Йдучи пити крафтове пиво до «Човна» чи слухати музику до «Дзиґи», львів’яни та гості міста минають непомітний дворик на Вірменський, де ховається чесне мистецтво. Це галерея-батярня «Правда Б».
Тут продаються речі, які здивують, а може, й налякають непідготовленого гостя: брошка у формі соска, кока-кола з Ісусом, химерна одежа. Продавці кажуть: це – остання гавань для речей, яких ніхто не розуміє, а отже, які ніде не продадуть.
Тут автори мають змогу дати волю фантазії й робити те, що хочеться, а не те, що продається. У «Правді Б» виставлені роботи понад вісімдесяти авторів із України, Білорусі, Польщі та навіть із Мексики.
Це не лише професійні художники чи скульптори. Андрій Вовк, який робить картини з гривень, за освітою ветеринар. Митець Тарас Кеб учився на юриста. Художниця Юлія Долинська – на журналіста. Ідея «Правди Б» у тому, що кожен може творити.
Даша Боровик працює в галереї два роки. Вона називає свою роботу місцем сили для місцевих божевільних. Може без кінця розповідати історії про дивних відвідувачів. Хтось просить дати оцінку його роботам, хтось, заходячи, хреститься й тікає, хтось – стає завсідником.
– Нещодавно приходив дядечко, який торкався пальцем буквально до кожної речі й хіхікав. Потім підійшов до мильничок і почав «дружити» їх між собою: по черзі прикладав одну до одної, сміючись. Єдиний раз звернув на мене увагу, коли я попередила, щоб був обережним на сходинці. Кивнув головою й далі хіхікав, – розповідає Даша.
Ще один завсідник цілу осінь та зиму взагалі не розмовляє. Він уважає, що через горло виходить енергія, тому не говорить і не сміється в холодну половину року. Та навесні його енергія проривається назовні. Даша називає цього чоловіка «радіо»: коли вже заговорив, зупинити його неможливо. Втім, за час роботи Даша навчилась абстрагуватись і вмикатись лише в ті моменти, коли гість розповідає геть неймовірні речі, наприклад, про зв’язок чакр і пісуарів.
Є пан, який працює в музеї. Він весь час розповідає про кішку Морену й щоразу вітається в новий спосіб. Наприклад:
– Доброго дня, ловіть Галинок!
– Чому?
– Бо сьогодні день Галини.
Але Даші цікаво з ним розмовляти: він водить екскурсії, тому знає багато всього, й часом затримується, годинами розповідаючи різні цікавинки.
– Іноді до нас із музею Шептицького скеровують художників, аби ми дали оцінку їхнім роботам. Я спершу відмовляюсь – мовляв, це мистецтво, річ суб’єктивна – але, якщо наполягають, починаю фантазувати…
Даша зі сміхом каже, що люди так люблять слово «арт», що все в крамниці називають «артом». Часом приходять і самі митці.
– Кажуть: Боже, яке ж тут усе стрьомне! Я теж таке вмію робити. Та є такі, що малюють лівою ногою й уважають це мистецтвом…
А починалось усе п’ять років тому з одягу українського бренду «Мокша». Його називають людяним одягом, бо кожна річ має свою історію та ім’я. Цей одяг досі тут продається: Даша показує плащ, який називається quota hora est? – «котра година?» латиною. За стилем він нагадує часи феміністичної революції, коли жінки визначали своїх, запитуючи, котра година. Даша знає тут ім’я кожної одежини.
Іноземці розуміють мистецтво, представлена у «Правді Б», краще за місцевих. Вони готові платити за ці речі їхню ціну, ба, навіть уважають її низькою.
– Українці частіше бувають спантеличені. Коли запитують, куди вони попали, я завжди запитую, куди вони цілились, – жартує Даша.
У галереї завжди грає музика, що вводить у транс – здебільшого українські гурти з етнічними мотивами: «Мольфар», «Гич Оркестр», «Перкалаба» тощо
– Я вмикаю для себе і для відвідувачів диски, які в нас продаються. Це добра нагода слухати якісну й не піратську музику, – каже Даша.
У «Правді Б» немає табу, адже неможливо передбачити, яка річ потрапить до крамниці. Раніше, за словами Даші, був певний спротив масовій культурі, але тепер сюди пускають і поп-арт, і твори релігійної тематики.
Більшість робіт у «Правді Б» належать українським авторам. Щоб бути українською, річ не обов’язково повинна бути вишиваною чи позначеною тризубом. Даша впевнена, що українськість – це щось глибше.
Фото аворки: Яна Проценко
