“Чорна пляма” у селі

Влітку 2023 року Василь Курій, сидячи вдома у своїй рідній Лопушанці-Хоминій на Старосамбірщині, гортав стрічку соцмереж. Раптом він побачив оголошення про продаж у центрі села старої, непридатної для життя занедбаної дерев'яної хатинки.

Збудована ще 1930 року будівля давно мала в селі недобру славу. Місцева молодь знесла туди старі меблі й вечорами розпивала алкоголь.

Проте кілька тисяч доларів за перспективну земельну ділянку в центрі села, ще й поруч із магазином, здалися Василеві вигідною інвестицією. Він подумав, що колись збудує тут будинок для онуків або започаткує власну справу.

Порадившись із дружиною, вирішив: "Беремо!".

Оскільки частина даху вже завалювалася, чоловік одразу домовився з майстрами розібрати половину хати. Та вже за кілька днів поспіхом зупиняв роботи.

Поки розчищав подвір'я від кропиви, він похвалився покупкою у соцмережах. Реакція знайомих виявилася несподіваною: "Та це ж майже музей! Зробіть там музей!".

Спершу Василь сприйняв такі поради як жарт. Який музей у селі, яке вважають неперспективним і де лише три роки тому закрили школу через брак дітей?

Хоча Лопушанці-Хоминій уже понад 500 років і вона має багату історію, сьогодні тут мешкає лише близько двох сотень людей, хоча колись було майже пів тисячі. Більшість жителів виїхала ще у 1990-х роках через відсутність роботи. А Стрілківська громада, до якої належить село, роками залишається серед найменш податкоспроможних на Львівщині.

Заробляти на землі тут теж непросто. Через гірський рельєф і клімат витрати на господарювання значно вищі, тож конкурувати з продукцією з інших регіонів майже неможливо.

Свого часу Василь також виїхав із рідного села в пошуках роботи та нових можливостей. А коли десять років тому повернувся сюди з родиною, започаткував невеликий логістичний бізнес.

Роботи вистачало, але захоплені реакції знайомих і користувачів соцмереж на придбану ним хату не давали спокою. Адже краєзнавство – його давнє захоплення. Свого часу він навіть написав книжку про історію рідної Лопушанки-Хоминої.

Тож він зупинив майстрів з розбіркою хати і почав думати, як втілити цю авантюру у життя, яку назвав “Нанашкова хата”. Від слова “нанашко”, яким на Бойківщині шанобливо кличуть старшого чоловіка. 

“Коли в селі я озвучив свій намір про музей, то став об'єктом насмішок. Люди за животи трималися, казали: "Село помирає, заростає борщівником, дітей немає, який музей?! Чокнувся чоловік””, – пригадує з посмішкою Василь Курій. 

“Автобус приїхав! Автобус приїхав!”

Уже за три місяці сюди приїхав перший екскурсійний автобус.

“Я тоді бігав навколо з телефоном, знімав все і тішився: “Автобус приїхав! Автобус приїхав!” А потім за перший рік ми прийняли десь сімдесят автобусів – туристів зі Львова та дітей з нашого району”, – пригадує пан Василь. 

Колишня занедбана хата перетворилася на колоритний фотооб'єкт і справжню окрасу села. Новий дах Курій замовив у майстрів із Гуцульщини. Його вкрили колотим ґонтом (дранкою), виготовленим зі смереки, що росте в околицях Верховини.

Архітектуру будинку вдалося зберегти майже без змін. Хоча його звели 1930 року, він побудований за традиціями ще XIX століття: під одним дахом розміщені житлова кімната із сіньми, стайня та стодола (боїще).

Після капітального прибирання нові господарі з подивом виявили, що навіть піч не потребує заміни – вона залишалася цілком придатною до використання. На стінах збереглося й кілька ікон, які залишили попередні власники.

Наступні експонати почали збирати по навколишніх селах та у знайомих: хтось був радий "розхламити" стодолу, а хтось тішився, що якась стара річ знову буде приносити користь – розповідати про культуру та традиції бойків.

Та що казати про Шевченка, якщо тут вам розкажуть, що й Ісус, ймовірно, народився десь на Бойківщині серед гір. На стіні в “Нанашковій хаті” висить копія ікони, на якій зображене Різдво Христове в атмосфері гір. Оригінал ікони, датованої ще з кінця XVІ століття, колись висів у сільській церкві Лопушанки-Хоминої, а зараз зберігається у львівському музеї Андрея Шептицького.

Майстер-класи та бойківська резиденція Святого Миколая

Кожну екскурсію Василь Курій проводив особисто, годинами розповідаючи про побут, традиції та історію бойків. Та з кожною новою групою, особливо коли приїжджали діти, дедалі більше переконувався: можливості полазити по старій печі, поколисати автентичну дерев'яну колиску чи спуститися до старої пивниці вже недостатньо. Людям потрібні емоції та досвід, заради яких вони будуть готові їхати майже під польський кордон, долаючи сотню кілометрів.

Першим кроком став старий ткацький верстат, який перевезли до стодоли. Там дружина Василя, Галина, почала проводити майстер-класи, навчаючи всіх охочих традиційного ткацтва.

Згодом біля хати збудував будиночок з написом “Шон і Лола”, де оселилися дві камерунські вівці. Потім з'явилися декоративні кролі, до яких діти мати вільний доступ.

Згодом до "Нанашкової хати" почали запрошувати вчителя музики зі Стрілок. Він знайомив дітей з автентичними сопілками, розповідав про них і навчав охочих грати. Сам Василь Курій тим часом замовив у майстрів дві трембіти – гуцульську та бойківську. За їхньою допомогою він пояснює гостям найтонші відмінності між культурою бойків і гуцулів.

“Бачите, гуцульська трембіта тонша, а бойківська – грубша. Гуцульська, порівняно з бойківською, звучить як пищалка. Та бо в бойків усе краще!”, – сміється пан Василь.   

Поруч із хатою Курій звів господарське приміщення, де облаштував кухню. Там для туристичних груп почали готувати традиційні бойківські страви. А через постійні запитання гостей, що це за незвичні булочки з картоплею до борщу, вирішив: “Робимо майстер-класи для дітей з випікання традиційних книшів!”, які вони потім самі і їдять.  

Тим часом наближалася зима, і постало питання, як заохотити туристів приїжджати до музею й у холодну пору року. Під час екскурсій, розповідаючи біля ікони Святого Миколая про особливе шанування цього святого на Бойківщині, Василь Курій подумав: а чому б не створити тут бойківську резиденцію Святого Миколая?

Він замовив у кравчині ошатні білі рясу й митру із золотистим оздобленням, запросив на роль Миколая місцевого ветерана з розкішною натуральною бородою та замовив сотні брендованих коробок для подарунків. Уже на початку грудня "Нанашкова хата" одна за одною приймала дитячі групи з усієї Львівської області.

Зарослий берег річки – нова туристична локація 

Усім навколо вже стало зрозуміло, що пан Василь увійшов в азарт і зупинятися не збирається. Поштовхом до розширення локації став дзвінок зі Львова від власників ще однієї старої хати в селі. Вони запропонували її купити.

“Шляхтичова хата” (так він її назвав за значно більшу площу і дорожчі грубші дошки в стінах) стоїть по іншу сторону від центральної дороги, ближче до сільської річки Ясениця. 

Берег із неймовірними краєвидами на гірські пагорби давно заріс хащами й борщівником. Та Василь Курій побачив у ньому не занедбану ділянку, а майбутній простір для відпочинку місцевих жителів і гостей села.

Він пішов у Стрілківську сільраду з пропозицією взяти кілька соток берега в оренду. Там, за його словами, лише зраділи пропозиції, що хтось наведе лад з чагарником і бур'янами.  

Борці з борщівником та вигідний бізнес на вівцях

А от з борщівником на березі допомогли вправитися овечки та цапи. Їх Курій вже завів понад десяток. 

Він переконаний: якби в сусідніх селах чи громадах хтось захотів зайнятися вівчарством, місцева влада охоче підтримала б таку ініціативу. Адже це не лише допомогло б подолати проблему борщівника, а й створило б нові можливості для малого бізнесу. А якщо додати трохи креативу, то вівчарство може стати ще й туристичною атракцією – скажімо, через екскурсії до сироварні та дегустації місцевих сирів.

Сам Василь овець не ріже й не їсть. У його етнокомплексі вони виконують зовсім іншу місію – борються з бур'янами і, як жартує господар, працюють психологами. Більшість тварин ручні, тож охоче дозволяють гостям себе гладити й обіймати.

“Злі язики казали, що ми нищимо природу”

“Звісно, якщо ти з бізнес-ідеями захочеш зайти в Трускавець, то тебе там чекають проблеми та шалені витрати. А якщо йти в Старий Самбір, Турківщину, Стрілківщину, тоді за ділянку не треба платити мільйони. Ти сам тут створюєш туристичний потенціал. Бо чим ця береза, сосна чи вівця інакші, ніж в умовному Яремче?”, – розмірковує чоловік щодо перспектив освоєння під бізнес маловідомих туристам територій та локацій. 

Так в Лопушанку-Хомину рік тому зайшов ще один бізнес. Підприємці з Рівненщини, які виробляють екоспоруди для відпочинку та проживання на природі, давно шукали місця в гірських місцевостях для встановлення глемп. Проте в популярних туристичних карпатських селах їм озвучували надто високі суми за оренду ділянок. Так вони, зрештою, прийшли до Василя Курія. 

Сьогодні на розчищеному березі стоять уже п'ять глемпів: одні облаштовані для проживання, інші – для проведення заходів. Люди приїжджають сюди не лише на екскурсії до музею, а й просто відпочити на березі гірської річки – у комфортних, але максимально наближених до природи умовах. Цей простір також дедалі частіше обирають для проведення навчальних тренінгів, семінарів та інших групових заходів.

“Ці глемпи можна ставити в природно-заповідному фонді, зокрема і на березі річки. Але деякі злі язики пустили чутку, що ми нищимо природу. Як не крути, коли ти щось робиш і воно стає успішним, то не всі тебе люблять. Тому вже і екологи сюди приїжджали перевіряти, думали штрафувати. Але відкрили глемпи, а це ж, по-факту, просто намет, там немає санвузлів тощо. Зручності у нас тут поруч, але вище”, – розповідає Курій. 

Поради для сільського екобізнесу

Проте основною проблемою розвитку бізнесу Василь вважає не недоброзичливців, а брак людського ресурсу. 

“Я дуже ціную людей, з якими працюю, бо складно знайти робочі руки. Якби не наші будівельники, ґаздині, нічого б ми не зробили”, – каже він, додаючи, що його знайомі підприємці постійно в пошуку працівників. Тому Курій не погоджується з тезою, що ніби в селі немає роботи. Навпаки, переконаний: немає людей.

Минулого вересня, як тільки він почув, що в сусідні Стрілки через бойові дії переїхала родина з Донеччини, одразу запропонував їм роботу. Ще й пощастило, що жінка-переселенка – з професією кухаря. Тепер вона готує обіди та вечері туристам, допомагає прибирати в будиночках, а чоловік порається з тваринами. 

Все-таки, в чому секрет успіху такого бізнесу? Адже не кожен, хто купить стару хату і заповнить її автентичними речами, зможе на цьому заробляти гроші. 

Пригадує з сміхом, як його знайомий пропонував вигадати легенду нібито про якусь причетність до Лопушанки-Хоминої видатного авіаконструктора Ігоря Сікорського. На таку ідею підштовхнула почута історія, що закинута будівля старої школи в центрі села колись належала поляку Сікорському, який був звичайним дорожнім майстром.  

Але вигадувати тут для туристів нічого й не треба, бо село з його п'ятсотлітньою історією має багато цікавих фактів. 

Наприклад, рівно сто років тому тут створили осередок товариства української мови “Просвіта” (зараз недіючий). Цей ювілей надихнув Курія на заснування щорічного фестивалю “Нанашко гойкає”. Перший захід у вересні цього року буде присвячений саме сторіччю місцевої “Просвіти”.

До його проведення він з дружиною планує якраз завершити облаштування кімнати-чительні в купленій ним “Шляхтичовій хаті”. 

Побачивши, що вже поруч “Шляхтичової хати” Василь Курій засадив невеличке лавандове поле і поруч встановив простенькі гойдалки (тут їх називають – гуцалки), не стримуюсь і питаю: чи не немає в нього у планах розвинути цілий “Бойко Ленд”, в т.ч., з розвагами та атракціонами. 

Поруч із "Шляхтичовою хатою" Василь Курій уже встиг висадити невелике лавандове поле й встановити прості дерев'яні гойдалки, які тут називають гуцалками. Дивлячись на це, не втримуюся й запитую: чи не планує він з часом перетворити це місце на своєрідний "Бойко Ленд" – із розвагами, та атракціями?

Фото: Мар’яна П’єцух, “Твоє місто” та з архіву Василя Курія

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.