вірю, що це в нас буде і дуже багато. У нас буде дуже красива, квітуча, у нас будуть прекрасні діти. Вони уже є! Просто нам не дають жити, а ми, попри все, живемо, створюємо, народжуємо, кохаємо. Витягаються генератори, всі працюють, тримають економіку країни і живуть, створюють. Оце є ми. Українці – творці. І ви творець. І ви, і хлопці, які тут з нами, і Василина, яка мені допомагає. Людина сама нічого не може. Як сказав Іздрик: «Людині завжди потрібен інший». Тому ми гуртуємося докупочки одне до одного і тільки тоді можемо щось створити.

Я вам дуже дякую за цю розмову і за те, що ви завітали до студії. Бажаю вам здоров'я і наснаги робити вашу справу ще багато-багато років. 

Дай Боже, вам також! Бажаю всім міцного здоров'я і вдячного глядача. Дякую за вашу працю. Нехай вона допомагає нашим людям єднатися в гарному.

Розмовляла Світлана Жаб'юк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.