Під каву і коньяк тут у Львові робили революцію. Феномен «Дзиґи» у спогадах львів'ян

Спецпроекти

126

Час читання: 4 хв

сьогодні о 20:35

Божевільні ідеї тут народжувалися за кавою і коньяком, а згодом могли перетворитися на фестиваль, радіо чи мистецьку акцію. Розповідаємо історію "Дзиґи" через людей, які творили тут культурну революцію Львова.

Місто пам'ятає рівно стільки, скільки ми здатні зберегти. Відколи у «Дзиґи» з'явилися нові власники, культурне середовище Львова гостро відчуло, що її унікальна інституційність поступово розчиняється в часі. Галерея та бізнес залишаються, але історія і дух мистецького об'єднання зникають і потребують фіксації, інакше ризикують перетворитися на міф без матеріального підґрунтя. Особливо зараз, коли війна загострила відчуття крихкості того, що ми любимо. Все минає, раптово зникає, а знакові явища залишаються неосмисленими.

Маркіян Іващишин біля галереї "Дзиґа" у Львові, 1990-ті роки / Фото: pravda.com.ua

Саме тому у людей, для яких «Дзиґа» важила дуже багато – Грицька Семенчука, Ліди Савченко-Дуди, Юлі Хомчин та Влодка Кауфмана – виникла ідея створити живу лабораторію архівування, яка переросла у два взаємодоповнюючі проєкти. Фундамент заклала ініціатива «30 років Дзиґи у Львові: Архівування культурного феномену», що зосередилася на первинній систематизації матеріалів.

Проєкт розпочався 18 липня заходом «Феномен Дзиґи» у закапелку Маркіяна Іващишина, де власне й записані спогади, частинка яких викладена у цьому тексті. А логічним продовженням, покликаним діджиталізувати базу та записати усну історію, є проєкт «Дзиґа: живий архів».

Вхід у артцентр "Дзиґа" / Фото: Діана Безсмольна

«Дзиґа» як феномен свободи

Пам'ять має свої запахи, звуки і геометрію. Для кількох поколінь львів'ян вона пахне кавою, коньяком і сигаретним димом у кабінеті, де через щільну димову завісу не завжди було видно його власника – Маркіяна Іващишина. Вона має форму круглого стола праворуч від входу до галереї, за яким сидів Марек. Вона звучить піснями «Мертвого півня» на «Прокиданні» у дворику ратуші, а тепер – у закапелку Маркіяна. «Дзиґа» – це місце, де народжувалася наша українська ідентичність. Засноване у 1993 році, мистецьке об’єднання стало одним із перших незалежних культурних центрів України. Але за цим офіційним формулюванням ховається значно більше.

Журналіст і музикант Роман Чайка описує атмосферу, в якій зароджувалася ця екосистема: «Дзиґа» стартувала в 1993 році. «Мертвий півень» тоді вже існував, та ми тинялись, як безхатьки, і вона для нас стала домівкою (для мене це досі друга квартира). Але вдома мав бути тато: в куточку стояв круглий стіл, завжди було 50 грамів коньяку, люлька, і сидів Марек Іващишин. Марек за життя зібрав дуже класний ансамбль людей, де кожен був вільний і самостійний. Синергія виникала саме завдяки тому, що можна було зібратися в абсолютно різних комплектах, щоб творити тут і зараз найбожевільніші проєкти».

Читайте також: Він запалив багатьох зірок. У пам'ять про Марека Іващишина

Олесь Дзиндра влучно зауважує, що художники тоді нарешті отримали ілюзію свободи і просто хотіли відірватись від радянської сірості: «Так, як у Гессе є «Гра в бісер», так і хлопці хотіли пограти. Самі придумували буйди (те, що тут називають міфами і легендами), давали привід для забави, отримували від неї задоволення і заражали інших. Ця гра продовжувалась 33 роки. Влодко Кауфман бавився, тихенько академізував якісь мудрі слова, робив дослідження і придумував цьому виправдання. Але бавився в кайф і йому можна позаздрити. Та ще ми тут завдяки Ярославу Рущишину та Маркіяну Іващишину, котрі не були художниками, але генераторами цих ініціатив. Бо без віри в те, що все обов'язково вийде, ніхто з художників би не повівся, в нас був поганий досвід».

Культурний полігон: від «Вивиху» до Школи перформансу

Першим масштабним вибухом, який заклав фундамент для цієї свободи, став фестиваль «Вивих» (1990, 1992 роки). Культуролог Зеновій Мазурик вважає, що саме другий «Вивих» дав потужний імпульс до створення «Дзиґи», об'єднавши театри Курбаса, «Воскресіння» та чимало інших людей.

«Вивих» – це було неймовірно! Влодко Кауфман хоче трохи применшити свою роль, але «Вивиху» не було б, якби вони з Юрком Кохом не зробили феноменальний візіонерський відеоряд, який вже був революцією у Львові, де довкола був «совок». Та те, що згодом легко народжувалося на «Дзизі» під одну каву чи коньячок, множило на нуль все, що народжували за «совка» 30-40 років, – каже Роман Чайка, який безапеляційно називає цей фестиваль першим актом ментальної революції. – «Вивих» був намаганням від'єднати Львів від рагулізму та совка одночасно. Коли «Вивих» відбувся двічі, ми свято повірили, що вже все, повернення неможливе. Але, ходячи сьогодні по російськомовному Львову, я розумію, що рагулізм і інші речі передаються генетично. Бо носіями є люди, які не знають, як Хрущов вкрав пломбір у американців, що таке «совок» і черги за сметаною в гастрономі, де є тільки морська капуста».

Відвідувачі фестивалю "Вивих" / Фото: Любомир Петренко

«Дзиґа» була магнітом для ідей, які виникали спонтанно, буквально з повітря. А Марек – центром тяжіння, до якого йшли верениці людей: від музикантів до народних депутатів. Все миттєво переходило від слова до діла.

«Якось Марек на ходу згенерував радіостанцію. Запропонував забрати за гроші одну з двох частот у російськомовних, бо вони ж люблять гроші. Уявляєте собі? Злам 1990-х, а людина каже – зробимо радіо, ще й не рагульське! ...Так з'явилася радіо «Ініціатива», яке робилось в доцифрові і доютубні часи, – веде далі Роман Чайка, який був ведучим «Ініціативи». – Випуски новин приходили факсом… в туалет на Сихів. Та це було радіо, де всі мали власні програми. Коли Юрко Іздрик отримав від Юрія Андруховича журнал «Четвер», Марек одразу запропонував робити його на «Дзизі» та паралельно запустити однойменну радіопрограму. Головним принципом тоді була свобода творення».

Так само легко народжувалися й інші легендарні проєкти. Коли гурту «Мертвий півень» знадобилася обкладинка для альбому «Шабадабада», куди ввійшла пісня «Старенький Харлей» (пародія на «Старенький трамвай» «піккардійців»), Влодко Кауфман за кавою намалював півня на «Харлеї» просто на серветці кольоровими ручками за декілька хвилин.

А коли виникла ідея акції «Слухай українське» в клубі «Лялька», Сергій Проскурня запропонував винести фестиваль на вулицю. Гучні концерти «Вія», «Кому вниз», «ТНМК» та «Тартака» грали у крихітному клубі на 100 осіб, а тисячі людей дивилися пряму трансляцію на великих екранах перед Ляльковим театром.

«Дзиґа» давала не лише сцену музикантам і простір літераторам, вона стала порятунком для сучасного візуального мистецтва. Художник Михайло Барабаш описує ті часи як пустку, коли випускникам Академії мистецтв просто не було куди йти.

«Сьогодні молоді люди мають дуже багато таких майданчиків – арт-центрів по всій країні, приватних інституцій... Коли я закінчував навчання в 2005 році, цього ще не було, на жаль. Саме «Дзиґа» дала мені можливість продовжувати творити після академії. Маркіян, звісно, був тим мотором, який тут керував, але серед митців, що цікавились візуальним мистецтвом, Кауфман був більше на слуху. А з Маркіяном я познайомився пізніше, вже коли ми з Мирославом Вайдою, Олексієм Хорошком, Сергієм Петлюком створили групу «КОМА», то був десь 2007 рік. Ми з дружиною Терезою, нашою організацією і студентами ЛНАМ кафедри актуальних мистецьких практик досі робимо виставки в «Дзизі». Шкодую, що не взяв нині футболки з фестивалю Fort.Missia з написом «Не стріляй у спину – я художник», такі роздавали художникам, які працювали тоді на об'єктах. Вдягаю її постійно на монтажі».

Фотографка і журналістка Одрі Стахів також згадує Fort.Missia: «Це було незвичне використання простору – фортів Першої світової війни, які обігрували по-різному, робили інсталяції. Але щоразу ти приходив і занурювався, зависав, розглядав, щось відчитував, та в основному шукав свою інтерпретацію. І в цьому великий плюс всього, що робила «Дзиґа»: вона щоразу давала можливість сприймати все по-своєму, а не отримати вкладену в голову думку».

Для багатьох молодих митців «Дзиґа» була простором, де дозволялося ризикувати. Мисткиня Ярина Шумська згадує, як викладачі в Академії мистецтв забороняли перформанси, відправляючи «робити це десь інакше».

«Дзиґа» була першим місцем, куди я приходила зустрічатися з художниками. Саме тут почалася інспірація, яка у 2018 році привела до відкриття кафедри актуальних мистецьких практик в ЛНАМ. Моя історія з перформансом почалася у 2009 році на Днях мистецтва перформанс у Львові, ініційованих Юрієм Онухом, який тоді був директором Польського інституту в Києві. Завдяки Дням сюди приїжджали вчитися люди з усієї України. А ми потім їздили представляти країну за кордон, зокрема до Польщі й Тель-Авіва. «Дзиґа» була місцем свободи, тут завжди була підтримка. Якщо ставався провал, тебе не викреслювали, а казали: «Пробуй ще». Я багато волонтерила тут і ніколи не думала про гроші. Робилося все від серця, тому було таким живим».

Естетичний опір і державність: мистецтво як зброя

Культура і політика у «Дзизі» завжди йшли пліч-о-пліч, але це була політика цінностей. Наприкінці 1980-х, як згадує психотерапевт Роман Кечур, домінувала селянська культура, а проукраїнська молодь лише починала тестувати межі.

«Ми носили джинси з вишиванками та палко дискутували, чи взагалі можливий рок українською мовою. Тож «Дзиґа», як і свого часу Студентське братство чи Товариство Лева, належала саме до романтичної політики, де все робилося заради великих ідей і без персональних інтересів. Проте романтична політика завжди програє прагматичній. Люди в «Дзизі» абсолютно не вміли накопичувати гроші. Як згадував адміністратор Сергій «Борода» Каленюк, мій кум і друг, щойно у Марека з'являлися бодай «десять копійок», вони миттєво виміталися на фінансування культурних проєктів. Це інший світогляд і інші системи мотивації – свобода та творчість, а не контроль, гроші, домінування чи влада».

Письменниця і журналістка Оксана Форостина (прессекретарка МО «Дзиґа» у 1998–2002 роках) наголошує, що опір починався з естетики, яка згодом переросла у відкриту політичну позицію.

«Мій друг Євген Глібовицький колись слушно зауважив, що «Дзиґа» та Марек просто не дозволили Львову перетворитися на рагульський. Це починалося як естетичний опір, який природно трансформувався в політичний близько 2000 року. Першою спільною дією стала акція на захист газети «Експрес», яку підтримав Георгій Гонгадзе. Тоді Влодко Кауфман одягнув у кайдани львівські пам’ятники Шевченку та Франку. Виник неймовірний скандал, адже замахнулися на святині, але саме це зафіксувало зрощення естетичного та політичного протесту».

Відповідальність за тих, хто був поруч, стала ключовою рисою цього середовища. Аліна Небельмес, яка довший час пропрацювала журналісткою у львівських медіа, ділиться спогадами про перші студентські протести: «У 2001 році ми, львівські студенти, їздили до Києва на акцію «Україна без Кучми». Коли ми ввечері чекали на поїзд до Львова, нас попередили зняти пізнавальні знаки й мовчати, адже наша українська мова одразу видавала, звідки ми. Пам'ять зафіксувала, як Марек відвів нашу групу в найближчий «МакДональдс», щоб ми не мерзли на пероні, а потім посадив на поїзд. Він стояв за смітником на пероні й спостерігав. Лише зараз я розумію, яку відповідальність він тоді відчував».

Увесь цей рух вимагав колосальних ресурсів, і найгострішим зіткненням із системою стала боротьба за вільну пресу. Ярослав Рущишин та Маркіян Іващишин створили «Львівську газету» – найзбитковіший проєкт, який виснажував бізнес, але зберіг незалежну журналістику. Перший редактор газети Олег Онисько згадує шалений тиск репресивної машини влади за Кучми.

«Коли львівські підприємці скаржилися на тиск податківців (львівську податкову тоді очолював брат Віктора Медведчука), ми збалансовано висвітлювали ці конфлікти. В іншому разі не було б феномену нашого видання. Та через це виникали жахливі проблеми: Марека арештовували, до Славка на фабрику вривалися автоматники. Але вони мужньо трималися і жодного разу не попросили написати щось «м'якше» чи піти на компроміс, – каже він. – Коли пресували «Львівську газету», найближчий поплічник Медведчука Тарас Козак п'яним стріляв із пістолета у «Віденській кав'ярні». Ми, маючи щоденну газету, знали про це, але не могли такого надрукувати, бо нас просто закатали б в асфальт. Тож злили цю інформацію польським колегам із Rzeczpospolita, потім передрукували їх матеріал – і все одно програли суд у Львові, бо наш переклад не був нотаріально візований. Сьогодні таку дику ситуацію навіть уявити неможливо».

Робити культурні і політичні проєкти без діалогу з місцевою владою було складно. Влодко Кауфман без прикрас згадує ці стосунки: «Колись в облраду можна було спокійно зайти без жодних перепусток... Під час «Вивихів» влада допомагала залагоджувати різні справи. Тоді нам оренду давали за символічну гривню, потім вона чомусь піднялася до надзвичайних сум і влада дивувалась, чому ж ми так дорого платимо. Тоді культура вважалася чимось священним, не те, що зараз – бачимо результати цього. Поки влада не усвідомить значущості культури, доти в нас її не буде».

Культуролог Зеновій Мазурик був тим містком, який часто з'єднував чиновницькі кабінети з богемним середовищем: «Сьогодні бачив, як в архів здавали матеріали про Jazz Bez. Так от, перший раз Марек прийшов до мене в кабінет і сказав: «Рятуйте, бо не буде Jazz Bez, нема кому допомагати». Тоді він вперше отримав небагато бюджетних коштів, фестиваль втримався... В ті часи влада не хотіла давати змогу розвиватися приватним культурним ініціативам, які діяли незалежно. А мала б зрозуміти, що такі інституції виконують функції, які не під силу державним музеям чи театрам».

Іващишин чудово вмів комунікувати з будь-ким. Як пригадує Роман Кечур, Марек міг сказати чиновнику: «Ти думаєш, що на сповіді каятимешся за сварку з дружиною? Ні, ти каятимешся, бо не дав грошей на культуру!». Він постійно повторював, що його покоління – це «перегній», який має створити ґрунт для культурного прориву наступних генерацій».

Стіни, що чули все: жива пам'ять спільноти

Якщо стіни галереї та кав'ярні могли б говорити, вони б розповіли тисячі історій. Для поетки Оленки Павлової «Дзиґа» завжди була магнітом, особливо під час Форуму видавців: «У мене є репортаж мрії, який я так і не написала: зробити матеріал про Форум видавців, не виходячи з «Дзиґи», адже тут збиралися всі. Це був той Форум у кращі часи, коли ти приходиш сюди і п'єш пиво з Лишегою, Небораком, Мідянкою. Сергій Жадан розказував, як з вікна на другому поверсі, яке одразу над входом, вони з Міськом Барбарою читали вірші. Десь на ютубі у мене є відео з-під «Дзиґи», де ми сидимо за столом Марека. Форум, вечір, Тарас Прохасько і Андрій Любка співають «Чорти ми лісові», як в Парижі бігають щурі – і це просто прекрасно: все богемно, несеться, краса! І тут якісь бабусі викликають поліцію. Мене це так вразило: тут відбувається історія української культури, зібрались найкращі українські митці, співають пісень, а ви викликаєте поліцію?».

Для людей, які працювали в «Дзизі», вона ніколи не була просто місцем праці. Жека Чернов, який прийшов туди наприкінці 1990-х, описує мистецьке об’єднання як «організаційну молекулу»: «У мене збереглися візитівки з «Дзиґи». Лише у двох людей не було вказано посад, а просто «Дзиґа», ім'я та прізвище – в Марека і в мене. Зараз це назвали б продюсером чи менеджером проєктів, а тоді ми були людьми, які роблять усе... Для мене «Дзиґа» була найкращим місцем перебування, яке згодом стало родиною. Робота передбачає план на заробляння грошей, якого в мене тоді не було, але від цього все виходило лише краще. Вперше я побачив місце, де можна було об'єднати власну «дур» із дурістю таких самих або навіть кращих за мене людей».

Ярина Мельник, яка працювала адміністраторкою з 2014 року, застала як стару галерею, так і переоблаштований простір: «Коли зробили ремонт і на другому поверсі з'явилися зали, я перший рік не могла цього сприйняти – здавалося, що камерна «Дзиґа» закінчилася. Але те підвіконня на другому поверсі стало для мене місцем спокою. Ми зустрічали там безліч світанків після фестивалів, слухаючи тишу над Вірменською... Колись ходив жарт, що «Дзиґа» може організувати будь-який фестиваль за добу зі всім: рекламою, гостями, виїзною кухнею. І цей командний дух вражав. Ніхто не скаржився, не питав «чому» або «навіщо». Є проєкт – робимо».

Віталій Грабар, працюючи фотокореспондентом, перетворив стіни галереї на аналог ще не існуючих соцмереж: «Пам'ятаю часи перевірок податкової. Я тоді працював фоторедактором у «Львівській газеті», і нас просили знайти в архіві кадри з концертів, щоб звірити наявність фотобанерів спонсорів. Боже, які то були часи! А потім у мене в «Дзизі» була постійно діюча виставка: фотографії з концертів у «Ляльці» та навколо неї. Це дуже зручно: коли на стінах з'являлося вільне місце чи треба було закрити якісь дірки або плями, фотографії чудово з цим справлялися... Соцмереж тоді ще не було, тому збирати такі живі відгуки було набагато цікавіше. А ще саме біля «Дзиґи» в 2003 році я познайомився зі своєю майбутньою дружиною».

Ярина Якуб'як з «Мертвого Півня» наголошує на непорушності сакрального статусу цієї локації: «Коли «Дзиґа» приїхала на Вірменську, то стала своєрідним місцем сили. Сюди завжди можна було прийти, зустріти тих самих людей, з якими можна було порадитися, поговорити, поплакатися... Тут після коньяків з кавою народжувалися божевільні ідеї, які на першому коньяку видавалися абсолютно утопічними, а на останньому ми вже підписували контракти... Існують місця у світі, які не підлягають будь-яким змінам. Це місце святе для багатьох людей і це не перебільшення. Зокрема й для молоді, яка приходить зараз на наші концерти – вона теж це розуміє, відчуває».

Архів і пам'ять: зберегти, щоб рухатися далі

Керівниця Інституту стратегії культури Юля Хомчин розповідає, що ідея архівування виникла під час подачі заявки Львова на титул Європейської столиці культури (ЄСК):

«Тоді виявилося, що потреба в нових підходах до архівування існує в багатьох середовищах. Так у заявці з'явилася програма «Активне пам'ятання», частиною якої стала ідея архіву «Дзиґи». І хоч Львову не вдалось здобути титулу ЄСК, та напрацювання по заявці переросли у міську програму «Відповідальність бути».

Збереження тридцятилітньої спадщини легендарної «Дзиґи» виявилося настільки масштабним завданням, що його органічно розділили на два взаємодоповнюючі етапи. Фундамент заклав проєкт «30 років Дзиґи у Львові: Архівування культурного феномену» (ГО «Вірменська 35» з Інститутом стратегії культури та артцентром «Дзиґа» за підтримки Goethe-Institut Ukraine), який зосередився на первинній систематизації артефактів.

Його логічним продовженням, покликаним трансформувати ці напрацювання у публічний цифровий формат та доповнити їх методологією усної історії, став проєкт «Дзиґа: живий архів», який втілює Мистецька рада «Діалог» у партнерстві з ГО «Вірменська, 35», «Пост Беллум-Україна» та «ДзиґАрт» за підтримки Українського культурного фонду та Львівської міської ради. Дві ініціативи працюють як єдиний механізм: перша зібрала матеріальну базу, а друга – діджиталізує її та «оживляє» голосами творців.

Юля Хомчин пояснює: «Оскільки в Україні бракує досвіду створення міських культурних архівів, ми пішли шляхом експерименту: зібрали причетних до «Дзиґи» людей у знаковому місці – закапелку Марека. 18 липня ми зробили перший крок, а тепер працюємо над цифровою платформою для архіву, розробляємо її структуру та інструментарій наповнення».

Юля каже, що «Дзиґа» – це велика частина її і того, ким вона є зараз: «Я потрапила туди ще студенткою, починала волонтеркою на Форумі видавців. Після університету Марек запропонував мені роботу – і так я пропрацювала в «Дзизі» близько 15 років. Займалася управлінням мистецькими проєктами, фандрайзингом, розвитком партнерств та комунікаціями. 15 років робила міжнародний фестиваль Jazz Bez, «Флюгери Львова» та багато інших проєктів».

Співрозмовниця твердить, що дуже складно відмовитися від того, що її формувало: «Я глибоко вірю в цінності, закладені в ці проєкти. Не знаю, як можна зупинити Jazz Bez, який існує вже 25 років. Пригадую 2014 рік, коли Марек сказав: «Ми повеземо Jazz Bez у Слов'янськ, Дружківку і Краматорськ. Тому що треба. Тому що джаз зшиває країну і створює простір для діалогу та порозуміння між нами всіма». «Дзиґа» залишила фундамент для появи таких потужних організацій, як ГО «Вірменська 35», Інститут актуального мистецтва та Мистецька рада «Діалог», які продовжують цю справу. Тому я роблю це далі».

Для архівування Юля принесла свій бейдж із Севастополя. Колись на запрошення місцевих активістів вона з Владом Троїцьким, Святославом Померанцевим, Юрком Вовкогоном та іншими культурними дієвцями їздили туди розробляти ідею ревіталізації Петропавлівської фортеці та планували там фестиваль.

Запуск цифрової платформи в межах проєкту «Дзиґа: живий архів» заплановано на вересень 2026 року. До того команда проєкту закликає всіх, хто зберігає фотографії, плакати, афіші, програми, відео, аудіозаписи чи інші матеріали, пов'язані з «Дзиґою», долучатися до створення живого архіву. Адже історія цього місця – це історія не лише однієї інституції, а тисяч людей, які творили культуру незалежної України, і ця пам'ять заслуговує бути збереженою для наступних поколінь. Контактна особа щодо комунікацій проєкту: Олеся Левицька, [email protected].

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.