Чому росія не може досягти успіху

Заперечую, що я прогнозист, до самої ідеї прогнозів ставлюся іронічно. У політиці, як і в будь-якій галузі, діє логіка здорового глузду, і якщо люди її не бачать, то просто не хочуть рахуватися з реальністю. Звісно, бувають і винятки – так звані "чорні" чи "білі лебеді".

Чому росія не може перемогти в російсько-українській війні? Бо Україна зараз воює як частина західного світу. Якби ми були самі й нам не допомагали, росія зі своєю економікою, ресурсами та людьми мала б беззаперечну перевагу. Але у протиборстві з усім Заходом росія перемогти не може, бо там у неї об’єктивно менше ресурсів. Тож вони праві, коли кажуть, що воюють із Заходом.

Чи може прилетіти для нас "чорний лебідь"? Звісно. Перший пов'язаний зі зменшенням допомоги Заходу. Коли республіканці за Байдена гальмували її виділення, ми втратили Авдіївку. Усе очевидно: не отримуємо вчасно зброю чи гроші – починаємо програвати. Немає протибалістики – страждають міста в зоні досяжності балістичних ракет, Київ насамперед.

Ще один "чорний лебідь" – втома суспільства і готовність до внутрішньої конфронтації. Росіяни працюють на те, щоб розколоти нас і зменшити допомогу Заходу. Прекрасний приклад – 1917 рік. Тоді на військові і політичні зусилля німецького генерального штабу витрачалися величезні гроші. Зокрема, на партію більшовиків, які були певні, що так досягають своїх ідеалів і зможуть дестабілізувати Німеччину. Вони виявилися більш точними у своїх уявленнях про майбутнє, ніж німецький генеральний штаб. Але росія загинула як держава, на її руїнах з'явився Радянський Союз. Якщо б Німеччина не була внутрішньо дестабілізована тими ж зусиллями, які докладалися до дестабілізації росії, вона б вийшла з війни набагато краще, ніж це відбулося в результаті фіналу Першої світової.

Ми маємо розуміти, до чого призводить відсутність внутрішньої єдності і втомленості від війни. Українці ще дуже добре тримаються. У Першу світову між 1914-м і 1917-м минуло лише три роки – і системі настав кінець. У нас вже чотири з половиною роки повномасштабної війни. І навіть зараз, коли є невдоволення чи протести щодо кадрових рішень, ніхто не ставить під сумнів легітимність влади і президента як Верховного Головнокомандувача. У росії ж у лютому 1917-го поставили під сумнів компетенцію імператора і компетентність уряду. До влади прийшли люди, які не мали такого запасу сакральної легітимності в очах громадян.

Які держави є ефективними у війні

Є проста формула: це війна XX–XXI сторіччя, а не феодальних часів. Досвід минулого століття доводить, що найефективнішими у війні є демократичні держави з працюючими інституціями. Авторитарні країни з сильними інституціями теж ефективні, але інакше: вони або змушують свій військово-промисловий комплекс працювати на максимум, як Третій Рейх, або закидають ворога струпами своїх без жодного спротиву суспільства, як Радянський Союз.

Є ще два типи держав: демократії з неефективними інституціями (як наша, і це дуже небезпечно) та неефективні авторитарні режими, що теж небезпечно у війні. У нас вибір між цими двома. Я хочу, щоб під час війни ми будували демократичну державу з ефективними інституціями. Якщо ми вдаримося в авторитаризм у нинішніх умовах, ми їх точно не побудуємо. А от в умовах демократії ще можемо дозволити собі зробити інституції ефективнішими.

Чинники перемоги

Щоб протистояти авторитарній росії, потрібні два важливі чинники: розбудова наших демократичних інституцій та розхитування їхніх. Останнім ми й намагаємося займатися, коли б'ємо по їхньому ВПК, маркетплейсах. У них виникає потреба в грошах, з'являються проблеми з виконанням соціального контракту, вони змушені думати про мобілізацію. Усе це робиться для того, щоб вони, навіть залишаючись авторитарними, не могли повноцінно використовувати міць держави для війни з нами.

А нам потрібно йти протилежним шляхом. У XX столітті ефективні інституції двічі допомогли демократіям перемогти авторитаризм: у 1945-му гітлерівську Німеччину (щоправда, разом із Радянським Союзом, який був авторитарною державою, але з ефективними інституціями), і вдруге – у Холодній війні, коли демократії перемогли СРСР, інституції якого на той момент почали деградувати й вироджуватися.

Ми можемо посилити власні інституції, але для цього потрібна національна злагода. Необхідна коаліція, до якої увійдуть не лише "Слуга народу", а й державницькі партії: "Європейська Солідарність", "Голос", "Батьківщина". Кажуть, що вони все одно не матимуть контрольного пакету, але питання не в ньому, а в міністерських посадах і відповідальності за них. Звісно, СБУ, Міноборони та МЗС – це прерогатива президента, і саме з ним треба узгоджувати, кого він хоче бачити на цих посадах. Ця людина може бути й представником іншої політичної сили. Але тоді виникає закономірне питання: "чому", якщо це виключно президентська компетенція.

Федоров і Залужний

Якщо ви покладаєте надії на конкретну особу, виникає питання. Уявіть, що Михайло Федоров повертається у Міноборони, а мобілізація посилюється – бо це задача цього міністерства. Що тоді скажуть люди, які виходили на протести? Його авторитет може впасти.

Валерій Залужний залишається символом української стійкості. Уявіть, що після відсутності результатів наступу 2023 року він лишається Головнокомандувачем (а багато хто цього хотів, я теж не розумів, навіщо його міняти). На тлі подальших подій цей міф міг би почати танути. Але він пішов тоді, коли міф ще зберігався. Федоров теж пішов на збереженні міфу.

Проблема нинішньої адміністрації Зеленського в тому, що вони ніби й технологи, а усувають конкурентів саме на етапі збереження міфу, а не тоді, коли він природно вичерпується. Не знаю чому. Може, бракує елементарної логіки, або президент мислить емоційно: бачить загрозу і не відчуває меж. Крім того, у людей, які зараз будують кар'єри у владі, немає реальної політичної відповідальності за наслідки. А як ця відповідальність може до кінця сформуватися у громадян, якщо її немає у тих, хто відповідає за майбутнє країни?

Що робити з мобілізацією

Хай як Федоров із Зеленським думають про свої неіснуючі електоральні перспективи, підходи до мобілізації доведеться змінювати. Це абсолютно непопулярно, але я від початку казав: вона має бути електронною. Вам так подобається "Дія"? Зробіть її інструментом для мобілізації. Якщо ж ви розумієте, що "Дія" неналежно захищена (адже дані військових – це не інформація про ваші авто чи податки), і тому створюєте "Резерв+", то чесно поговоріть про це із суспільством. А якщо ми будуємо міф, то він, як і будь-яка релігія, потребує своїх жерців і правил.

Я завжди вважав ідею закриття кордонів непродуктивною. На початку всі думали, що війна триватиме три-чотири тижні, але далі потрібні спільні правила життя. Надайте мобілізованим таке ж право виїзду, як і всім іншим, але зробіть повістки на ВЛК електронними з вимогою повернутися за три-чотири тижні. Пройшов комісію, не призвали – хай їде далі. Тоді не треба шукати людей на вулицях. Держава інтелігентно надіслала електронний виклик, і якщо людина його ігнорує – вмикаються жорсткі санкції. Це справедливо. Бо зараз одні чесно ходять на ВЛК і оновлюють дані, а інші нічого не роблять і вважають це нормою.

Аргумент "тоді всі втечуть за кордон" – це неправда. Хто хотів – уже втік, створивши на цьому величезну корупційну піраміду. Натомість ми отримали радянську атмосферу в суспільстві: виїхав – поганий, лишився – хороший. Хоча той, хто тут, може ховатися від ТЦК, а той, хто там, – мати реальний діагноз, який не дозволяє служити.

Зараз Єврокомісія обговорює надання захисту чоловікам призовного віку. Якби в нас від початку був вільний виїзд і електронні повістки, ми б могли домовитися з ЄС: захист надається лише тим, хто має правильно оформлені призовні документи. Це б одразу зменшило кількість людей мобілізаційного віку, які виїжджають за кордон.

Де нові укриття?

Люди залишаються у квартирах під час балістичних атак, щиро вірячи, що ракета влучить у якийсь інший будинок. У 90% випадків так і стається. А в тих 10%, коли безпілотник чи ракета прилітає саме у твій дім, ти гинеш і вже не можеш поділитися цим досвідом. Ті ж, хто вижив, мають інший досвід і продовжують вірити в міф про "інший будинок" – аж до моменту влучання.

Але це ще й природна реакція на те, що дітися людям банально нікуди. Ми чотири з половиною роки замість розбудови укриттів переконуємо себе у важливості нормального мирного життя і мріємо, що війна скоро закінчиться. Справа не виключно у фаталізмі. От куди мені йти під час балістики? Під час останніх атак у Київському метро не було де сісти. Я приходив вчасно, зі своїм стільцем – чого раніше ніколи не робив, – а вільного місця вже не було.

Уявіть, що всі містяни раптом стануть сумлінними. Куди ми всі дінемося в Києві чи у Львові? Якщо весь Львів прийде до укриттів у готелях чи навчальних закладах, він туди поміститься? А скільки взагалі нових укриттів побудовано у Києві, Львові, Дніпрі чи Одесі за час війни? Це питання до людей, які мають тиснути на владу. Ми ж жодного разу не бачили протестів із гаслами: "Ми хочемо нові укриття!" або вимог відремонтувати старі, 90% з яких у непридатному стані. Якщо в суспільства немає запиту на безпеку, влада залюбки відремонтує вам щось інше. Під час тривоги люди в метро розуміють, що місця немає, але щойно лунає відбій – викидають це з голови до наступної сирени. В них інші справи.

Ми маємо до цього готуватися! Знайомі з Ізраїлю ошелешені тим, що в нас ніхто нікуди не йде. В Ізраїлі таке неможливо: є захищені кімнати, укриття, куди всі спускаються. Трагедії стаються хіба тоді, коли літні люди не встигають дійти до них сходами, або у разі прямого влучання, від якого не врятує ніщо. Але прямих влучань у житлові квартали не так багато, це поодинокі будинки, а не ті масові наслідки від безпілотників і ракет, які ми бачимо у нас постійно.

Ми ж досі покладаємося на російське "авось" і навіть не уявляємо, що можна поводитися інакше. Знайомі питають: "Ти в метро?", вважають, що я все роблю правильно. Але самі не спускаються. Бо кожна людина вже сама собі пояснила: дітися їй все одно нікуди. І тут нічого не поробиш, така ситуація.

Вплив журналістів та виклики соцмереж

Традиційна преса за наступне десятиліття може відійти. У Китаї, наприклад, уже відмовилися від викладання журналістики. Але щоб транслювати свою позицію світу, їм не вистачить лише TikTok — там усе ще потрібні фахові медіа на кшталт South China Morning Post і професійні журналісти.

Соцмережі — це не новини, а лише агрегатори чи коментарі. Відмовляючись від журналістики, ми втрачаємо посередника, який вміє перевіряти факти. Навіть пресконференції самі по собі не є новиною, але саме фізична присутність журналістів змушує політиків (як-от Трампа) відповідати на гострі питання. Це важлива традиція.

Без адекватної відповіді на питання «що відбулося» ми стаємо заручниками маніпуляцій. У цьому найбільша небезпека анонімних Telegram-каналів: вони просто вигадують реальність. Пишуть, наприклад, що я останні 12 років живу в Польщі, хоча я щодня веду ефіри з київських чи львівських студій! І люди в це вірять.

Журналістика новин має зберегтися — нехай і в нових, не завжди прибуткових форматах. Ми мусимо перемагати дилетантів інтелігентною мовою. Я відповідаю на цей виклик власною роботою: пишу 4–5 текстів на тиждень, почав писати англійською на Substack та в X, де маю сотні тисяч читачів.

Ви не дивитеся львівських блогерів у TikTok? Даремно! От один 12-річний львівський школяр знімав відео про зачіски й танці, а потім раптом показав себе з картонкою на протесті. Уявляєте його вплив у майбутньому? Ця дитина росте в атмосфері небайдужого суспільства. Я не вимагаю від школярів політичної аналітики а-ля Віталій Портников. Хоча, якби мені зараз було 12 (а мої щоденники з 1979 року свідчать про тодішні інтереси!), я б робив саме політичний TikTok і був би популярнішим, ніж у свої 59. Але я дивлюся на цього хлопця і радію: він не зациклений на політиці вундеркінд, а нормальний підліток, який просто виросте соціально відповідальною людиною. І це відкриває абсолютно нові перспективи.

Вибори як діалог і його інструмент – коаліція

Діалог – це вибори. Зараз ми позбавлені цього інструменту через війну й потребу вижити. Та коли виживемо, цей діалог відбуватиметься біля виборчих дільниць. Виникне спокуса працювати з блогерами замість замовних матеріалів у традиційних медіа. Але з ними це важче: авторитет однієї людини – не авторитет медіа, він за таку проплачену рекламу вичерпується за раз, і люди відвертаються. Тому всі будуть обережнішими.

Політикам доведеться доводити суспільству, що вони не верблюди, й показувати конкретні програми змін. Ефект того ж Федорова в тому, що він говорить про зрозумілі людям плани. Навіть якщо це популістська програма, вона хоча б є. Це величезний відрив від 2019 року, коли ніхто не міг чітко сформулювати, що насправді планував зробити Володимир Зеленський. "Перемогти корупцію", "зупинити війну", "переїхати до скляного офісу" – це були дитячі обіцянки. Тепер доведеться говорити про набагато серйозніші речі, тому навіть популізм муситиме розвиватися більш творчо.

Суспільству потрібен діалог між різними соціальними групами та інтересами. У цивілізованому світі вихід із такої ситуації один – коаліція. Як це працює: соціалістам, консерваторам і лібералам доводиться створювати спільний уряд, аби не допустити до влади ультраправих. Так відбувався жахливий діалог між християнськими демократами та соціал-демократами в Німеччині; так шукають спільну мову політичні партії в Нідерландах, щоб не входити в коаліцію з партією Герта Вілдерса; так об'єднувалися політичні сили в Латвії проти проросійського вектора. Там ліберали, консерватори, праві націоналісти й "зелені" сідають за один стіл із єдиної причини: вони латиші, і їм доводиться вести цивілізований діалог заради своєї країни.

Сюрпризи для Зеленського

Ми маємо чесно говорити із суспільством про існуючі проблеми, і кожен із нас мусить бути частиною цього діалогу. Зеленському теж варто перейти на новий рівень спілкування та самооцінки: регулярно зустрічатися з Петром Порошенком, Юлією Тимошенко, з депутатами інших політичних сил. Адже він – президент не партії "Слуга Народу", а всіх українців: і тих, хто голосував за популістів, і тих, хто обирав державників.

Також варто зустрічатися із журналістами, які ставлять неприємні запитання – тими, хто може сумніватися в компетентності президента, але підтримує його як лідера держави під час війни. Я не про себе – ККД від зустрічі зі мною маленький. Ідеться про журналістів, які працюють «на землі» й оперують чистими фактами про реалії в суспільстві та ЗСУ. Через цілодобове вирішення завдань президент може бути відірваний від цієї реальності, а найближче оточення ніколи його туди не занурить, бо це вартуватиме їм посад.

Такий діалог потрібен, аби події в країні не ставали для президента сюрпризом. Але йому доведеться прийняти, шо говоритимуть неприємні речі. І люди на цих зустрічах сприйматимуть його не як "надію нації", а як чиновника, який залишається на своїй посаді тому, що триває війна і всі ми визнаємо його легітимність.

Як не повторити досвід Грузії

Під час правління Саакашвілі я був чистим маргіналом, бо критикував його реформи. Так, економічні й антикорупційні механізми працювали, але все це було лише вітриною. Коли тодішній посол Грузії запросив мене в українську делегацію, я відмовився їхати по "потьомкінських селищах" і полетів сам. Опинившись у Тбілісі, я винайняв квартиру на проспекті Руставелі у вдови видатного діяча культури і вже тоді все зрозумів про Грузію. Жінка зі зіркової родини мусила здавати житло й перебиратися до родичів, бо на свою пенсію не могла вижити. Якщо б я приїхав до готелю "Інтурист" чи гранд-готелю, то цього не зрозумів би.

Я їздив, бачив міста, які були спеціально відремонтовані для делегацій, і справжню Грузію. Бачив у якому стані рідне місто Йосипа Сталіна Горі – їздив туди, щоб подивитися на музей і пам'ятник Сталіну – людині, яка завжди була занурена в цю радянську історію. Коли згодом зустрівся з представниками української делегації, то мав враження, що ми їздили різними країнами. Вони всі були в захваті, бо Грузія завжди вміла приймати людей з Москви чи Києва: хачапурі, застілля, "Кіндзмараулі2. А ви подивіться, що відбувається насправді.

У Грузії нічого не вийшло, бо все трималося на авторитеті Саакашвілі, який будував країну такою, якою зараз Зеленський будує Україну. Він послідовно нищив запобіжники – незалежні суди та медіа, готуючи парламентську республіку під своє вічне правління як прем'єр-міністра. У результаті цей авторитарний механізм дістався людям із набагато небезпечнішими інтенціями та ставленням до Москви, а зачищене поле стало для них ідеальним майданчиком.

Це головний урок для Зеленського. Він має дивитися на Саакашвілі у в'язниці й думати про своє майбутнє. Головний запобіжник того, що він лишиться шанованим членом суспільства після каденції, – це сильні демократичні інституції: повага до Конституції та реальний баланс між парламентом, урядом, президентом і судовою системою.

У нас же Верховний Суд не скасовує політизовані санкції проти Порошенка, демонструючи відсутність незалежного правосуддя. У стосунках між судовою та виконавчою владою ми нагадуємо Білорусь чи росію. А загалом Україна зараз схожа на Угорщину Віктора Орбана: Захід сприймає нас як свою частину, але змушений погоджуватися з відсутністю або пасивністю елементів демократії. Втім, треба віддати належне Зеленському: на відміну від Орбана, який є "політичною твариною" з першого дня, наш президент набагато більше рахується із суспільною думкою, бо власна популярність для нього надзвичайно важлива.

"Не заперечую, що можу проголосувати за Зеленського"

Володимир Зеленський – легітимно обраний Президент із 73% підтримки. Я за нього не голосував, але не стверджуватиму, що ніколи цього не зроблю. Якщо внаслідок усіх пертурбацій його опонентом виявиться проросійський кандидат, доведеться голосувати за Зеленського, щоб зупинити сповзання країни до росії – як колись голосували за Кучму, аби не допустити Симоненка.

Багато хто каже: "Хай Зеленський йде у відставку". Ні. Уявіть, що людина з такою довірою йде у відставку. Що ми отримаємо? Спікер – виконувач обов'язків Президента та Головнокомандувача, який не матиме й крихти цього авторитету. А парламент, який отримає всю владу, може змінювати спікерів хоч що три місяці. Це хаос. Згадайте трагічні дні Олександра Турчинова, коли він розумів небезпеку, та його позицію не підтримувала більшість членів РНБО. Стенограми оприлюднені. І найголовніше: військові не виконували наказів.

Я взагалі не вважаю, що Зеленський вчиться чи дорослішає. За характером він такий самий, як у 2019 році, лиш змушений реагувати на обставини. Тому в мене немає до нього вимог чи ілюзій. Я лише хочу, щоб він гідно виконував обов'язки Президента та Верховного Головнокомандувача до виборів нового глави держави.

Зеленський робить ті самі помилки через самовпевненість і у внутрішній, і у зовнішній комунікації. Він заперечує політику як таку й не вірить у її правила. Схожий на хлопчика, який вважає, що 5 × 5 = 25 – це вигадка, а якщо він щиро захоче, то буде 30. Зеленський – проста людина, і це унікальний випадок, коли народ обрав такого ж, як він сам, із вірою, що вся політика – лише декорація, треба просто "бах" – і все вийде. Але люди не змінюються і не вчаться. Вони залишаються такими, якими є.

Питання УПА і поляки

Я б узагалі не покладав на Зеленського великої відповідальності за це. Польські колеги переконані, що він зробив це навмисне, а я вважаю – ні. Для нього найменування військової частини на честь Героїв УПА – винятково внутрішньополітичний крок, який не мав ставати частиною зовнішньої політики. Він про це взагалі не думав.

Уявіть собі: ви – хороший російськомовний хлопчик із Кривого Рогу. Там немає жодних УПА чи Польщі, і про них ви дізнаєтеся аж у 2019 році. Ваш міністр оборони – такий самий хороший російськомовний хлопчик, але із Запоріжжя, і для нього це стає реальністю у 2026-му, бо раніше він керував цифровізацією, було не до читання книжечок. Головнокомандувач – теж не звідси. Для них усе це – сторінки шкільного підручника, якого вони навіть не читали.

Якби Зеленський виріс у Шептицькому, він би це розумів. А так це щось, що йому колись сказав Президент Польщі і що він навіть не сприймає за серйозне.

До слова, не знаємо, що йому говорив Дуда. Чи казав йому: "Не називай ім'ям УПА". Ми ж не знаємо сенсу цього діалогу, його важливості для Зеленського. Допускаю, що Дуда міг йому говорити щось про безпосередніх учасників подій з польської точки зору — Шухевича, Клима Савура.  Ви ж бачите, що у нас не з'являється нових найменувань. Можливо, про це була мова, але про УПА, як таке? Ми ж весь час називаємо щось героями УПА. Зеленський підписує щось. Це все одно, що в радянський час дати підписати якесь найменування – Крупської, Куйбишева, Ворошилова. Так воно весь час називається. Це навіть не люди і не імена, це як вулиця Фестивальна чи Київська.

Ти підписав, потім таке почалося. Потрібно це відіграти, але тоді втратиш тут, виглядатимеш слабким. Навіть в Польщі кажуть: "Будемо говорити, що в УПА були елементи, люди, які брали участь у злочинах, але ми не можемо так сприймати всю Українську Повстанську Армію, як антипольську силу". Чому Зеленський має це робити?

Ми часто висуваємо Зеленському претензії, коли він просто виконує свої повноваження. Згадайте скандал із Трампом. Що він мав робити – взуття йому в Овальному кабінеті чистити? Зеленський привіз фотографії зруйнованих українських міст і вбитих людей, а Трамп почав біситися, бо це ламало його візію.

Європейська інтеграція та історична пам'ять

Ми зберегли державність і маємо зберегти власну гідність – тільки так вступимо до Європейського Союзу. Якщо ми писатимемо свої закони й підручники під диктовку сусідів, то розтринькаємо суверенітет і нікуди не потрапимо. Питання історичної пам'яті мають бути беззастережно винесені за дужки євроінтеграції. Це поле для діалогу істориків.

Щодо національних меншин ми повинні діяти виключно в межах європейського законодавства. Якщо ми надаватимемо їм позаєвропейські права на вимогу Угорщини або переписуватимемо підручники на вимогу Польщі, то нам не потрібно бути частиною європейського проєкту, бо він – не європейський. Маємо перед європейцями ставити питання про реформування цього європейського проєкту і покарання країн, які нав'язуватимуть не європейські стандарти, використовуючи свій європейський статус.

Я не розумію, чому Північна Македонія заради членства в ЄС має переписувати свою історію так, щоб це подобалося Софії. Євросоюз створювався, аби не допустити нових війн, а така політика якраз до них і веде! У Софії вже є політики, які закликають до "СВО" в Північній Македонії. Чому не думаємо, що рано чи пізно країни, яким нав'язують чужу історію, об'єднаються (наприклад, Сербія та Північна Македонія) і влаштують спільну операцію в Болгарії – щойно стане зрозуміло, що НАТО там не працює.

Це катастрофа. Замість того, щоб будувати спільну Європу, де болгари, македонці, серби й албанці будуть разом, ми шукаємо нові трактування минулого. Те саме стосується й українців із поляками. А ми ж чудово розуміємо, наскільки великою є небезпека того, що Україна не потрапить до ЄС.

Що буде, якщо Україну відштовхнуть від Європи

Ми не опинимося в якомусь "коридорі" разом із Туреччиною. Україна, не ставши частиною європейського світу, почне дрейфувати назад на схід – у російську сферу впливу. А якщо росія за цей час ще й зміниться, ми станемо частиною нового об'єднання зі столицею в Москві. Це колосальна небезпека для Польщі, і поляки мають це усвідомлювати. Вони впевнені, що створені ними союзи надійно захищають від сходу. Але якщо Україна програє війну – ніякі союзи не врятують. Якщо ж вона збережеться як держава, але її відштовхнуть від Європи, вона повернеться туди, де була. І тоді росія знову стане головною загрозою для Польщі, тільки вже посилена українським компонентом. Але в Польщі цього не розуміють. Люди вірять, що вже схопили Бога за бороду. А в Бога немає бороди – це Дональд Трамп, і він голиться.

Я кажу це не просто як громадянин України, а як єврей, який щиро хоче бачити поляків та українців разом у Європі. На землях цих країн і Литви мій народ у ХХ столітті пережив найбільшу катастрофу і не раз. Вважаю справедливим по відношенню до пам'яті моїх прадідів і прабабок, рідних сестер і братів моїх бабусь, яких вбивали в Києві, Малині, Кам'янці, Смілі, щоб вони лежали в землі, де більше ніхто не хотів би підняти руку на свого співвітчизника і сусіда. Тому моє співчуття до поляків і українців – однакове.

Я розумію що переживають родичі поляків, вбитих на Волині, і що відчувають родичі українців, вбитих на Волині і не тільки, бо в мене є своя така ж історія. Розумію, що відчувають українці, які згадують, як їхніх родичів не приймали до університетів у Львові в 1930-ті роки, маю таку особисту історію. Поляки і українці минулого, за допомогою імперій, в яких вони жили, організували для мене і мого народу все таке ж саме. Тому я їх закликаю до здорового глузду, примирення і щоб сторінки історичної пам'яті не заважали їхньому порозумінню.

Звісно, росія системно працює на поляризацію та виснаження суспільств. Ультраправі й ультраліві партії в Європі не самі собою набирають популярності – ми постійно знаходимо там російські гроші. Мета росії – маргіналізувати Європу, зокрема через міграційні кризи. Так було після Сирії, і зараз вони розраховують спровокувати нову кризу на тлі погіршення життя в Європі.

Жертви анонімних Telegram-каналів

Ми дуже погано протистоїмо російським інформаційним атакам. Хоча б тому, що маємо владу, яка сама виростила анонімні Telegram-канали. Коли колишній радник Президента, який усе це створив, стає міністром і раптом помічає, що хтось купив "Труху" і використовує як інструмент проти нього, – йому це не подобається. А як ви могли нагодувати цього дракона? Це нагадує людину, яка поселила у квартирі левеня, а потім воно її загризло. Шкода людину? Звісно, такий молодий, сім'я... Але навіщо ви його поселили? Ви що, дурники? Ми з цим щось робимо? Ні, ми це продовжуємо недооцінювати.

Так само світ недооцінив алгоритми TikTok. Американці хоча б намагаються щось із цим зробити, щоб алгоритми були не китайськими. А які алгоритми у нас у TikTok чи в Telegram? Чи варто було заради відключення з ефіру "Прямого", "5 каналу" та "Еспресо" створювати телемарафон, перетворивши його на механізм корупційних стосунків з олігархами? Питань мільйон. Але щоб ефективно протистояти інформаційним атакам росії, влада має нарешті усвідомити: у цій історії вона не турист, а сніданок туриста.